Хлопчик, який не хотів ставати дорослим (дитинство Стівена Спілберґа)

СТІВІ ТА ЗОРЯНИЙ ДОЩ

В одному американському місті з кумедною назвою Цинцинаті, що у штаті Огайо, жив собі маленький хлопчик на ім'я Стіві. Жив він разом із мамою, татом і трьома сестрами, а мешкало все сімейство у власному чепурному будиночку на краю кукурудзяного поля.

На відміну від багатьох своїх однолітків, які мріяли якнайшвидше вирости, маленький Стіві зовсім не поспішав ставати дорослим. Йому здавалося, що бути дитиною набагато цікавіше. А великі дядьки і тітки занадто метушливі, заклопотані, надміру серйозні та постійно чимось стурбовані. Ставши дорослими, вони неначе забули про все, що любили в дитинстві: про улюблені іграшки, бризкалки влітку, мильні бульки та велосипедні перегони, дитячі сеанси в кінотеатрі та книжки-розмальовки... Вони вбираються в однакові костюми, ходять на роботу і чомусь більше не вірять у казку.

Стіві в неї вірив. Вірив, що у лісі, котрий розкинувся на іншому кінці поля, можна, якщо пощастить, зустріти Білосніжку разом із сімома гномами; що всі на світі

іграшки — живі й розмовляють одна з одною, коли їх господарі засинають; що чарівні палички насправді існують; що високо над хмарами, де їх ніхто не бачить, літають справжні дракони, а в озері неподалік від їхнього будинку мешкає русалка. Може, й не одна.

Для себе він вирішив, що ніколи не забуде про казку, навіть коли стане великим. Мало того — він нагадуватиме дорослим, що всі вони колись були маленькими дітьми і що казка й досі навколо них. Адже з нею життя набагато цікавіше!

Але батьки Стіві чомусь не вірили в історії хлопчика про гномів та русалок, драконів та живі іграшки. Вони навіть ніколи не могли дослухати Стіві до кінця — посередині оповіді дзвонив телефон, і мама Леа йшла брати слухавку, або ж по телевізору починався важливий бейсбольний матч, і татусь Арнольд мерщій мчав його дивитись. Найчастіше у відповідь Стіві чув таке: "У нас немає часу, Стіві. Розкажи ці історії своїм сестрам".

Сестри... хіба з ними може бути цікаво? По-перше, вони дівчата, і в них своя дівчача компанія, до якої його не брали. А по-друге — вони теж діти, а тому й самі чудово знають про казковість світу. Ні, йому хотілося привернути саме увагу батьків. Але тривалий час нічого не виходило.

Та одного разу...

Посеред ночі маленького Стіві розбудив сам батько. Його очі блищали, неначе у хлопчака, який отримав у подарунок давно омріяну іграшку.

— Ходімо надвір, Стіві, — пошепки сказав тато Арнольд. — Мерщій, ходімо у поле, ти таке побачиш!..

— Що саме? — невдоволено спитав Стіві. — Тату, зараз ніч і треба спати!

— Це справжнє диво! — відповів батько. — Такого ти ще не бачив! Та й я, чесно кажучи, теж...

Це подіяло. Хлопчик з татом вийшли надвір, у глуху ніч, сповнену пісень цвіркунів та тихого шелесту кукурудзи. Батько вивів його в поле, а потім показав пальцем угору. Стіві задер голову, і...

Так, це було справжнісіньке диво! З неба падав дощ, але не звичайний, а зірковий! Зорі, які завжди висіли на небі нерухомо, тепер падали, залишаючи за собою довгі вогняні хвости. Стіві колись уже бачив салют, але це видовище було набагато красивішим та величнішим. Усе небо було всіяне зірками, які сипалися донизу, неначе горох або кукурудзяні зернята!

— Це метеорити, — прошепотів батько, який теж вдивлявся у нічне небо. — Камінці, що прилетіли до нас із самого космосу. З-поміж інших планет вони потрапили саме на нашу. Цілий метеоритний дощ, Стіві! Можеш собі уявити?

Звичайно, хлопчик міг уявити. Але бачити це навіч було набагато прекраснішим. Усе-таки правда на його боці — казка існує! А ось тепер і тато Арнольд також у цьому переконався. Він наче знову став маленьким хлопчиком, повернувся у своє дитинство. Стіві здалося, що він стоїть у полі не з батьком, а з близьким другом-однолітком. І це диво в нічному небі — їхній спільний секрет.

— Тату, а на тих інших планетах також хтось живе? — запитався він.

— Не знаю, синку, — замислено відказав тато Арнольд. — Можливо...

— Думаю, так, — впевнено мовив Стіві. А якщо... якщо це не камінці падають униз, а заходять на посадку космічні кораблі? Може, це такі ж маленькі діти, як і він сам, тільки з іншої планети, вирішили провести літні канікули на Землі й летять на пошуки нових друзів?

"Я теж хочу мати друга-іншопланетянина", — твердо вирішив хлопчик.

СТІВІ ТА ІНШОПЛАНЕТЯНЧИК

Одного недільного дня Стіві заблукав у лісі. Так, у тому самому лісі, що на іншому боці кукурудзяного поля. Вони з татом пішли туди будувати курінь, поки мама Леа з доньками поїхали до міста у справах. Хлопчик завжди вважав, що чудово орієнтується в лісі, наприклад, він уже знав, що з того боку стовбура дерева, де мох найгустіший, — північ. Але, вирушивши

на пошуки придатних для куреня гілляк, він сам не помітив, як заглибився в хащі й загубив стежку, якою йшов.

Стіві довго кликав тата, проте у відповідь не почув нічого, окрім відлуння власного крику. Коли спробував іти навмання, остаточно заблукав. Військо височенних сосен навколо немовби захопило хлопчика в полон і тепер не бажало відпускати. Невідомо, скільки ще маленький Стіві міг би кружляти лісом, якби...

...якби до його вух раптом не долинув дивний звук. Жалібний, схожий на квиління тваринки, яка потрапила в пастку і не може з неї вибратися. Заінтригований, Стіві пішов до найближчих кущів. Обережно продерся крізь них... і мало не провалився до глибокої ями. Лише в останню мить він устиг вхопитися за гілку, і це врятувало його від падіння. Опинись він унизу — і його вже точно ніхто б не зміг знайти.

Та коли Стіві відхекайся і переляк минув, то виявив, що на дні ями щось є.

Яскравий червоний вогник, що спалахував і згасав десь там, унизу. А вуха знову почули жалібне скавчання.

Хтось таки потрапив у пастку! Але звідки у тварини може взятися червоний вогник? Може, це людина?

Стіві ліг на краєчок ями і гукнув у темряву:

— Агов! Хто там? Скажіть що-небудь!

Та той, хто був унизу, не промовив ані слова — лише вкотре схлипнув, а червоний вогник перестав блимати і тепер горів рівно... неначе з надією.

Хто б там не був, йому потрібна допомога, вирішив Стіві. Тож, яка різниця, хто це? Треба якнайшвидше допомогти бідоласі вибратися на поверхню.

— Почекайте, я зараз! — гукнув Стіві в яму і кинувся шукати те, чим можна було б дістати дна. Вдома у його тата Арнольда був моток довгої мотузки, але як же він потрапить додому, якщо сам заблукав? Ні, слід знайти щось інше.

І він знайшов — досить довгу і дуже міцну палицю. Хлопчик поспіхом відніс її до ями і, обережно наблизившись до краю, спустив кінець на дно.

— Ось! — крикнув він до того, хто був унизу — Хапайтеся, і я спробую вас витягти!

Невідомий "хтось" прислуслухався і вхопився за . палицю. Хлопчик почав тягти з усіх своїх сил. Це було досить важко, але Стіві закусив губу і продовжував мовчки підтягати гілку, аж доки не витяг бідаку на поверхню. Але коли побачив, хто це, то спершу злякався і мало не відпустив палиці.

Це була не людина і не тварина, а хтось коричневого кольору, завбільшки з самого Стіві: з короткими ніжками й дуже довгими руками, а обличчям він був схожий на черепашку. Наступної миті хлопчик побачив, що той зовсім не страшний, а навпаки — милий і кумедний. Червоний вогник, що його бачив Стіві у темряві, світився всередині грудей цього створіння.

— Хто ти? — прошепотів хлопчина, коли знову зміг говорити. — І як ти потрапив до ями?

Коричневий незнайомець тицьнув довгим пальцем собі в груди, а потім показав на небо.

— Ти з іншої планети? Я пам'ятаю, як бачив падаючі зірки в небі! То ти іншо... планетянчик, так?

Черепашкоподібний кивнув, і вогник у його грудях запалав ще яскравіше. Він простяг свою дивну довгу руку до Стіві й погладив його по волоссі.

— Та ну, — зніяковів хлопчик і відмахнувся. — Нема за що дякувати. Але що ти робиш у цьому лісі? Ти теж загубився?

Замість відповіді іншопланетянчик взяв його руку і повів за собою. Стіві ніколи не заходив так далеко вглиб лісу, однак чомусь уже зовсім не думав про те, що заблукав. Йому було неймовірно цікаво, куди ж прямує таємничий прибулець. Вони проминули глибокий яр і всипану суницями галявину, жвавий струмок та маленьке, мов люстерко, дике озерце і зрештою вийшли на узлісся. А там... Там над землею висіла велетенська ялинкова прикраса, що сяяла, мов зоря та спалахувала дивовижними вогнями. То був справжнісінький космічний корабель! Величезна й велична куля з трапом та ілюмінаторами, навколо якої діловито тупцювали такі ж коричневі іншопланетянчики, які збирали лісові квіти. Помітивши Стіві, вони всі завмерли на місці, проте його новий друг підняв руку і щось сказав своєю мовою, схожою одночасно на тріскотіння цвіркуна й щебетання пташки. Інопланетянчики знову заметушилися, а потім оточили Стіві та низько йому вклонилися. Хлопчик аж сконфузився від такого прояву вдячності.

— Що ви... що ви... я ж нічого не зробив... — бурмотів він.

Потім усі підвелися, і його новий товариш знову вказав довгим пальцем на небо, але тепер уже із сумом.

— Ви маєте повертатися, так? — здогадався Стіві, і теж засмутився. Чому так швидко? Вони ж тільки познайомилися і ще не встигли нічого дізнатися одні про одних...

Та маленькі прибульці вже заходили всередину блискучого корабля. Його друзяка-іншопланетянчик залишився останнім. Він торкнувся пальцем спочатку своїх грудей, у яких червоний вогник почав блимати і тріпотіти, а потім — грудей Стіві. І хлопчик побачив, як у його власних грудях крізь сорочку на мить теж спалахнуло червонясте світло.

"Я буду тут", — почув він у своїх думках.

А потім іншопланетянчик розвернувся і почимчикував трапом усередину сяючої кулі. Люк за ним зачинився, і корабель, спалахнувши на прощання всіма барвами веселки, здійнявся над землею і полетів у чисте блакитне небо.

— Стіве! Ось ти де! — раптом пролунав позаду голос татка Арнольда. Стіві озирнувся і побачив, що він вже не на узліссі, а зовсім поруч з тим місцем, де вони з батьком вирішили звести курінь. Тато присів поруч із ним і занепокоєно мовив:

— Де ти був? А я тебе скрізь шукаю!

І Стіві переповів батькові свої пригоди. Проте той, як завжди, не повірив. Тато лише засміявся і скуйовдив долонею шевелюру хлопчика.

— Стіві, ну ти й фантазер! Справжній казкар!

Хлопчина навіть образився.