Павло-диякон

1.

Цілий день парило. В повітрі стояла задуха, і це могло б віщувати дощ, коли ж небо не мало на собі ані хмарини. Але не було й ясне, блакитна його товщ ніби збурилася чи звурдилася, як це буває в молоці чи соці, котрий починає грати. Відповідно, й нижчі сфери так само наповнилися важким повітрям, якого бракувало для дихання, отож пси, кури, півні та гуси ходили з розтуленими пащеками чи дзьобами. Люди, зрештою, так само, а серед них і двадцятип'ятирічний проповідник, який пробував при преосвященному пані отці Лазарю Барановичу, архієпископові чернігівському й поету, Дмитро Туптало, котрий у миру звався Данилом. Ще вийшовши після заутрені, відчув оту задуху, відтак уздрів, що трава сіра й майже висохла, бо вже півтора місяці не було дощу, дерева там і там світили жовтим листом, хоча літо ще в розпалі, а те, що опало, миттю висихало й валялося під деревами скрученими брунатними кавалками, схожими на присохлий послід — ніби ці дерева напаскудили. Отож, з самого ранку Дмитрову душу омивали брудні хвилі чи важкого передчуття чи лихого настрою, хоча намагався те в собі долати тим більше, що для цього не мав жодної поважної причини. В його житті все було гаразд і нічим житейським не був неприємно сколошканий. Але тіло під темною мантією немилосердно пріло, а обличчя обклалося липкою машкарою, аж здавалося: коли б під цю хвилю позирнув у зерцадло, побачив би не власну добре знану парсуну, а таки страшну машкару, бо, може, воно так і було. Сьогодні в соборі мала бути служба, на якій побажав служити сам преосвященний — треба приготуватися. Отож Дмитро з цією метою й рушив до келії, але дихати й справді не було чим — сапав, а ще йому трохи млоїло в серці. Келейник преосвященного при нагоді йому сповістив, що преосвященний терпить зараз безсоння, тому цілу ніч сьогодні писав вірші, а коли таке з ним трапляється, наступного дня обов'язково править службу, ніби в такий спосіб сповідує свого гріха, хоч і Дмитро Туптало, сам бувши не раз мучений віршо-писною гарячкою, не бачив у тому гріха, особливо, коли вірші писалися богонатхненні, а преосвященний здебільшого такі й творив. Дмитро цю ніч спав достатньо, хоча вряди-годи прокидався, не маючи чим дихати і відчуваючи, що від пітного тіла під ним зволо-жіла постіль, а може, й стіни, й підлога, й стеля, але вільги це не приносило ніякої. Тому й зараз, не так ідучи, як бредучи в сухому гарячому, схожому на попіл, поросі дороги, відчував сонливість, а може, це йому набилося до голови отієї сивої і збродженої задухи. Тому очі млоїло від утоми, і він подумав, що не зле було б зараз передрімати, аби покріпити зв'ялене тіло.

Отож, прийшовши до келії, замість готуватися до служби, трохи покрився тонким сном, а тонким тому, що видива, які попливли перед його зором дістали змішані форми: видовжені, ніби витягнуті, з напрочуд тонкими вудами, розплесканими обличчями і бляшаними очима, що тупо жаріли. Але це спочатку: тонкі істоти, що оточували його звідусіль, почали розпливатися, і світ, зрештою, здобув звичайних зарисів. Перед ним просвітилася середина церкви, де він, Дмитро, стояв перед престолом, але не сам, а знову в оточенні істот. Мали ті ж подобенства клопіт: всі разом із Дмитром стояли довкола престола, готуючись до служіння і щось читаючи, а преосвященний сидів у кріслі й тихо скаржився, що йому через ковтун страшенно болить голова, тому й спати нагаразд не може.

— І все було б нічого, — роздратовано сказав преосвященний, — коли б мав я добрих помічників.

І тут Дмитро Туптало відчув, що важкі, старечі, випиті і зчервонілі через безсоння очі владики вперлися позиром у нього, від чого по Дмитровому тілі пройшов дріж, бо ті очі палили його, мов жарини, свердлили, як свердла, і кололи ніби списи.

— А ти, Дмитре, мабуть спиш і бачиш на голові своїй митру? — продовжив рипуче старий. — Вона, та митра, може, колись ляже чи впаде на твою голову, згадаєш старого, але радості з того не чекай, та й нешвидко це станеться. А поки що маєш бути моїм помічником, а чи ним є? Чи ж не я тебе вибрав, чи не я тобі ім'я нарік, а брата Павла-диякона полишив, адже він також тоді приходив! Але вибрав тебе, тебе, хоч, може, брат Павло був би ліпший за тебе, бо про митру не мріяв би! А чи думаєш ти, що сталося з тим Павлом-дияконом, упослідженим через тебе? І чому маєш бути ліпший за нього, адже добре відаєш, що брат Павло перший прийшов і подав прохання? Оце так мені віддячуєш?

Дмитро низько вклонився преосвященному.

— Вибачте, панотче, видить Бог, справлюся й буду достойний вашої ласки. Але що я чинив не так?

— Все чиниш не так, як хочу, а як сам бажаєш, —роздратовано мовив преосвященний. — А мені потрібно, щоб чинив за моєю волею, а не своєю!

І Дмитро подумав, що преосвященний має рацію, бо не йшлося тут про непослух чи про невдало виконане доручення, чи про несправність у службі —все це намагався чинити безвідмовно і в міру спроможності. Але преосвященний вимагав більшого: щоб його служка не був собою, а тільки тінню його величного єства чи звання, а саме цьому Дмитро, мусив те признати, наскільки міг, опирався.

— Грішний я, преосвященний отче, і гріха свого усвідомлюю та визнаю. Хочу сподобитися прощення од вашої руки.

Тоді Дмитро знову відчув на собі важкого, що пропікав його наскрізь, погляда.

— Чи ж тямиш, у чому звинувачую? — спитав Лазар.

— Так, ваша милість. — Хочете, щоб не був самим собою. Гординя й справді мій гріх!

— Гординя — важкий гріх, юначе, — м'якше сказав Баранович.

— Виправлюся, преосвященний отче, — ще нижче вклонився Дмитро.

— Гаразд, прощаю тобі, — мовив Лазар. — Але одного боюся: каєшся видимо, а не душею. А Гординя...

— Один із найбільших людських гріхів, — прохопився Туптало.

— Отож утям і збагни, — Лазар на мить задумався, а тоді простяг руку, дозволивши її поцілувати, а другою Дмитра благословив. І очі його погасли, вогонь зник, свердла притулилися, а списи розчинилися у сірій товщі — були то очі старої, втомленої від довгого неспання людини.

— Не бери глибоко до серця мого гніву, — м'яко сказав Лазар. — Можливо, ним і я супроти тебе грішу — зовсім змучило мене безсоння.

І він знову запав у мовчанку, ніби поринув у глибини своєї ветхості. За мент заворушився, і простяг указущого перста:

— Але й твій гріх од того не знімається, бо маєш знати: ти черв'як чи хробак земний, хоча, коли помислити, то й хробак не є нічим, а таки черв'яком. Готуйся до служби!

І він розтулив рота, показуючи кілька збережених жовтих зубних пеньків і важко втягуючи в себе густе, задушне, зовсім обезводнене повітря.

Дмитро став на своє місце і розгорнув Служебника, щоб таки приготуватися до служби. І здригнувся — побачив у Служебнику не звичний розпис великими літерами, а викарбувані слова:

"ЧИ НЕ Я ТЕБЕ ВИБРАВ, ЧИ НЕ Я ТОБІ ІМ'Я НАРІК, А БРАТА ПАВЛА-ДИЯКОНА ПОЛИШИВ, АДЖЕ ВІН ТАКОЖ ТОДІ ПРИХОДИВ, ТА Я ТЕБЕ ВИБРАВ".

І ці слова, власне літери, в які складалися, в дивний спосіб нагадували Дмитру істот, котрі мали зміщені форми: видовжені, ніби витягнуті, з напрочуд тонкими вудами, розплесканими обличчями та пласкими очима; кожна літера — окрема постать, а всіх разом дев'яносто чотири, і всі туго сплетені у словесну в'язь. І Дмитро Туптало, дивлячись на те речення, відчув недовідомий жах, який почав витікати з нього з потом, покриваючи тіло липкою плівкою, ніби вкривався болотом чи іншою в'язкою речовиною; тобто здалося, що тіло від спеки розкладається й розтікається, і тільки голова і зв'язані поміж себе у плетиво думки, чи слова, чи літери, чи істоти не зазнавали зміни, а стали стверділі й важкі, нерухомо застигши у кавалки.

Із цим відчуттям Дмитро прокинувся, не перестаючи, одначе, відчувати липкий жах.

В келії — нестерпно парко, здається, більше, як надворі. І він почав міркувати, чи ж довго спав і чи не проспав, не доведи Господи, Божої служби? Дзиґар у монастирі був, але до нього належало дістатися, а цього вчинити зараз не міг, бо не володів тілом — і справді ніби розтеклося в болото. Тоді спогадав: може, спека не в повітрі, а в ньому, і може, це початок важкої хвороби, адже саме тепер заговорили про мор, що почався хоч у порівняно віддалених місцях, але міг бути перенесений і сюди, в Чернігів. Принаймні про мор у Києві говорили напевне, через що місто зачинили і не впускали в нього подорожніх. Але Дмитро згадав, що задуху і спеку відчували усі в церкві і сам преосвященний владика, і ті люди, яких бачив, коли йшов сюди, і тварини й домашня птиця. Тому спробував упорядкувати думки й зібратися на силі.

Те, що привиділося, стояло перед ним чітким мревом і не покидало його, ніби якийсь маляр намалював картину й повісив на сірій стіні просто перед очима. І він, Дмитро Туптало, подумав, що, можливо, в цьому видінні через особу преосвященного отця сам Творитель напоумлював його про щось конче важливе, що необхідно йому пізнати й збагнути, а передусім: хто отой Павло-диякон, адже жодного знайомого диякона під цим іменем не відав, хоча ім'я Павло поширене, та й апостол його носив. І в голові його спливли дивні слова, мовлені апостолом Павлом до Филимона: "Я віддам, щоб тобі не казати, що ти навіть самого себе мені винен". Отже, якийсь Павло, йому й справді незвісний, щось через преосвященного віддав йому, Дмитрові, своє, щоб не бути винним йому самого себе.

Ні, очевидно, в голові в нього ще цілковита каша чи кваша, і він ще нездатний тверезо мислити, бо в тому всьому провідчував якесь казна-що. Казна що, яке, однак, турбувало.

2.

Увечері Дмитро завітав до свого приятеля, з яким училися разом у Київській академії, Івана Величковського, той так само служив у преосвященного, але постригу взяти не побажав, бо мав наміра одружитися, навіть наречену пригледів — полтавську протопопівну, а ще відзначався тим, що творив фігурні, особливо складені вірші, уклавши їх у збірки "Молоко" та "Дзиґар з напівдзиґарком", які не тільки читалися однаково спереду і ззаду, а були із всілякими викрутасами та загадками і з прихованим змістом, над яким читач, на переконання поета, мав добре поламати собі голову, аби вірші збагнути.

— Я, — казав Іван, — складаю, бува, одного вірша цілий місяць і хочу, щоб читальник цілий місяць його розгадував, — при цьому в нього захоплено й цілком по-дитячому блищали очі.

Дмитро вважав ці заняття приятеля дітвацькими, але після того сну захотів покористуватися вправністю Величковського творити й розгадувати загадки.

— Сни, — мовив, вислухавши його, Іван, — це також фігурні вірші, що їх складає в нашій сонній свідомості сам Господь, отож вони є формою його присутності в нас.