Як не скарб, то пожежа (уривок)

НІЧНА ІСТОРІЯ ЗІ СКАРБАМИ

Глава 1

— Якось сумно стало… — озвався Миколка Маковій, меланхолійно перемикаючи пультом канали телевізора у марних спробах знайти щось цікаве. Нічого такого не знаходилося. Зрештою, він зупинив свій вибір на вечірньому випуску новин, відкинув пульт і сердито підпер голову рукою. Діана Бондаренко відірвалася від свого шиття і пильно глянула на друга. Той увесь день ходив якийсь похмурий, неначе сам не свій, а на запитання про причину лише непевно пересмикував плечима. Аж ось сталося диво — заговорив.

— Ти про що? — спитала вона. — Розповідай, що саме тебе смутить?

— Та все, Ді. Тобто — нічого. Жодних цікавих подій не відбувається, розумієш? Наче й канікули настали… А чим займатися?

— Зухвале пограбування в Миргороді! — виголосив телевізійний диктор, перш ніж Діана встигла придумати якусь відповідь. — Серед білого дня троє невідомих, озброєних до зубів, здійснили напад на інкасаторську машину. Обійшлося без жертв, але грабіжники встигли викрасти більшу частину грошей, що їх перевозили до банку із одного універмагу. Сума втраченого становить близько ста тисяч гривень. Ведеться слідство…

— От бачиш? — Миколка тицьнув пальцем у бік екрану. — Он де справжні пристрасті вирують, і навіть слідство вже ведеться. А в нашій Мрії що? Ніяких тобі авантюр, розслідувати нічого, ніхто нікого не грабує, ніякі дорогоцінні речі не губляться… А пам'ятаєш, як було весело, коли ми розкрили зникнення золотого списа і викрадення пана Радича? Не те, що зараз…

— Он воно що, — роздумливо мовила дівчинка. — Тобі знову пригод закортіло?

— Ну, закортіло. А що? Нудно мені. Ми ж "Команда Мрії", майже справжня детективна агенція — а сидимо без роботи. Данилко строчить свої оповідання, мов той кулеметник, Семко спортом займається, ти он шиєш. А я байдикую. Хіба це діло?

— Самокритика — це добре, — до Діаниної кімнати стрімко влетів Семко Скорик — відтоді, як надворі потеплішало, він навідувався до подруги, наче до себе додому. Мама Діани пополудні вже навіть двері припинила зачиняти. Семко ще з учорашнього дня (останнього навчального дня у третій чверті) обіцяв потішити друзів своєю присутністю, посилаючись на якусь надзвичайно важливу причину, і ось нарешті з'явився. — Я не заважатиму?

— Ні, ну що ти… Про вовка промовка, як-то кажуть. А Данилко де?

— Удома. Стінгазету шкільну оформлює. До нової чверті готується. Буде за півгодини. А може, й пізніше, — Семко нахилився і почухав за вухом кабанчика Кабачка, котрий з радісним рохканням притулився до його ніг. — І тобі привіт, малий… Чим ви тут займаєтеся? Окрім, звісно, психоаналізу?

— Дуже смішно, — кисло сказав Миколка. — Втішайтеся, доки я пліснявою покриваюся. Кепкуйте, не соромтеся. Теж мені, друзі…

— Невтомне палке серце Маковія прагне пригод! — урочисто пояснила Діана. — А наше маленьке тихе містечко з майже повною відсутністю гучних злочинів не здатне забезпечити їх у потрібній кількості. Це називається конфлікт інтересів.

— Це називається "неподобство", — на Діанину, як, утім, і на будь-чию іронію Миколка не зважав. — Тут же скоро ворони з туги завиють! Хоч би виїхати кудись, чи що… Розвіятися.

— Якщо ніхто не буде проти, післязавтра розвіємось усі разом, — змовницьки підморгнув Семко. Миколка пожвавішав.

— Я чогось не знаю?

— Не лише ти, всі ви. Але я нарешті готовий поділитися, — поважно надувши щоки, Семко поліз у кишеню сорочки, витяг звідти складений учетверо аркуш звичайного білого паперу і протягнув друзям. Заінтригований Миколка взяв папірець, розгорнув і здивовано закліпав очима. Там було надруковано щось схоже на чорно-білу карту невідомої місцевості, з великим жирним хрестиком посередині. "Неначе карта скарбів", — подумав він і запитався в приятеля:

— Що це?

— Карта скарбів, — незворушно відповів Семко.

— Що?! — запитали Миколка й Діана в один голос.

— Вуха мили? Кажу ж, карта скарбів, — Семко дивився на друзів очікуюче, немовби сподіваючись, що ті зараз кинуться з ним обійматися, або й узагалі вклоняться у ноги, але Діана з Миколкою лише перезирнулися, синхронно знизали плечима і так само синхронно зареготали.

— Чого іржете? Думаєте, я жартую, чи що?

— Ні, Семчику, — схлипнула від сміху Діана, — ми не думаємо, що ти жартуєш. Ми думаємо, що ти знущаєшся. І де ж ти роздобув цей дорогоцінний документ?

— В інтернеті, — насупився Семко. — А потім роздрукував на принтері. Що ви…

Його питання увірвав черговий вибух реготу. Миколка аж навпіл зігнувся. Аркуш паперу випав з його пальців на підлогу, і Кабачок, скориставшись моментом, відразу ж підскочив до "карти" і заходився натхнено її жувати.

— Ану, фу! — скомандував Семко і вихопив папірець з рота поросяти. — Та ну вас усіх! Тільки й умієте зубоскалити. Хоч би дослухали спершу! Не хочте — як хочте, піду до Данилка. Він хлопець освічений, начитаний, вислухає і перебивати не буде. Удвох з усім впораємося.

— Освічений? А ми тобі що — довбехи неписьменні? — образився Миколка, миттю припинивши сміятись. — Ще невідомо, хто з нас більш начитаний! Та я всього Жуля Верна і Герберта Велса напам'ять знаю! І ще Роберта Стівенсона! Зараз усі на комп'ютерах помішалися, а от я все ще люблю книжки читати, так що не треба…

— Миколка хоче сказати, що ми не хотіли тебе образити, — вставила Діана. — Ми залюбки тебе вислухаємо — ти тільки поясни все детально.

— А я й намагаюся, — буркнув Семко і розгладив пожований Кабачком краєчок аркуша. — Ще раз засмієтеся — жодного слова більше від мене не почуєте.

— Не засміємося, — в унісон пообіцяли Миколка з Діаною, піднявши руки, як на присязі. Семко схвально кивнув.

— От і добре. А тепер розколюйтеся, начитані ви мої, — хто із вас чув легенду про козака Чорнорота?

Діана з Миколкою знову перезирнулися, цього разу безпомічно.

— Ну, давайте, — заохочував Семко. — Не соромтеся, демонструйте ваші знання.

— Я не чула, — нарешті визнала Ді. — Ніколи.

— І я щось не пригадую такого, — підтримав Миколка. — Просвіти.

— Так отож. Думайте, перш ніж кпинити. Втім, — тут замислене лице Семка прибрало поблажливого вигляду, і Діані закортіло злегка стукнути друга по носі, — цю легенду взагалі мало хто знає. Я й сам випадково про неї дізнався, якщо чесно…

— В інтернеті? — здогадалася дівчинка.

— Ну то й що? Дарма іронізуєш. Там повно різної інформації…

— І дезінформації також, — зауважив Миколка.

— Не присікуйтеся. Джерело надійне… Принаймні мені так здається.

— Яке саме?

— А таке! Український клуб скарбошукачів "Лопата"!

Миколка знову пирснув було, прикривши рота долонею, але відразу ж посерйознішав під важким поглядом Семка.

— Лопата, кажеш? Клуб? В інтернеті? — швидко перепитав він.

— Атож. Серйозні хлопці. Шукають скарби, обмінюються місцями, діляться досвідом…

— І невже щось знаходять? — поцікавилася Діана.

— Деякі — так, знаходять. Сам бачив їхні фотографії старовинних монет, посуду, прикрас усяких…

— Як же тебе прийняли до того клубу? — у голосі Миколки, здається, все ще чулася недовіра.

— Дуже просто. Я представився професійним шукачем, та й усе. Як вони перевірять? Написав, що дуже багато землі за життя перекопав. І я таки справді її багато перекопав — коли їздив до баби у Савинці картоплю садовити… Насправді вони приймають до себе всіх охочих. Ну так-от, я з ними поспілкувався кілька місяців, притерся трішки, почитав їхні історії про те, як вони їздять по країні в пошуках скарбів… Цікаво дуже! У мене завжди був інтерес до древніх епох, розкопок — суто теоретичний. Точніше, теоретичним він був, доки кілька днів тому у клубі не спливла легенда про козака Чорнорота.

— То розповідай уже, не тягни, — зажадала Діана.

— Ну, типу, цеє… Давно це було, — прочистивши горло, солідно почав Семко. — Значиться, жив на світі один козак, що прозивався на Січі Чорноротом. Як його насправді звали, ніхто не відав, бо кожного запорожця знали лишень на ім'я, що йому братчики дали. І був козак Чорнорот характерником, себто — чаклуном. Начебто велику силу мав. Міг зубами кулю впіймати, голими руками шаблю відвести, у вогні не горів, у воді не тонув, і все таке. Супергерой, одне слово. Та не шанували його січовики, бо поговір ходив, що Чорнорот із самим чортом знається. Ну от, а потім прийшла біда — цариця Катерина зруйнувала Запорозьку Січ. В ті останні дні Чорнорот і показав себе — вибрав зручний момент і пограбував своїх же товаришів, козаків, які за Дунай збиралися. Наслав чари, приспав їх і забрав усе, до чого дотяглися руки, а потім безслідно зник. Ось так усе й було. А далі? Якось одного дня з'явився в хуторі Веселому невідомий чоловік, безіменний, зате з купою грошей і золота. То й був козак Чорнорот, що ховався від помсти своїх побратимів. Побудував він великий дім, взявся господарювати — селяни й оком не змигнули, а вже хутір їхній став Чорним називатися, і належав тепер увесь йому, характернику. Та тільки козак-відступник на цьому не зупинився, все йому мало було. Легенда каже, що чесних людей він дурив, розоряв, тих, що з ярмарку їхали, — грабував… Одне слово, багато зла наробив дядько. Але врешті-решт колишні товариші віднайшли Чорнорота і влаштували над ним скорий козацький суд. І чари не допомогли — стратили його. Але скарбів Чорнорота не знайшли, бо він їх ретельно десь заховав. Подейкували, що мала лишитися карта, але де вона, теж ніхто не знав. Лише нещодавно на неї натрапили…

— То твій папірець і є ця карта? — підозріло примружився Миколка.

— Ага. Саме вона.

— І де ж її знайшли?

— Один хлопець з клубу скарбошукачів, пірнаючи з аквалангом, випадково виловив у Дніпрі закорковану пляшку, до половини заповнену піском, для баласту, значить, а ще в ній було оце, — Семко багатозначно потрусив папірцем. — Цей хлопець відсканував карту і виклав її на сайті клубу для загального користування.

— Для чого? — здивувалася Діана. — Чому він сам не вирушив шукати ці скарби, якщо вже мав карту? Який сенс показувати її іншим?

— Бо поки що ніхто не знає, що за місцевість на ній зображена! — тріумфально вигукнув Семко. — Ось у чому суть! Ніхто точно не знає, де саме доживав останні дні козак Чорнорот, і де був хутір Веселий, який потім зробився Чорним.