Казка для малого листоноші

Шевчук Валерій

Було то в літо великої моєї любовної туги, коли я майже щодня приходив до річки; стояв тоді над землею неспокійний серпень, бо падали майже щодня дощі, і хмари товклися на небі цілими днями, тільки на короткий час розсуваючи сірі запони й випускаючи на світ трохи голубого сяйва. Очищений клаптик неба тоді світився так яскраво, начебто вмістивсь у ньому весь той блиск, який мало віддати небо, коли б серпень був погожий і сонячний. Я спускався до річки, до того дзеркала для неба; сюди я приносив листи для дівчини, яку любив невимірно і яка не відповідала мені взаємністю. Сюди ж, до річки, виходив мій добрий приятель Вовка, менший брат отієї дівчини, і я мусив щоразу оповідати йому нові якісь історії.

Я сідав біля ріки й починав креслити на вогкому піску вербовим прутиком химерні фігури. Так я міг сидіти годинами, слухаючи, як хлюпочуть хвильки, під таку хвилю я сам ставав дзеркалом для неба, як і та ріка, що лежала переді мною, бо в мені таке колотилося, як і в тому небі: було там сіро й непривітно. Часто випадав дощ, і від того земля дихала вогко й духмяно. Я сидів боком до дороги, яка стікала з гори, і крайока стежив за нею: там мала з’явитися тоненька хитка постать. Вона, зрештою, і з’являлась, і серце мені забирало в їжасту рукавицю, а вуста мимоволі смикалися.

Він ішов зовсім неквапно, той мій вісник, ледве пересуваючи ногами, часом посвистував, а часом ні. Інколи зупинявся й нагинавсь, підіймав з дороги камінця і, раптово крутнувшись, пускав його в небо. Спинявся, задерши голову, й дивився, а мені здавалося під ту хвилю, що той камінець навіки пропадав у небі — прутик мій уже починав танцювати на піску, лишаючи на ньому дзьобасті сліди. Вовка вже переходив греблю, наближався до мене; я міг повернутися й засвітити привітно всмішкою. Він також світив до мене привітною всмішкою, з розгону сідав на траву й занурював сандалети у пісок. Тоді цвиркав крізь зуби і наче не помічав очікувального мого погляду. Тільки раз він приніс мені цидулку — кілька надряпаних слів: відповідь на зливу натхненних листів, що їх передав я дівчині, в яку був закоханий; запах тієї цидулки я пам’ятаю й досі: була вона наче розтертий між пальцями полиновий листок.

Вовка брав плескатого камінчика, гойдав його в руці й метав далеко над водою. Аж посередині річки бовкав той гостро і на мент сколихував гладку поверхню, розганяючи навсібіч пружки хвильок-кіл...

Я почав розказувати про те, як сидів якось на тому ж березі, сидів надмір довго; була неділя, і я нікуди не поспішав. Прийшов на ту річку відрана; зрештою, і не задля Вовки — хотілося мені самоти. Як на те й рибалок було того дня на річці лиш кілька, та й ті швидко позгортали вудочки, поклали їх на плечі та й пішли собі; я ж сидів і відчував у собі небо, наповнене розколошканими хмарами. Рука моя тримала такого ж вербового прутика й креслила мимоволі — я так захопився отим кресленням, що нічого навдокіл не помічав. Не помітив я, що біля мене зупинився низенький чоловічок і дивився на мою роботу. Був одягнений у недоладний сірий полотняний костюм, і очі його були трохи чудні: блищали надміру і були ніби втомлені. Я намалював на піску якусь надто вже химерну почвару, і чоловік не витримав. Підійшов до мене ближче і кашлянув.

— Навіщо ви малюєте почвар? — спитав напрочуд низьким і приємним голосом — це був таки рідкісний басище.

Я здригнувся; зрештою, мав такий настрій, що не бажав ні з ким ставати до розмов.

— Можу намалювати й красунчика, — буркнув непривітно.

— Вважаєте, що це те ж саме? — серйозно спитав чоловік.

Я стер намальоване і зирнув на співрозмовника. Чуприна в нього була довга й спадала на плечі. Росли вуса й невелика борода, і був би він зовсім звичайний, коли б не дивні оті очі.

— Ви часом не священик? — не зовсім привітно сказав я.

— Я Прибулець. Звати мене Тур, — сумно сказав дідуган, присідаючи на траву.

Я засміявся.

— Аякже, Прибулець, — сказав, пересміявшись. — Тоді навіщо розгулювати в цьому костюмі стилю "райспроживпром"? І що ви забули на землі? Чи не досить вам турбот небесних?

У цей час за спиною чоловіка розірвалися хмари, і з них полився яскравий блакит. Його постать потрапила в ту сонячну смугу, і я раптом почудувався: здалося мені, що над головою в нього і справді світиться прозора куля.

Чоловік дивився на мене великими темними очима, від яких трохи й моторошно ставало.

— Розкажіть, — попросив я.

— Це не проста історія, — мовив він.

Тут над водою з’явилася велика біла мева, вдарила грудьми об хвилі й метнулася вгору, тримаючи у дзьобі рибину.

— Бачите, — задумливо сказав чоловік. — Ви можете не повірити мені... Я прийшов шукати подругу!..

Він напевне побачив у мене на вустах саркастичну посмішку, бо таки посмутнів.

— Самі знаєте, — сказав сумирно, — світ поставлено на грані... Не вам мені казати: суперечності роздирають його — старий він стає. Молодої крові йому треба й нового життя...

Отак воно й було: він розказував, а я уявляв. Як ішов він сріблисто-білою дорогою неба, йшов і смуток колисав його, як колише оце й мене. Бо й відчував те саме, що і я: велику любовну тугу, адже любив світ, що клався йому під ноги, — не відчував тільки взаємності. Писав на ту землю листи, і то не були клапті списаного паперу, як у мене, були то дощі, спека, бурі, урагани, землетруси. Були то повені й вивержені вулкани. Відповідь діставав ту ;ч таки, що і я: не було там взаємної любові. Отож ішов він сріблясто-білим полем, гріло сонце, цвіли райські яблуні, але тільки смуток відчував Прибулець. Довкола хиталися, наче квіти, обличчя близьких та рідних, але йому здалося раптом: надто одноманітна ця картина; були й обличчя схожі поміж себе.

"Любов — це не одноманітність, — думав він, збиваючи ногою білий бурунець пінної хмари, — любов — це багатоманітна гра барв та первнів. Що з того, що зробив я все навколо себе білим — нудьга од того бере!"

Він став коліньми на хмару, розсунув її й подививсь униз, де крутилася, наче куля, земля. Спершу він бачив тільки ту кулю, але за хвилю зір наблизив землю, і він, Прибулець, уздрів велике місто; ще за хвилю побачив вулицю, зарослу травою та обставлену густокронними каштанами. Побачив людей, що йшли вулицею, — були це люди як люди: один старий, а другий молодий чоловіки, одна стара, а друга молода жінки. Зрештою, стрепенувся: що воно там? Еге ж, побачив ще одну на тій довгій, майже порожній вулиці; вона ніби відчула його погляд, бо раптом звела вгору голову. Тоді він аж похлинувся: здалося, входить у нього електричний струм, він зніяковів, адже таки захопився дівочими чарами та вродою! Звісно, він знав: це типове міське дівча із пофарбованими нігтиками, трохи підскубаними бровами, ледь-ледь напомадженими вустами і з розсипаним на спині темним волоссям. Але в неї був такий чистий погляд, що Прибулець мимоволі здивувавсь і схвилювався.

— Як її звати? — спитав гомункула, що крутився біля нього, приставлений для прислуги.

За чверть секунди гомункул злітав на землю, а коли казати точніше, зробив невеличку операцію на підвішеному біля грудей апараті, і скочив Турові до ніг.

— Марія! — вихекнув він.

— Ти не помилився? — здивовано й радісно спитав Прибулець.

Гомункул знову зробив операцію на апараті.

— Таж Марія! Інакше не виходить.

Тоді Прибулець приплющився. Щось солодке, як далекий-далекий спомин, промигнуло йому в пам’яті; відчув, як тепло сколихнулось у грудях, а на вуста поклалася добра всмішка. Щось йому пригадалося таке близьке й далеке, гарячий вітер повіяв на нього; якусь дорогу побачив серед пустелі і дитину в яслах. І коли отак він згадував, із погодою стало над землею щось дивне: над цілим земним обширом заясніло чисте небо, а сонце не пекло й не сушило. Посеред пустелі раптом потекла, вийшовши з пісків, річка, а по болотах можна було йти безбоязно — на певний час вони тверді стали. Навіть на полярних шапках потепліло, і ті кілька людей, що там жили, аж шкури з себе поскидали, розігнули спини й засміялися. І не було жодного смутного на землі під ту хвилю: хто вмирав, той здоров’я раптом відчув, а хто журився, той веселіш зробився.

Відтак знову пішов Прибулець по білому пінистому полю, вряди-годи збиваючи ногами бурунці, а світ став жити за своїми незмінними законами. Довкола кружляли яснокрилі істоти, і кожен хотів саме на себе звернути увагу. Тур ішов і йшов, бо тримав у голові чудову й гарну думку і тією думкою тішився, як дитина черепашкою. Зрештою зупинився. Тоді підступили до нього гомункули і спинилися, так бувало завжди, коли надходила пора їм звітувати.

Перший схилився перед ним гомункул смутку.

— Те-ра-те-ре, — сказав він. — Біда! Я сам не відаю, чи я є! Люди, здається, вкрали мене, те-ра-те-ре! Світ змінний і неспостійний, і я не можу розібрати, де смуток, а де його нема.

— Так воно й має бути, — мовив Прибулець. — Один радіє, а другий смутиться. Світ замислений бути неоднозначним.

— Воно-то так, те-ра-те-ре, — сказав гомункул смутку. — Але часто один радіє через те, що другий смутиться, а третій грається смутком, наче це найвища радість. Коли ж смуток викликає радість, то чи це справжній смуток, так само, чи справжній він, коли сумуючи тішаться?..

Прибулець серйозно позирнув на гомункула й похитав головою.

— Бідний мій гомункуле! — сказав він. — Ти засмучений. Але це теж повинно тішити тебе, адже ти гомункул смутку. Коли ж ти не тішився, то смуток твій правильний, і знову-таки маєш бути задоволений.

— Але коли я задоволений, то не можу по-справжньому смутитися! — розпачливо вигукнув гомункул. — Те-ра-те-ре!

— Тоді забавою хай буде тобі те, що я не збираюся виліковувати тебе, — сказав Тур і повернувся до іншого гомункула.

Це був гомункул сміху. Він аж гикав од нападів реготу.

— Хо-ха-хо-ха! Хочу поскаржитися на те саме, — сказав він. — Моє я, хо-ха-хо-ха, розпадається. Люди забагато сміються на землі.

— Отже втішся, — сказав Прибулець.

— Утіха для гомункула веселості — ніж у серце, — сказав гомункул. — Бо що таке втіха, як не та сама веселість, хо-ха-хо-ха! Яка ж утіха може бути від веселості, коли ти сам веселість? Мені треба чогось, хо-ха-хо-ха, протилежного.

— Але ж ми визначили, ваша милість, — строго сказав гомункул смутку, — що радість — це смуток.

1 2 3 4
загрузка...