Цвіркун, у якого заспівало серце

1

Колись давно, коли пташки ще й літати не вміли, зате літали вовки, лисиці та зайці, жив на світі Зелений Цвіркун. Був він не такий малий, як зараз, а десь наче дівчинка чи хлопчик, котрим років сім чи вісім, і носив він зелений фрак, а на ногах — зелені черевички. На голові в нього була шапка-листок, і коли він кланявся комусь, вітаючись, то поворозки, якими прив'язувався той листок до голови, часто затягувалися на вузол, і треба було Цвіркуну поморочитися, доки їх розв'яже. Зате розв'язавши, він скидав шапчину і, тупнувши ніжкою, віддавав гречний поклін. Біда тільки, що той, із ким він хотів привітатися, часто-густо йшов своєю дорогою, і Цвіркун мусив гречно кланятися не приятелю чи знайомому, а дереву чи порожньому місцю. Після того він довго стояв, покліпуючи оченятами, бо не розумів, що це воно сталося, але потім починав розуміти, через що й казав дереву чи тому-таки порожньому місцю:

— Ви нечемний, шановний! Отак щезнути з-перед очей, коли до тебе вітаються, фі!

Одного дня, який був не похмурий, бо небо було майже чисте, і не ясний, бо вгорі стояло аж дві хмари й одне хмареня, ішов собі Цвіркун стежкою, а що був короткозорий, то мружився.

— Дивіться, дивіться, який гордяк! — сказав, сівши на гілляку, крилатий Заєць.— Він тобі й не привітається як треба, а потім ще й сміється, кланяючись дереву чи порожньому місцю. Він і не дивиться як слід, а так мружить очі начебто невідь-яка цяця!

Ці слова було сказано до крилатої Зайчихи, але так голосно, що їх почув Цвіркун і здивувався.

— Зате я вмію бігати,— сказав він, повернувшись до Зайців.

— Ха-ха-ха! — засміявся крилатий Заєць.— Він уміє бігати! Ану побігай зі мною наввипередки, побігай!

— Але коли ви, добродію Цвіркун, програєте в цьому змаганні.— сказала, пишно надувшись, крилата Зайчиха,— то маєте покинути цей ліс…

— Покинути? — здивувався Цвіркун.— А то ж чому?

— Бо ви, добродію, будете зганьблений.

— А коли виграю?

— По-перше, такого бути не може,— сказав крилатий Заєць.

— А по-друге…— сказала Зайчиха.— Ой, я забула, чоловіченьку, що по друге…

— А нічого,— мовив Заєць.— Хай тоді залишається в лісі.

Тоді вискочили з криївок сорок сорок, які сиділи по кущах і підслуховували, і закричали, заторочили, заскрекотали:

— Увага, увага! Оголошуємо початок змагу! Всім, хто живе навколо нас! Настав, настав такий урочий час! Відбувається велике змагання: Цвіркун і Заєць бігатимуть з ранку до смеркання. А хто переможе, носа дерти аж до неба зможе!..

— Гаразд,— сказав Цвіркун, обережно кладучи шапку-листок на пеньок,— коли вже так треба, я побіжу. Правда, не знаю, чи маю конче перемагати…

Він скинув зелені черевички і зелені рукавички, він скинув зеленого фрака, аж чорний ворон зо сміху закрякав, а Заєць нічого не скидав, бо скидати нічого не мав, а тільки відстебнув крила і подав їх Зайчисі своїй милій.

— А коли я його не пережену? — спитав пошепки Заєць.

— Та повинен перегнати,— округлила очі Зайчиха.— Як це так не перегнати?

— А коли ні?

— Ні то й ні,— сказала Зайчиха.— Велике діло переганяти. Хай той дурень надриває собі серце, а ми й так перебудемо.

У цей час прилетів Ведмідь і так легко сів на землю, що аж застогнала вона, а всіх, хто був на галявині, підкинуло на півметра.

— Ви будете суддею, пане Ведмедю? — улесливо спитала Зайчиха.

— А для чого б я оце так летів? — сказав Ведмідь.— Тільки от не знаю, як його й судити…

— Це дуже просто,— сказав Заєць.— Коли я перший прибіжу, то треба буде мені лаврового вінка надіти.

— А коли він другий прибіжить,— сказала Зайчиха,— то хай все одно йому вінок буде…

— Щось я не дуже розумію,— буркнув Ведмідь.— А що тому, котрий перший прийде?

— Перший прибіжить Заєць,— мовила Зайчиха.

— А як не Заєць? — спитав Ведмідь.

— То це мусив би бути я. ваша честь,— сказав Цвіркун тихенько…

2

І от вони стали на узліссі. Заєць спинився за крок попереду, а Цвіркун позаду. Ведмідь раптом чхнув, і бігуни сприйняли це за сигнал і побігли.

— Це я чхнув ненавмисне,— сказав Ведмідь, ніяково озираючись.— Для сигналу я збирався кашлянути!..

— Ні, ні! — замахала крильми Зайчиха — Дуже гарний ви подали, добродію Ведмедю, сигнал. І коли ви подали отакий сигнал, знаєте, що я подумала: були б ви найшляхетніший з усіх суддів, коли б присудили перемогу тому, хто прибіжить другий…

— А коли другий прибіжить Цвіркун? — спитав Ведмідь.

— Тоді оголосите переможцем того, хто це чесно заслужив,— незворушно відказала Зайчиха.

А Заєць із Цвіркуном у цей час бігли. Спершу був попереду таки Заєць, бо Цвіркун біг і роззирався по боках. І подумав він: який широкий-преширокий навколо світ, а він того раніше не дуже й добачав. Його вухо вловило спів жайворонка, бо бігли вони полем; він чув музику трави, тиху, шелестливу і дуже ніжну — бігли вони вже через луку; почув, зрештою, теплий дзеньчистий плескіт — бігли вони берегом уздовж річки. І зовсім забув Цвіркун, що треба когось переганяти… І в голові Цвіркуновій виросла досить дивна думка, що зайцям, котрі привчені літати, певне, не дуже легко отак бігти.

— Чуєте, ваша милість Зайцю,— сказав він чемно.— А чи не важко вашій милості Зайцю так бігти? Вам конче хочеться мене обігнати?

— Не хочеться, а я вже обігнав,— засміявся Заєць.— Такий ти язикатий, а спробуй-но мене обігнати?

— Це ж така проста річ,— сказав Цвіркун.— Я не обганяю вас тільки через те, що це хочу випинатися наперед…

— Хвалилася баба,— сказав Заєць.— А ти не хвалися, а спробуй мене обійти!

— Будь ласка, коли ви того бажаєте,— сказав Цвіркун і за хвилю був уже так далеко, що Заєць його навіть з очей загубив…

Прибіг Цвіркун на узлісся зовсім не смерком, а на дві години раніше. І не було там нікого — всі глядачі розійшлися, сидів сам Ведмідь. Власне, не сидів, а лежав, а з горла йому виривалися хрипотливі звуки, які кожен впізнає.

Цвіркун несміливо почіпав його лапкою,

— Ваша честь,— сказав він,— чи не зволили б ви прокинутися?

— Га, що? — вигукнув Ведмідь, аж Цвіркун трохи поменшав з переляку.— Уже прибіг? Молодець! — Ведмідь так ляснув Цвіркуна по плечу, що той ще менший став.— А де той хвалько Заєць?

— Десь біжить,— сказав Цвіркун.— Він захотів, щоб я його обігнав, от я й обігнав.

— Молодець, молодець! — ревнув Ведмідь — Давай лягай тут коло мене і поспимо…

— Я б з радістю,— сказав Цвіркун.— Але я не одягнений. Може, дозволите одягтись?

Але Ведмідь уже знову хріп, і Цвіркун без його згоди взув зелені черевички, почистивши їх мохом, а тоді вдягнув зелені рукавички і не чистив їх мохом, тоді вдягнув фрак і почав шукати, де той пеньок, що на ньому поклав він шапку— листок; відтак узрів, що шапка й пеньок перед самісіньким носом, тоді він розгладив чубчик, зробивши розчіс, наклав шапку і зав'язав поворозки, але не бантом, а на два вузлики, бо інакше і не вмів.

— Я готовий, ваша честь,— сказав він.— Дозволите мені сісти на цей пеньок і трохи відпочити?

І поки все те робилося, почало й смеркати, і саме тоді, коли синім димом покрило і ліс, і поле, і долину, і узлісся, саме тоді прибіг Заєць, настільки змилений, що з нього вряди-годи спадали клапті піни. До того часу зійшлися на узлісся й глядачі, а з ними і Зайчиха з чотирма крилами, бо двоє мала власних, а двоє чоловікових.

— Славно! Славно! — закричала вона.— А де ж той Цвіркун?

Тоді Цвіркун встав з пенька, ступив крок наперед і, схиливши голову, сказав зовсім тихо:

— Я тут, добродійко… Сидів на пеньку й перепочивав…

— Зате я прибіг саме в раз,— сказав Заєць, похитуючись від утоми, а може, й через те, що вже й тіла не мав — сама піна.— Сказано було, щоб бігти від ранку до смеркання, то я й біг. Хіба зараз не смеркає?

— Атож, атож! — закричала Зайчиха.— Слава Зайцю-переможцю! Бо хіба переможець той, хто швидше біг? Переможець той, хто біг довше! Чи не так, пане Ведмедю?

— Га? Що? — ревнув Ведмідь, прокидаючись.

— Я кажу,— мовила голосно, аж верескливо Зайчиха,— що перший не той, хто біг менше, а хто біг довше!..

— Але ж…— несміливо сказав Цвіркун, чухаючи потилицю.

— Ніяких "але ж"! — вигукнула Зайчиха.— Добродію суддя, надягайте швидше на лицаря лаврового вінка!..

На ті слова сорок сорок приклали до ротів берестяні труби і заграли голосно й урочисто.

— Але ж я біг той самий шлях і прибіг швидше! — сказав Цвіркун, та його мову заглушило сорок берестяних труб, що проспівали вдруге славу Зайцю. Ведмідь поніс великого лаврового вінка, а Заєць стояв у білій шубі з піни і гордо задирав носа, який висувався з піни, як з білої пухнастої шапки.

— Слава Зайцю! — закричала Зайчиха.— Ганьба Цвіркуну!

І всі, хто був на узліссі, підхопиш цей погук, але Цвіркун уже майже не чув його, бо шкандибав собі геть, заморочений і знічений, повторюючи без кінця одне й те ж речення:

— Звісно, він біг довше, але ж я про біг той-таки шлях!

І йшов він так, спотикаючись об груддя, світу білого не бачачи, очі йому заповивала мла, і ця мла була, здається, водяна, адже зовсім гірко стало на серці в Цвіркуна.

— Ні, я біг правильно,— бурмотів він.— І як я біг! Все навколо летіло й переверталося, а я біг і біг. Це був таки справжній біг!

І йому здалося, що протрубили сорок сорочих берестяних труб славу не Зайцю-облуднику, а таки йому, Цвіркуну, і спробував він звести гордо голову, розв'язуючи водночас поворозки, що тримали шапку біля голови. А коли їх розв'язав, то не чув навіть уявно ні труб, ні голосів, що кричали славу,— лежало перед ним знову-таки порожнє поле. І він вклонився порожнечі, промітаючи перед собою шапкою-листком.

— Хай там що,— сказав він,— а вміти бігати, як я,— велике щастя!

Цвіркун сів на трав’яний горбок, підпер підборіддя долонею і задивився на світ крізь водяну млу, що все-таки напливала йому на очі.

3

Так просидів він до ранку, а може, трохи й задрімав, бо коли розплющив очі, то вже й світало, а коло нього приземлився крилатий Вовк, сівши на землю так м'яко, як камінь падає.

— Фу! Ледве тебе знайшов! — сказав Вовк.— У нас там у лісі таке зчинилося!

Цвіркун скочив на ноги й почав розв'язувати поворозки, що тримали біля голови його шапку-листок, і поки розв'язував, Вовк віддихався.