Жінка в блакитному на сніговому тлі

Шевчук Валерій

1

Цілу ніч надав сніг; я це не так бачив, як відчував; зрештою, спи мені привиджувалися, пов'язані із снігопадами: ніби опинився сам у горах і бобравсь у снігових заметах, маючи за мету дістатися до самотньої хати, де мене начебто чекала жінка, чи коханка, чи просто знайома. Власне, весь час бачив перед собою її обличчя: було воно й чуже, і знайоме водночас, тобто з цією жінкою колись зустрічався, добре її знав. Але ми розійшлися. І тепер, уві сні, даремно силкувався згадати, коли її знав і наскільки близько. Оскільки ж пам'ять щодо неї аж настільки ослабла, що не міг того пригадати, резонно визначив (і уві сні часом уміємо логічно міркувати, хоч загалом то площина абсурдна, а відтак алогічна), що зустріч наша була короткотривала й швидкоплинна, причому, нічогісінько не значила для мене, адже людина (чоловік чи жінка) власні романтичні пригоди чудово й до кінця своїх днів пам'ятає. Отже, тут було щось інше: враження, котре мало продовження в часі, але яке глибоко загніздилось у нетрях підсвідомого, — обличчя те мене й досі хвилювало. Оце до володарки його й пробивався крізь сніги, несучи за плечима повного наплечника із харчами, бо нібито мав намір зачинитися із тією жінкою від світу й провести з нею гарячий і щасливий тиждень-два. При цьому моя законна жінка, з якою живу вже двадцять і два роки, дуже турботливо накладала бляшанками й склянками того наплечника, наказала змінити білизну, бо що про неї подумає коханка, коли з'явлюся у несвіжій, дала запас шкарпеток, дві сорочки, ще й уклала мої капці, аби мав усе необхідне під рукою (в цьому вже й був абсурд, тобто кричуща нелогічність, яка властива снам); і я рушив, утяжений тим добром, у світ білих вихорів, а дружина стояла на балконі й прощально помахувала рукою, очевидячки, вельми про мене турбуючись, аби не заблукав у віхолі , а дістався-таки мети, хоча мета була — інша жінка.

Ось у який спосіб, скажімо досить дурний, я відчував, що надворі йшов сніг, і той сніг справді йшов: лапатий, спокійний, уперше цієї осені покриваючи землю й опале, ще не з'їджене негодою листя; частина жовтяків залишилася на деревах. Отже, ставав на грані між осінню та зимою, і саме тією гранню й стала стежка, якою я простував у своєму сні-мандрівці, важко спираючись на сукувату палицю й намагаючись якось ту стежку не так угадати, як не загубити. Інколи мені здавалося, що ці мої уявлення — зовсім не сон, а своєрідна система відчувань, покладених на абсурдній, але певним чином зв'язаній із реальним основі, тобто це був ніби маревний транс, — отак я наближався до хати в горах і до жінки, обличчя якої плавало перед очима, ніби одірване від тіла, а перед цим було намальоване на плащаниці, але сковзнуло із тієї плащаниці — плащаницею й стали оці білі, порожні простори, що втягували мене й вели бозна-куди, визначаючи напрям, адже досі в тих горах ні разу не бував, та й ніколи, як був упевнений у глибині душі, не переступав порога тієї хати, до якої й скерувався.

Усе це, може б, і не мало значення, бо мало що нам верзеться (у сні, чи маренні, чи у мріях, чи у трансах), та й скільки таких маревних історій потонуло навіки у прірві пам'яті чи, власне, забуття, але цього разу відбулося щось значиміше, а отже, трохи й інакше, і я збагнув те вранці, коли, випивши ранкової кави, звичайно вийшов на балкон покурити, адже дружина рішуче забороняла палити в кімнатах, натурально не терплячи тютюнового диму, що сталося із простої причини: коли при нагоді просвітила на рентгені свої легені, лікар їй сказав, що, мовляв, їй треба кинути палити, а коли вона категорично заперечила, таж бо й справді не налить, лікар спокійно мовив: "Значить, курить ваш чоловік!" — дружина докладно мені те оповіла із нотками жаху в голосі, хоча я ніяк не міг собі взяти в тямку, як могла вона задиміти собі легені від мною витвореного диму, коли я й тоді ири ній у кімнатах не палив, а тільки на балконі. "Але, коли мене нема вдома, куриш!" — категорично сказала дружина з усією жіночою переконаністю, мабуть хотіла, щоб я мав через свої нездорові звички муки сумління...

Так от, вийшов після ранкової кави на балкона покурити; сніг уже йшов, але мене вразила яскрава білизна — все стало біле, чисте, повітря синювате й морозяне, — і тут раптом побачив, що дорогою, ще без стежки і ще не виїждженою, іде в блакитній куртці особа жіночої статі, і ця постать у блакитному на сніговому тлі якось дивно мене вразила, бо ніхто інший цією дорогою не йшов, не було навіть постійних ранкових прогулювачів псів, а тільки ця самотня постать у блакитному. І в моїй тверезій і прозаїчній, принаймні не романтичній, як я вважав, душі прокинулася раптом якась чуттєва струна й заграла тихо, а це трапляється в мене тільки тоді, коли бачу щось винятково красиве. Отож стояв, випускаючи хвилі синього диму, й милувався з тієї блакитної поміж снігу постаті, яка рухалася дуже повільно. Зрештою, хай би вона собі пішла, зникнувши в часі й просторі, як чудове кроткотривале видіння, і від того, може 6, у мене, як від сьогоднішнього марення, не залишилося б нічого, навіть диму, як від цієї сигарети, коли ж та жінка раптом зупинилася і повернулась у мій бік. І хоча й вона, і я були розділені немалою відстанню, наші погляди раптом зустрілися, і я увіч відчув, що в мене потік якийсь теплий струмінь чи й полумень, котрий освітив мене, а тоді і запалив. І ми стояли так у блакитно-білому просторі, настояному на легкому морозі, з'єднані отією гарячою ниткою наших поглядів, і я цілком по-безглуздому подумав, що це та ж таки жінка, до якої вирушив був уночі із наилечником і яка чекала на мене в порожній хаті серед гір. І хоча не міг розгледіти її обличчя з такої відстані, безпомильно впізнав у ньому те, котре пливло переді мною, відділене від тіла, всю ніч. От і зараз те обличчя також ніби відділилося від блакитного тіла, й наблизилося до мене, й провисло, хитаючись і розпливаючись, покрите серпанком, і це була дивовижна галюцинація. Так тривало кілька секунд; зрештою, жінка відвела від мене погляда, повернулася й так само неквапливо рушила в глибину засипаного снігом простору; і я знову вразився із того, що й двір наш, і дорога, по якій ішла, і шосівка збоку, якою завжди носилися машини, в цю хвилину виявилися цілковито порожні, так, ніби в цьому світі залишилися живими тільки дві істоти: ця жінка і я. І мені по-нерозумному стало жаль, що вона віддаляється, а не йде мені назустріч, бо, коли зникне, подумав невідь-чому я, щось із мого життя вийде чудове і сентиментальне, як спомин, як наші приспані бажання, котрі тому й приспані, що їм не судилось у цьому світі збутися.

Так воно, зрештою, і сталось: жінка в блакитному дійшла до сусідніх будинків і зникла поміж них. Залишилося тільки снігове тло і немолодий уже чоловік на балконі із недопаленою сигаретою в губах, із пом'ятим після сну обличчям, у домашній потертій і не зовсім свіжій сорочці, у прим'ятих, як і обличчя моє, штанях та в прозаїчних, елементарних капцях, чи, як їх ще звуть, виступцях, — друга назва мені сьогодні подобалася більше, адже я ніби й справді виступив за межі свого незвичного й елементарного світу й відчув на собі дивний, і чудовий, і таємничий подих, хоч, може, все те під впливом настроїв та збігу обставин собі й придумав, як це вміли колись чинити так звані "кисейні-баришні".

2

Не було чого стовбичити на балконі, бо сигарету вже докурено, і я переступив порога — ніби вийшов із одного світу, снігів, порожнечі, синього повітря, легкого морозу із спогадом про загадкову жінку у блакитному на сніговому тлі у світ звичний і таки прозаїчний, в якому моталася моя дружина, ще нерозчесана, й не підфарбована, і неприбрана — такі-бо речі потрібні не для буденного світу, а для зовнішнього, де треба справляти враження. Літали простирадла, складалася постіль, спішно прибиралися розкидані звечора й на ніч речі. Моя незаміжня ще дочка в цей час незворушно стояла перед дзеркалом, намагаючись зробити себе гарнішою, ніж це заповіла їй природа-матінка: накладала туш на вії, чинячи це вельми обережно і старанно, ніби вирішувалася якась глобальна світова проблема. Я кинув оком на годинника, і цього стало досить, щоб остаточно вийти із тимчасового одуру, в який був запав, — пора вдягатися й бігти на роботу.

— Сьогодні дві пари, — сказав я, поспішно перевдягаючись. — Потім буде кафедра, а під вечір презентація бездарної книжки мого шефа і, ясна річ, — фуршет. Так що чекай мене пізно.

— Що це за мода пішла на ці фуршети? — сказала, заштовхуючи в перехилену канапу ковдру, моя жінка.

— Законна приключка для колективного пияцтва, — мовив я.

— На обід зможеш прийти додому? — спитала дружина.

— Аякже! — мовив я. — На ресторан у мене грошей нема, а на їдальню — шлунку.

— Все в холодильнику, — сказала жінка, складаючи канапу. — Показати тобі чи сам знайдеш?

— Знайду, — сказав я, затягуючи вузла краватки.

— Ні, ліпше покажу, — мовила дружина. — А то береш не те, що наварила.

Міг би пояснити, що її вариво, напрочуд одноманітне, давно мені не смакує, а часом сякої-такої різноманітності хочеться, але це було б небезпечно: від найменших претензій до її страв моя жінка спалахує, як смоляна скіпка, ніби цим самим ображав її найсокровенніше, через що потім довго на мене дується. Але інколи й справді несила ставало проштовхнути до горла її вариво, і я хитрував, ніби й справді така штука розкрити холодильника і взяти те, що там наготоване.

— Іди покажу! — незаперечним тоном мовила жінка і повела мене до холодильника, з якого виймала каструльки й докладно оповідала, що в якій міститься, — все це добро варилось увечері, коли я вже давав хропака, снячи про загадкових незнайомок, які чекають на мене десь у горах, у засипаній снігом, самотній хаті, зовсім так само, як колись снив був про неї, адже й вона звабила мене своїми поетичними таємницями. Але ті таємниці давно стали чимось подібним до цих страв у холодильнику: не димуючих, запашних, свіжих, од яких котиться слинка, а загусло-мертвих, холодних, які не оживить жодне розігрівання, од самого погляду на які нападає нудьга. Через те намагався не дивитись у ті каструльки, які демонструвала переді мною моя половина; правда, ввечері доведеться вислухати купу докорів, але і їх я давно навчився не слухати, намагаючись утримати сяку-таку гармонію у власному існуванні.

1 2 3 4 5 6 7