Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

Шевчук Валерій

1

Схильність старших літами до споминів — річ натуральна, і ніхто з того не обурюється, хоча молодші чомусь незмінно обурюються із незгаслого інтересу старих до сексу, очевидячки приписуючи право на такі речі тільки собі. Гадаю, що вони не мають рації вже тому, що не збагнули простої істини, яку досконало пізнають тільки старші, ба й старі: людина із напівзруйнованим тілом, а це і є старість, анітрохи не руйнується психічно й емоційно, можливо тому, що, як писали середньовічні філософи, душа, наявна в кожній людині, завжди незмінна, вона не буває ані молодою, ані старою, а як визначив ще 1607-го автор "Душевника", що сховався під криптонімом Г. Т.: "Душею чоловіка живого називають" і "Душа — це є чоловік", отже, доки чоловік живе, доти ним керує ота часово незмінна душа, і цю істину, скажімо, утвердив у "Трактаті про душу" Касіян Сакович, написавши: "Душа дійсно є формою, яка дає життя природному тілу, що має різні частини і здатності до буття". Отож саме душа, бувши незмінною, а відтак вічно молодою, часом протестує проти загасання й руйнування тіла і штовхає старших людей, особливо чоловіків, на смішні любовні авантюри, а смішні тому, що вони рідко предметом кохання вибирають ровесниць, а здебільшого таки молодих; тоді молоді в натуральній зневазі до ветхого не раз мстяться над старими гріховодами, як назвав такий тип Агатангел Кримський, — є в нього оповідання під заголовком "Записки старого гріховоди". З оцих моїх аберацій доскіпливий читач може виснувати, що я старий учений, так воно і є; признаюся навіть, подібний певною мірою до Комахи з "Доктора Серафікуса" В. Домонтовича, тобто я визнаний у науковому світі майстер не своєрідно прочитувати художні тексти, а творити до них примітки чи коментарі, а отже, подобаю на такого собі жука в коробці, але мене заклав до неї не якийсь шибайголова хлопчак, а таки я сам, і коробка моя однокімнатна квартира на п’ятому поверсі п'ятиповерхової більшої коробки, ущент заставлена книгами; жіночим духом у ній ані пахне, хоча якісь виходи у світ, де блукають оті фізіологічні відмінниці, котрі нам супротилежні й емоційно, й психічно, й інтелектуально, у мене були, і хоча я твердо певен, що не належу до старих гріховодів, але з якогось часу несподівано помітив, що здобув здатність до спогадів, особливо перед сном, власне до спогадів про одну, може й банальну історію, яку й вирішив оце записати і то найімовірніше для того, щоб звільнитися від мани, бо це, здається, таки нею стало, — вона мене по-своєму й мучити починає. Достатніх причин такого стану до кінця не розумію, навіть сумніваюся, що це треба розуміти, бо коли щось у житті є — воно явне, отже, не зникло, тобто не відмерло, але чому, бажаючи вив’язатися, хочу, навіть оцим писанням, оте в собі загасити? Чому солодко не поколихатися любим спогадом із юності і тим себе втішити, а коли людина втішена, то турбот напевне позбувається, тобто мана зникне сама від себе. Причина ж тут, очевидно, елементарна: згадуючи бозна-як колишню любовну історію, я, очевидячки, таки не завершив її в собі, хоча чудово відаю, що повернення чи якихось корекцій до неї вчинити безсилий. Але вона, признаюся, засіла в мені, як одна із загадок, яких не зумів таки розгадати, та чомусь не викинув із голови, тож моє намагання позбутися мани, можливо, і є останньою спробою цього ребуса розгадати, а може, кросворда, заповнивши відповідними словами його перехрещені і поєднані клітинки. Зрештою, я помітив, що тепер мода на кросворди, їх масово друкують газети, є окремі кросвордні видання, і, їдучи в метро, чи в тролейбусі, чи в трамваї, раз у раз натикаюся на зосереджено схилені голови, у і — ручка, яка хапливо вписує у клітини слова; інколи цим дивним заняттям захоплені хлопці, але переважно — таки дівчата, однак тільки молоді, принаймні мені не доводилося побачити жодного старого (не кажу вже про стару) розгадувача кросвордів. І мені здається чи думається, що отой містичний потяг до таких зáбавок є певною потребою тих молодиків, що також по-своєму заповнює якусь клітину їхньої душі, адже коли знову згадати про душу, то чи не є вона отаким таємно записаним кросвордом, який розв’язується, як і більшість головоломок, надрукованих у газетах, тільки частково.

Чому так цікавлюся цими ребусоманами? А з простої, навіть банальної причини: річ у тім, що в ці важкі часи мушу трохи підробляти, отож друкарі подібної продукції у якийсь загадковий спосіб виловили з маси мене, і я мимоволі став одним із тих невидимих, хто кросворди продукує, а робити мені це не важко, бо, як сказав, маю значну книгозбірню й немалу ерудицію, принаймні з питань культури та літератури. Отже, я є не споживачем кросвордів, а творцем їхнім, і чи не є оця таємна (адже ніде прізвища над тими творіннями не ставлю) діяльність причиною того, що в моїй пам’яті раптом виплив отой давній ребус, не паперовий, а життєвий, і я вперше вирішив скласти кросворда не для отих юних споживачів, людей метро чи поземного транспорту, а таки для себе?

Признаюся, історія, яку хочу тут розповісти, є головоломка мого життя, бо решта протекла монотонно і на чужі очі нецікаво, хоч для мене й цікаво, бо завжди жив якимись науковими захопленнями, упорядковуючи книги й пишучи до них передмови, але це ніколи не складалося в якусь персональну історію, отже я людина, яка не створювала довкола себе фабул, і моє життя стало не дієтворче, а плинне, і причиною того — схильність до самотності та індивідуальної праці, адже всі історії цього світу — це зіткнення та скрешення, поєднання і роз’єднання, любові і ненависті, заздрості, віхи змагань, воєн, боротьби однієї людини з іншою, бо коли взяти історію людства, то її можна розглядати як безконечний потік воєн, а ті племена, які вироком долі опинилися зачинені на островах в океані, котрі таких воєн не вели, так і залишилися первісними й мозку свого достатньо не розвинули. Ось чому, гадаю, люди давніх часів, ще язичники, уподібнювали себе до звірів: ті до вовків, ті до левів, орлів, лисиць, коршаків, тигрів, леопардів та інших хижаків; іншого типу істоти — до тварин травоїдних (корів, коней, овець, баранів, кіз, козлів, сарн, лосів) чи риб, повзучих і стрибучих (вужів, зміїв, драконів, жаб, ящірок); чи до комах. Отже, Комаха з "Доктора Серафікуса", як казав, до мене уподібнений, і я із цього поля. Але й комахи є різного типу: метелики, комарі, мухи, бджоли, жуки тощо, отож я серед них — жук; до речі, й прізвище моє — Жук, а що це значить? Тільки те, що є носій таких генів у поколіннях, і тут нема ради, така вже моя порода; ясна річ, як на вовків, лисиць чи гадюк цілком нікчемна. Але кожна твар цього світу для чогось у ньому потрібна, а ще — безподібна. Зрештою, і серед комах існують оси, джмелі чи ґедзі, чи інші агресивні істоти, та й мурахи боляче кусаються, а ще й тримають у залежності тлю, у якої відбирають її сік. Я ж у цьому світі намагався нікого не кусати, не зневажати, не поборювати, не нищити; навіть муху ніколи не зачавлю, коли влітає до кімнати, а намагаюся вигнати зі свого посілля геть. Ось чому залишився самотником і жінки до мене інтересу не виявляли, бо я для них істота цілком нецікава, адже не можу стати завойовником а чи воєм для змагання з ними, а без цього який їм до чоловіка інтерес?

2

Однак так було не завжди. І в мене є своя історія, лише одна і, певна річ, із юності, коли уклад моєї персони ще не усталився і поки ще не збудував у цьому світі фортеці, якою й стала моя однокімнатна квартира, завалена книжками; на цю твердиню, до речі, ніхто не вчинив нападу, отож і оборонцем її не випало ставати, а це значить, що в розбурханому, повному пристрастей світі зумів вибудувати аж такі стіни, яких ніхто приступом не взяв, а ті мури, яких ніхто не звоював, поступово перетворюються на маленьку пустелю, куди не заповзають і не забиваються чужі істоти, бо тут їм немає пожитку. Отже, у змаганні зі світом я ніби й переміг, але не такий дурний, щоб не розуміти й іншої істини: кожна перемога завжди є і поразкою, бо одне завойовується, а інше тратиться, через це вельми поділяю вигука якогось давнього мудреця: "Горе переможцям!" — бо це формула цілком тотожна іншій, ще античній: "Горе переможеним!" Тому моя перемога — це те саме, що поразка, а поразка моя — перемога. Таке проголосив був і Григорій Сковорода: "Світ ловив мене, але не піймав", — але насправді, як мені здається, світ його таки піймав, бо його твори не загинули разом із мислителем, але здобули більше-менше поширення; зрештою, відомою притчею про птаха Сковорода звідомив, що й сам чудово розумів умовність самонадійної фрази, нібито світ його не піймав. Ті, кого ловлять, не бувають незловленими, а тільки ті, кого не ловлять, а не ловлять у нашому світі тих, від кого жодного пожитку нема.

Але, здається, я нуджу і не себе, а можливого читача, адже коли вирішив записати цю історію, таємно на читача розраховую, хоча може бути, і так замислено, що цю історію пишу для єдиного читача — себе самого, але й тоді читач є. Себе ж цими розмислами не нуджу, ба вважаю їх необхідними, адже все це теж одна із клітин кросворда, якого намагаюся скласти, але вже не для газет і транспортних розгадувальників, а таки виключно для себе.

Пора перейти й до самої історії. Було це ще в шістдесяті роки, коли я тільки-но закінчив університета й мене послали вчителем в одне з приміських містечок, сполучене з Києвом електричкою, отже потрапив на одну з малих станцій, де відшукав квартиру у старої вчительки-пенсіонерки, яка цілий вік пропрацювала в цій-таки школі над невеликим озерцем. Господиня моя була зовсім ветха і жила, як мені здавалось, у виключно своєму, вже химерному світі, відтак у моє життя не втручалася, а я в її — контактували тільки тоді, коли віддавав місячну платню. Її кухнею не користувався, бо ходив до їдальні, неподалік самої станції, а білизну й постіль (постіль вона мені дала, бо своєї таки не мав) прав сам, хоч коли це відбувалося (теплої пори не раз у дворі), то вона чомусь виходила на ґанка, пильно придивляючись, як я те чиню, і видавала вряди-годи вказівки, коли робив щось не так; очевидячки, у ній тоді прокидалися віковічні жіночі інстинкти, адже ця робота була увіч не чоловіча, а отже, тим я ніби вривавсь у жіноче коло, де панування жінки узвичаєне, і вже те стару мою в певний спосіб збуджувало.

1 2 3 4 5 6 7