Вільний та нескорений (дитинство Грицька Чубая)

МАЛЕНЬКИЙ БРАНЕЦЬ СТАРОЇ ГРУШІ

Пречудовий літній ранок, свіжий та зелений, як молодий огірочок, зовсім не тішив Марію Чубай. Жінка збиралася на роботу до колгоспу мовчки і на всі спроби чоловіка Петра зазирнути їй у вічі не звертала уваги. Зрештою, чоловік не витримав:

— Ну чого ти береш це так близько до серця, Марічко? Усі так роблять. Нема на те ради...

— А бодай їм! — зірвалося сердите з сухих вуст жінки. — Байдуже мені, що роблять усі, не піду! З Гриць— ком лишуся! Де це в Бога бачено, щоб дворічну дитину саму вдома покинути?!

— Усі так роблять, — приречено повторив Петро.

Малий нащадок родини Чубаїв, про якого йшла мова, ні про що не підозрюючи, сидів посеред хати на долівці й бавився глиняним півником. То була дуже цікава іграшка, що мала цілих дві дірочки — одну у дзьобі, а іншу — на спині. Грицько вже з'ясував, що як дмухаєш у першу, то півник свистисть, а як у другу — сичить і булькає. Гриць тішився і махав кулачком із затиснутим у ньому свищиком, вигукуючи:

— Ку-ку-рі-ку!

Ще б пак, сільський хлопчик — та щоб не знав, як кричать справжні півні!

Мати глянула на сина і розплакалася.

— Ну, як я його покину, Петре? У мене ж серце стане, поки думатиму, як він тут сам...

— А ти його прив'яжи, — порадив чоловік, ховаючи очі від жінки.

— Що?

— Прив'яжи, — повторив Петро. — Хоч би й до груші в нашому саду. Доки норму відбудеш, він там собі посидить. Іграшку йому дай, брязкальце якесь... День сьогодні теплий, та й на дощ ніби не схоже, вчора сонце за чистий обрій сідало... А якщо ти вдома лишишся, у мене будуть проблеми, Марічко. Ти ж знаєш...

Марія знала. Знали всі, хто жив і працював у колгоспі. Тривалий час колгоспники навіть не мали власних паспортів — про якісь права годі й казати. Батько Гриця, Петро Васильович, був там бригадиром, а ще — фронтовиком, шанованою людиною, але й це не давало йому жодної можливості посидіти зі своїм сином.

Ані йому, ані Марії.

Робота понад усе — всі це знали. Так було завжди, і так мало бути. Кожен зайвий відпрацьований трудодень був ще одним шматком хліба для дитини.

І Петро мав рацію — так чинили всі. Кожна сім'я лишала свої дітей на подвір'ях чи в хатах, залежно від пори року та погоди.

А няньок, доглядальниць чи дитсадків тоді не було, та й звідки їм узятися в маленькому селі?

Марія зітхнула і пішла в сіни за мотузкою. Петро підхопив малого під пахви і виніс надвір, до груші.

Грицько протестував, мабуть, відчув, що на нього чекає. Він не плакав і навіть не пхикав, а просто мовчки видирався з батькових рук, зціпивши зубки. Вигинався, мов лозина. Обурено сопів. І намагався вкусити татка.

Не вдалося.

Урешті-решт, спільними зусиллями батьки прив'язали сина до старої кремезної груші й зітхнули — Петро з полегшенням, Марія з болем. Малий Гриць, відчувши, що програв свій перший в житті двобій, сів біля дерева і сказав, дивлячись кудись убік:

— Бе-е-е!

Мати винесла йому кашу в череп'яному полумиску — ані ложок, ані виделок Грицькові, звісно, ніхто не дав би. Малий ще може собі нашкодити, Боже борони.

І батьки пішли до праці.

Цілий день робота падала з Маріїних рук. Жінка думала тільки про те, як там Гриць? Що він робить? Чи не плаче? Чи не забіг часом на подвір'я чужий пес? Усяке може статися. А її синок ще такий маленький! Та ще й, на довершення всіх бід, почала псуватися погода. Небо затягло важкими чорними хмарами, здійнявся вітер, розкотисто загуркотів грім... І коли насуплені небеса розкраяла перша блискавка, Марія, не чекаючи зливи, кинулася додому.

— Ой, лишенько, — примовляла вона на бігу. — Це ж моя дитина до дерева прив'язана! Ще, не доведи, Господи, блискавиця вдарить! Хоч би обійшлося!

Почався дощ, і з кожним кроком Марії краплі, що падали з неба, ставали ще важчими, ще ряснішими... Коли Грицькова мати, тягнучи забиту ногу, мов та чаєчка — поламане крило, забігла у двір, дощ уже періщив, як з відра. А біля груші жінка побачила миску, де плавала неторкана каша, і свого сина, який, притулившись до стовбура, обіймав сусідського кота і щось жваво йому розповідав. Вусатий і смугастий товариш виявився ще й вдячним слухачем: він лунко муркотів і, попри те, що був мокрим, як хлющ, навіть не думав утікати.

— Синочку! — кинулась мати до Гриця, тремтячими руками розв'язала мотузку. — Зараз підемо до хати, висохнеш, зігрієшся... Зараз, ще трішки...

Грицько мовчав, спостерігаючи за уривчастими рухами мами. І лише коли осоружна шворка впала на землю, дворічний хлопчик повівся дивно.

Він засміявся. Щиро, дзвінко, втішено. Як сміється доросла людина, здобувши давно омріяну волю.

А потім тицьнув пальчиком у мотузку і чітко промовив:

— Ніколи.

Материним обличчям текли теплі сльози і змішувалися з холодними краплинами дощу. Марія знала, що їй доведеться зробити це знову, не раз і не двічі — прив'язати свого хлопця, нехай не до груші, а до столу в хаті — проте доведеться.

А ще Марія зрозуміла, що відпер, навіть за ґратами, мурами чи в кайданах, але її син завжди буде вільним.

САМ СОБІ ВЧИТЕЛЬ

Мабуть, кожного з нас хтось навчав читати.

Декого — вчителі у школі, інших — батьки, бабуся чи Дідусь.

І мало хто може похвалитися тим, що читати та писати навчився самотужки.

Це, насправді, дуже складно. Як ото самому зійти на дуже високу гору. Але немає в світі вершин, що не скорилися б світлому розуму та величезному бажанню досягнути мети.

Грицеві вже виповнилося п'ять рочків, коли він знайшов удома буквар.

Старезний, з напівстертими літерами та чорно— білими малюнками, справжнісінький ветеран, буквар тихо припадав пилом між пожовклих татових газет. Грицько відчув, щойно взявши його до рук, — буквар живий і дуже хоче поговорити з ним. Бодай із кимось поговорити. Та от біда — Гриць зовсім не розумів його мови.

— Мамо, — кинувся син до Марії, — навчіть мене читати.

Марія саме лагодила вечерю, і лише неуважно кивнула у відповідь на Грицеві слова. Добре, мовляв, але згодом. Іншим разом.

— Мамо, — стояв на своєму Грицько, — я хочу читати.

— Як підеш до школи, то й навчишся, — розважливо мовила мама, дістаючи з печі чавунець зі смачнющим українським борщем. Хатою попливли дивовижні пахощі. — Почекай ще трохи, доки підростеш.

— А де та школа, куди я ходитиму?

— У райцентрі, синку, в Козині.

Гриць кивнув, ніби почув усе, що йому було потрібно. А мама за хатніми клопотами геть забула про синове бажання. Ця розмова згадалася Марії лише наступного ранку, коли вона, прокинувшись, побачила, що Грицько сидить на ослінчику під вікном, вбраний, як-то кажуть, парадно: в білу сорочечку та коротенькі штанці на шлейках. На лаві біля Гриця лежав буквар, а на ньому — картузик.

— І куди це ти зібрався, хлопче? — позіхнувши спросоння, поцікавилась мати. Син знизав худенькими плечиками.

— До Козина. Я вже за ніч підріс трішки — пора ставати до науки.

— Та зажди ще, — засміялася Марія. — Не так скоро.

— А скільки ждати?

— Два роки, синку. Не менше.

Гриць засмутився. Йому хотілось вчитись негайно. Старий буквар був ключем, що міг відкрити двері до кімнати, повної захопливих таємниць. А він, Грицько, виходить, такий маленький, що просто не дотягується до замкненої шпарини.

І тоді хлопчик вирішив, що навчиться читати без сторонньої допомоги. Де ще та школа та викладачі! Й за горбом не видно! Доведеться усе робити самому.

Спочатку Гриць хотів перебратися в буденне, скинути з себе білу сорочечку, щоб не забруднити, та потім передумав. Яка різниця, сам він починає навчання чи хтось його вчитиме? Все одно це свято! Тому хлопчик дочекався, доки батьки підуть до колгоспу, і відкрив свій буквар на першій сторінці.

Те, що буквар називається букварем, і те, чому саме так, Грицеві розповів тато.

На першій сторінці було намальоване щось кругле, а поруч стояла літера, схожа на перевернуті козячі ріжки, з перетинкою посередині. Гриць подумав, що той круглий малюнок має щось означати. І починається це "щось" з тієї смішної букви. От тільки що це?

Грицько придивився пильніше. Це було схоже на абрикосу. Не дуже, але схоже.

То це має бути літера "А"?

Аби пересвідчитися, чи правильно він здогадався, хлопчик відкрив наступну сторінку. На ній красувався темно-сірий баранець із крутими рогами, а біля нього примостилася черевата буква, ще кумедніша, ніж перша.

Значить, усе правильно. Це літера "Б".

Гриць ще якусь хвилю уважно роздивлявся ті дві букви, а потім встав і вийшов надвір. Батько сказав йому, що вміти читати — це тільки півділа. Треба ще й писати навчитися.

І Грицько писав. Скрізь. Крейдою на стінах хліва. Паличкою по землі. Пальцем на запітнілій шибці. Спочатку літери виходили кривенькими, скоцюрбленими і немов промовляли до хлопця: "Подивись, що ти з нами зробив!" Але згодом — і досить швидко — справи пішли на краще.

Його букви стали гарними, ніби писанки — очей не відведеш!

Щодня Гриць вивчав по літері. Займався спокійно, ґрунтовно, нікуди не поспішаючи. Щоправда, з м'яким знаком довелося помучитись. Але хлопець знайшов те слово, де лише одна буква була йому незнайома.

Саме ця. М'який знак — "Б". Грицько ще не знав, як називається ця дивна літера, але вже здогадався, що вона пом'якшує інші звуки.

Ані Петро, ані Марія нічого не знали про синові заняття. Бачили лиш, що хлопець став ніби тихішим, задумливим. А Грицько тим часом усе думав, як краще похвалитися, що він уже письменний.

І вирішив написати батькам листа.

Але чим його написати? Адже в хаті немає ні ручки, ні олівця.

Тоді Гриць витягнув з печі вуглинку, а потім відкрив буквар. Остання його сторіночка була чистою...

— Любі тату та мамо, — читав Петро вголос здивованій Марії, — це буквар. Він мій друг. Він навчив мене грамоті. Ваш син Грицько.

— Бути цього не може, — прошепотіла вражена мати.

— Самотужки вивчився, — гордо промовив батько. — І це в п'ять літ! Тямущий хлопець. У мене вдався.

А ввечері, коли Марія вкладала сина спати, Гриць, позіхнувши, поцікавився:

— А якщо я тепер умію читати і пишу слова, то що мені робити в школі?

— Будеш учити те, що написали інші, — посміхнулася мама.

— Я й сам напишу щось хороше, — пообіцяв Грицько.

— Авжеж, напишеш, — підтвердила Марія. — Щось дуже хороше. Таке, як ти сам.

Але маминих пророчих слів Гриць уже не почув, бо солодко заснув.

ЮНИЙ ПОЕТ

Щойно навчившись читати, Грицько зробив іще одне цікаве відкриття.