Вулиця

Шевчук Валерій

Житомирські оповіді під сурдинку довгого дощу

ОПОВІДКА ПЕРША

ПРОЇЗДОМ НА КОРБУТІВКУ

АКТ СОРОК ВОСЬМОГО РОКУ

Олексій уже з годину пив разом із дядьком, що пристав до нього в компанію у цій брудній приміській пивниці. В дядька були виставлені наперед зуби, які він ховав за пухкими вустами, а коли всміхався, зуби вилазили назовні — дядько тоді подобав на бобра.

— Дивлюся, бра, оце на тебе, — дядько присунувся й дихнув несвіжим ротом. — Наравишся ти мені...

Олексій уже відчував хміль. Було йому затишно в цій напівпорожній пивниці, куди заїхав велосипедом, а їхав він аж із Коростищева, де жили його батьки й де тепер працював, — із жінкою тут, у Житомирі, розгиркався і, вважалося, покинув її.

— До пацанчика їду, — сказав він. — Пацанчик у мене шо нада! Баба в мене хрінова, вік би її не бачив, а за пацанчиком скучаю — своя кров!..

Дядько вискалив бобрячі зуби.

— В мене тої крові немало! П'ятеро!

Олексій ще раз подумав про сина, і солодка липкота залила груди. Дивні бувають речі, подумалося йому, отак взяло й потягло до сина, аж не міг утриматися. Ну, просто його ніби на шнурку потягло! Скочив на велосипеда й чухранув сюди, відкрутивши всі двадцять вісім кілометрів. У нього таке бувало, оці напади розчуленості, особливо коли бував під чаркою; зараз його мозок так само плавивсь у хмелі, а відтоді, як прийшов із війни, він, здається, й не просихав. Сидів за столом і німо дивився: за вікном куріли від недавнього дощу горби, земля розквасилася, і він вкотре подумав, що, може, через ці випивки й життя йому не склалося?.. Жінку свою зустрів випадково, приїхавши до Житомира, вона мала свою хату на Корбутівці, з Олексієвими батьками разом жити не захотіла, була-бо крутого замісу, отож він і перебрався до неї. Ще рік — і подвір'ям їхнього, власне, жінчиного, двору уже лазило маленьке створіннячко з великими сірими очима, яке протягувало до нього маленькі долоньки і цілком серйозно називало його татком. Олексій отямився, підвів очі від вікна й раптом здивовано вдивився в свого компаньйона.

— Ти хто такий, дядьку? — поставив до старого сиві очі. — Щось я тебе не признаю, да! Ми що, були раніше знакомі?

— Хе-хе, — сказав дядько. — Набухався, братуха. Друзяки свого по познаєш. Давай ще вип'ємо, мо' тоді й познаєш.

Вони урочисто буцнулися й випили.

— Канхвєтки пацанчику везу, — мрійно сказав Олексій, розвалюючись на стільці — тепло прискало, наче з пульверизатора, йому в мозок. — Мо' й ти хоч канхвєтку, старий?

Дядько ґиґнув, розсовуючи вуста і виставляючи бобрячі зуби.

Тоді Олексієві захотілося якось виставитися перед цим хитрим лицем і хижо виставленими зубами. Він все ще лежав, розвалений на спинці стільця, і в ньому прокинулася п'яна пиха:

— Ей, слиш! — гукнув він буфетникові. — Одкрий ще півлітру, хай мій друг зна, що до пацанчика їду.

За прилавком цвіло байдуже обличчя огрядного буфетника. Був одягнений у старомодну камізельку і полотняну сорочку. Фельдфебельські вуса загиналися вгору і вряди-годи посмикувалися. Він неквапно приніс розкорковану пляшку і недбало поставив її. На брудній цераті столу, за яким сиділи, плавали смердючі калюжки пива, і Олексій з дядьком возяли по тих калюжках рукавами піджаків. У пивниці сиділо ще кілька чоловіків: висів протяжний гуд, ніби залетів сюди рій бджіл; Олексій знову був очима у вікні, він думав, як прийме його жінка: вижене чи мо' поставиться милосердніше, та й чи допустить його до пацанчика. Нє, чого вона не допустила б його до пацанчика, коли він законний його батько?

— Да, нагулявся я у світі, — сказав дядькові. — До оскоми!..

Ковтнув зі склянки і знову задививсь у вікно. Розмиті шибки вливали в приміщення сіре світло, уже тиждень ішли дощі, і земля перетворилася в твань. Було важко їхати велосипедом навіть по битій дорозі, бо на узбіччях, куди його вряди-годи заганяли вантажівки, стояли величезні калюжі, і він немало з них обляпувався. Жінчине обличчя видніло по той бік скла, і він не захотів на нього дивитися — недобре було. Та й розкаяння плеснуло йому в груди, якийсь такий спалах чи розлив, щось гірке й солодке водночас; нє, він недаремно приїхав, бо тут у нього таки була хай не своя, а жінчина, оселя, хай і розгиркалися вони, хай і вважалося, що він сім'ю покинув. Працював у Корос-тишеві на шахті, а зараз утік; ну не так, щоб з роботи утік, за це й посадити могли, а в нього вихідний, і себе відчував, ніби все набридло, а може, це діяв на нього дощ. А дощ ішов, а дощ сипав і сипав дрібними краплями, і не було тому сипанню кінця; в такі часи він завжди безумів, отак і зараз; бо його, перш ніж пристав до жінки, трохи й по світу поносило. Батьки також гризли його за випивки, а що він може зробити, коли душа в нього розламана, коли в нього в нутрі повно чорного хробацтва, яке жере його й жере, — туга серце йому їсть, і ніхто в світі не хоче його зрозуміти. Не хочуть утямити, що він не може призвичаїтися до мирного життя, що його не покидав невідомий відчай. Отож і вчинив сьогодні: кинув себе на велосипеда, натис на педалі й майнув сюди. Але до жінки й пацанчика не доїхав, страх якийсь його заїв, тож і опинивсь у цій пивниці, з якої безсилий уже вибратися, хоч твердо знає: звідси ні жінка, ні мати його не забере.

— Да, це ти діствітєльно сказав про пацанчика, —мовив дядько, хоч Олексій уже цілком забув, чи й говорив він таке. — Давай за нього вип'ємо, трастя його матері...

Він глянув на Олексія, той і досі зирив у вікно.

— Чо прикис? — спитав. — Прикисать такому пар-нязі не полагаїця, бо ти прийшов сюди не прикисать, а кисляк з душі виганять, го-го-го! — дядько зареготав.

Знову булькнула горілка, а за вікном, здається, пішов знову дощ, бо шибка обляпалася більше.

— Слиш, старий, — присунувся до компаньйона Олексій, — а ти у відьом віриш?

— Я? — здивовано викруглив очі дядько. — Неприменно. От моя баба, в неї даже хвостяра росте. Та ти про неї чув: бабою Пуцею дражнять. Хто про неї в Житомирі не чув?

— А думаєш, конечно має бути хвостяра? — серйозно спитав Олексій.

— Неприменно. Ну да! — сказав дядько. — В моєї баби є. До них розверталися білі плями облич, розтягували гуму вуст, і ті обличчя були якісь нереальні, а може, й неживі, а може, й шинку насправді цього нема, а може, він спить у себе в Коростишені після важкої роботи, а може, в нього й пацанчика, й жінки ніколи не було; ні, він починав заплутуватися й забув, про що була тільки-но розмова. І він почав мугикати якусь пісню, слів якої не знав, але яка сиділа в ньому, як у землі корінець, а може, вона сиділа ще в його дідах і через тих дідів він її й знає.

— Ге, та ти артіст! — сказав дядько і кинув комусь з-за сусіднього стола. — От дає!

Олексій похилився до старого й дивився на нього каламутними сивими очима. Дивився й муготів, туга його ще більше почала з'їдати — якийсь чорний звір улазив у душу — почвара із сімома рогами і сімома ногами.

— І чо, думаєш, приїхав? — сказав він чи дядькові, чи самому собі. — В моєї баби хвоста нема. Вона насто-яща, верещить, правда, сильно, але всі вони верещать — порода така. Да про що це я?

— Про те, що твоя баба не має хвоста, — відказав дядько, дивлячись на нього майже співчутливо. — А моя от має!

— Діствітєльно, — сказав Олексій. — Знаю: до хаба-ля вона не піде, крепко я її взяв у руки. Я оце в мамані був, але нє, думаю: маманю уважать тра, а бабу можна й не уважать. Правильно?

— Ну да, — сказав дядько, облизуючи пухкі вуста майже білим язиком. — Коли не слухає — в морду її, в морду, я так всіда дєлаю, го-го-го! Тіко в мене така баба, що ти її — в морду, а виходить — себе.

— Нє, ти неправильно кажеш, — мотнув головою Олексій, — Тра не так, мнякше, пойняв! До речі, хто ти такий?

— Кориш! — сказав дядько. — Забув? Чи вже пабу-харився до чортиків?

— Да, ти мій кориш, — покірливо згодився Олексій. —Діствітєльно. А як ти думаєш, прийме вона мене?

— Прийме! — впевнено сказав дядько, наливаючи у склянки. — Послухай мене, я до баб спец. А не прийме, то котись вона покотьолом. Що тобі, баб у світі мало? Та я тобі таку бабу знайду, що хвостяра буде не на півметра, а на метр, го-го-го!

Біля них уже мостилося двоє типів у помнутій одежі і з понурими фізіономіями. Один штовхнув дядька під бік:

— Ти де його підчепив, Родя?

— Хороше чмо, — моргнув дядько. — Причалюйте!

— Два года вдома не був, — сказав Олексій, відірвавши погляда од вікна, — а більше не можу. Везу пацан-чику матроський бушлатик, канхвєток... А це що за корєша?

— Ну й памнять у тебе! — здивувався дядько. — Ти ж їх присогласив.

— Я? — вирячив очі Олексій.

— Ну да, а я твій кориш? Чи й мене, може, забув?

— Все він забуває, все він забуває, — затрусився один із типів, коротший на зріст. Другий меланхолійно всміхався до співтрапезників.

Олексій плеснув долонею по мокрому столі.

— Жизня в мене бурда! — сказав він, — Не можу в ній місця загріть... Бере мене, — він схопився за груди, —й тягне, тягне! Але вам цього не пойнять!

— Може, ти больний? — спитав дядьковий приятель і знову меланхолійно всміхнувся. — Коли так, є хороший рецепт. Закажи іщо бутельку.

— Слиш, Вова, — повернувся до буфетника дядько. —Альоша заказуваїть іщо бутельку.

Буфетник цмакнув, вуса його смикнулися, видер картонного корка й нехотя пішов до завсідників. Презирливо бацнув денцем по столі й так само неквапно відійшов.

— Да, рецепт порадошний, — зареготався, аж затрусився, перший із типів.

Буфетник уже стояв за шинквасом.

— Пусть деньги заплатіть! — сказан з самоповагою. Олексій вийняв з кишені тридцятку й недбало кинув на стіл.

— Він дума, що я без грошей, — підморгнув дядьку. —А в мене їх кури не клюють. Хороших людей мені вгостить не жалько. А ви хороші люди? — спитав раптом з підозрою.

— Замічательні, — сказав дядько. — Давай свої кан-хвєтки на закусон.

Олексій завагався, але махнув рукою, витяг торбинку й висипав цукерки на стола.

— Пацанку віз, — сказав. — Но в мене тих канхвє-тов вагон.

За вікном текла негода. Хмари спустилися аж так низько, що нижче й бути не могло. І згадав він раптом, чого це туга його тепер заїла. Зрізав він на хазяйському обійсті сосну, височезну й гарну, — щоб города не затуляла. І та сосна почала падати, повільно якось, нехотя, тоді затріщала; він дивився, як рвуться волокна, а тоді почала падати, ніби підтята з кулемета людина.

1 2 3 4 5 6 7