Дитя рок-н-ролу (дитинство Джеймса Пола Маккартні)

Скажи, любий друже, чи любиш ти музику?

Напевно, що так. Адже вона буває дуже різною — веселою і сумною, запальною та задумливою, серйозною і грайливою... І серед сотень тисяч мелодій, що існують на світі, неодмінно знайдуться ті, що дуже тобі сподобаються. Ти будеш згадувати їх, наспівувати чи насвистувати, а можливо, навіть захочеш навчитися грати на якомусь музичному інструменті, щоб відтворювати ті звуки, які, сплітаючись, народжують пречудове музичне полотно.

І ти, напевно, вже добре знаєш, що музику пишуть люди, котрі називаються композиторами.

Але як їм це вдається? Звідки вони її беруть, ту музику? Як у них виходить почути те особливе, чого не чує решта людей, і зробити прекрасне-чутним?

Це, либонь, одна з найбільших загадок у світі.

Ти можеш спитати про це десятьох, сто чи й цілу тисячу музикантів — і не почуєш однакової відповіді.

Бо в кожного композитора — свій шлях до музики.

А наша розповідь про шляху світ великої музики маленького хлопчика Пола Маккартні з портового міста Ліверпуля, який мріяв бути художником або письменником, а став композитором, музикантом та співаком. Став тим, кого називають найкращим мелодистом XX сторіччя.

НІЧ НАРОДЖЕННЯ ПОЛІ

Червень 1942 року для Ліверпуля — міста на північно-західному узбережжі Англії— був спекотним, але зовсім не через пекуче сонце. Йшла війна. На місто падали бомби. Жінки та діти майже цілодобово просиджували у бомбосховищах. Чоловіки — ті, що через похилий вік чи стан здоров'я не могли воювати — працювали на оборонну промисловість.

Надвечір 18 червня 1942 року Джим Маккартні, слюсар на місцевому авіаційному заводі, відпрацював дванадцятигодинну зміну і, похитуючись від утоми, заступив на чергування — на дах сусіднього будинку в районі Енфілд, де жили здебільшого робітничі сім'ї. В обов'язки Джима входило гасіння фугасних бомб, що спочатку загоряються і лише потім вибухають — і можете бути певні, що містер Маккартні добре виконував свою роботу. Вдома на нього чекала дружина Мері-Патриція, а сам він понад усе на світі хотів відпочити, але не міг залишити свій пост. І тоді, коли навіть побачив унизу схвильовану сусідку, яка колись працювала з його Мері у Волтонському шпиталі, він виконував свій обов'язок. Жінка розмахувала руками і широко роззявляла рота. Згори це було дуже кумедно, але Джим зрозумів — щось сталося.

— Що? Що ти кажеш, Джино? Я тебе зовсім не чую, — гукнув він у відповідь. Слова містера Маккартні перекрив сигнал повітряної тривоги.

— Мерщій до бомбосховища! — щодуху закричав він. Та, на його чималий подив, Джина не послухалась. Вона забігла у дім, і невдовзі з'явилася на даху поруч із Джимом.

— Це щодо Мері, — задихано мовила вона. — Але не хвилюйся. Із нею все гаразд. Із ними обома.

— Із обома? — розгублено повторив містер Маккартні. — Не розумію...

— Та що тут розуміти, чоловіче?! — розсердилася сусідка на таку нетямущість. — У тебе син народився! Вітаю!

Просто до ніг Джима впав фугас. Чоловік вправним рухом перекинув на бомбу відро з піском.

— Здається, згасла... Невже пора?

— Пора, пора, — авторитетно підтвердила Джина. — Ти можеш піти до шпиталю, а я поки почергую за тебе. Мері буде дуже рада тебе бачити. Або, — тут жінка пильніше вгледілася у змучене лице містера Маккартні, — ліпше рушай додому і трохи поспи. Тобі це зараз потрібно.

— Знаєш, — поміркувавши хвильку, мовив Джим, — ми зробимо ось як. Закінчимо це чергування, а потім я проведу тебе до хати, і вже тоді провідаю Мері. Щиро кажучи, допомога мені зараз не завадить.

— Добре, домовилися, — відказала сусідка і хвацько заходилася наповнювати піском чергову цеберку. Якийсь час вони працювали мовчки: батько думав про свого сина, а Джина — про те, як поталанило Мері — народити дитину в справжнісінькій лікарні, не заплативши за це й пенні! Щасливиця вона, ця місіс Маккартні! Та дуже швидко невгамовна жіночка знову озвалася:

— Ти вже вирішив, як назвеш первістка, Джиме?

— Так, — усміхнувся щасливий батько. — Уже давно. Ми з Мері хочемо назвати його Джеймс Пол.

— Досить непогано, — сказала Джина. — А ким ти хочеш, щоби він став?

— На Бога, жінко, він же щойно народився! Не знаю... Хочу... — містер Маккартні замислився, — аби він виріс чесною людиною, гідною, порядною. Це найголовніше. І ще... хочу, щоби він ніколи не пережив того, що випало на долю мені й Мері. Аби у своєму житті він бачив лише сонячне сяйво та веселку після дощу, а не спалахи військових пожеж. Щоби жодного разу йому не довелося почути того, що зараз чую я — усі ці вибухи, ревіння сирен, гул бомбардувальників... Хочу, аби мій Пол навіть уяви не мав, що це таке. Щоб завжди слухав та чув лише чарівну музику.

— Я впевнена, що так воно й буде, Джиме, — схвильовано мовила сусідка.

Так усе і вийшло.

ПОЛІ ТА ВЕЛИКЕ ЧОРНЕ ПІАНІНО

Час плинув швидко, і батьки Пола не встигли й спам'ятатися, як їхньому первістку виповнилося п'ять років. На той час у родині Маккартні вже зростала друга дитина — трирічний Майкл, галасливий, непосидючий, капризний — словом, повна протилежність урівноваженому, спокійному, завжди чемному Полі. Незважаючи на таку різницю в характерах, брати обожнювали одне одного і були нерозлучними. Містер Маккартні дуже любив обох своїх синів, але все-таки на Полі покладав найбільші надії.

— Кажу тобі, Мері, — часто повторював він дружині, — цей хлопчисько знає, як досягти свого без зайвого галасу. З нього будуть люди!

Батько Пола ніколи не соромився того, що йому з чотирнадцяти років довелося заробляти на життя тяжкою працею, але, як і кожен люблячий татко, мріяв про кращу долю для своїх дітей.

— Не бажаю, щоб мої хлопці надривалися з ранку до ночі на якомусь заводі за копійки, — твердив він. — Вони просто мусять отримати гарну освіту, аби полірувати нарукавниками столи у якійсь конторі за грубі гроші.

Що ж, у кожного батька своя уява про щастя.

Замолоду містер Маккартні-старший грав на піаніно і у вільний від роботи час, якого завжди бракувало, навіть виступав зі своїм ансамблем на танцювальних майданчиках Ліверпуля. Так що ніхто в родині особливо не здивувався, коли маленький Полі почав на диво точно переспівувати популярні пісеньки, які крутили по радіо.

— Це в нього від мене чудовий слух, — гордо казав містер Маккартні. — Будемо вчити його музиці.

Сказано — зроблено. В сім'ї Маккартні не було заведено сперечатися з батьком. І ось за якийсь час до їхнього затишного дому завітала худорлява, вертка, мов ящірка, жіночка середніх літ у квітчастій ситцевій сукні. Жіночка назвалася місіс Стюарт, вчителькою музики. Її появу брати Маккартні зустріли насторожено, але з цікавістю.

— О, який прегарний хлопчик! — голосно мовила захоплена місіс Стюарт, роздивляючись Полі, який і справді ріс напрочуд милим. — А вії, ніби у дівчинки! Як тебе звуть, кароокий?

Полі ображено промовчав — йому не сподобалося, що його порівнюють із якимось там дівчиськом. Майкл також мовчав — із почуття солідарності.

— Він що, німий? — сердито поцікавилася місіс Стюарт, і Поллі, отримавши від татка добрячого стусана, пробурмотів своє повне ім'я.

— Джеймс Пол Маккартні.

— Ого, яка пиха! — несподівано розгнівалася вчителька. — Може, мені ще звертатися до вас "сер", га, юначе?

Ніхто з присутніх у тій кімнаті — ані місіс Стюарт, ані містер Джим, ані, звісно, сам Полі й гадки тоді не мали, що свого часу її величність королева Великобританії Єлизавета II за видатні заслуги перед батьківщиною посвятить славетного музиканта в лицарі Британської імперії, і це дозволить йому цілком офіційно зватися "сер Джеймс Пол Маккартні".

— Не треба, — пробелькотів збентежений майбутній дворянин. — Я... просто трохи розгубився. Вибачте, місіс Стюарт.

— Що ж, — зверхньо промовила вчителька, — тепер, коли ми все з'ясували, можемо починати.

І вони почали. Перша ж награна вчителькою гамма довела маленького Майкла до сліз.

— Мій брат плаче через вас! — негайно обурився Полі. — Я не хочу вчитися цій музиці! Вона погана! Ніхто не повинен плакати від музики!

Місіс Стюарт повернулася до містера Маккартні.

— Заберіть звідси це дитинча, — наказала вона.

За відсутності Майкла справи пішли краще, але не набагато. Полі виявився вкрай поганим учнем. Ні, він ніколи не запізнювався на уроки, завжди уважно слухав усе, що розповідала йому вчителька, висолопивши від старанності язичка, награвав ноти у різній послідовності, і... нічого не запам'ятовував. Попри це, місіс Стюарт, яку звали красивим іменем Діана, більше не сердилася на Полі й наполегливо продовжувала музичні уроки. І дуже скоро малюк зрозумів, чому вона це робила. Справа в тім, що міс Діана була дуже бідною і самотньою. її чоловік загинув під час війни, і єдиним джерелом існування для неї були уроки гри на фортепіано. А тут, у робітничому кварталі, мешканці хоч і намагалися з усіх сил дати своїм дітям найкращу освіту, проте часто-густо на це бракувало грошей, тож кожен учень був на вагу золота. Полі, хоч і був лише маленьким п'ятирічним хлопчаком, не міг не помічати, як страждає його вчителька. Раніше він ніколи не замислювався над тим, яке це щастя — мати сім'ю. У Полі, скільки він себе пам'ятав, завжди були тато, мама і брат Майкл. Це було правильно. Але тільки тепер, дивлячись на місіс Стюарт, він зрозумів, що це не тільки правильно, а ще й дуже добре.

Одного разу, після особливо невдалого уроку, міс Діана, зітхнувши, склала свої нотні записи до пошарпаної теки, котру завжди носила з собою, і промовила:

— Я, мабуть, буду змушена відмовитися від наших занять, Полі. Від них немає жодної користі. Ти навіть досі не вивчив назви нот, а я ж б'юся над цим уже два тижні!

— Але ж вам потрібні гроші! — розгублено вигукнув Полі. Місіс Стюарт уважно подивилася на нього через скельця своїх окулярів.

— Так, дуже потрібні. Однак їх слід заробляти. Якщо я нічому тебе не навчу, але візьму за це платню — це все одно, що вкрасти гроші. Ти розумієш, про що я?

Полі кивнув і наступного ж дня пішов до татка. Містер Маккартні щойно пообідав, а тому мав добрий настрій.

— Як справи, синку? — пробасив він, відклавши газету. — Як твоє навчання?

Хлопчик скривився і жалібно схлипнув.

— Що таке? — стривожився містер Джим. — Якісь проблеми? Ця місіс Стюарт...