Король Фредді (дитинство Фредді Мерк'юрі)

НАРОДЖЕНИЙ СПІВАТИ

Одного сонячного четверга, на початку вересня тисяча дев'ятсот сорок шостого року, на острові Занзібар, що біля берегів Африки, у містечку Стоунтауні народився майбутній король. Хоча тоді ще ніхто й не підозрював про те, що це король — ні його мама, ні лікарі, ані, тим паче, сам новонароджений. Та хлопчик, з'явившись у нашому світі, замість звичайного крику немовляти оголосив про свій прихід таким соковитим та дзвінким співом, що чорношкіра медсестра зауважила:

— Ого, а голос у нього королівський! Мабуть, стане співаком...

— Ще чого, — відмахнулася мама хлопчика, Джер Булсара. — Співами себе не прогодуєш. Мій син буде видатним і дуже впливовим!

Як згодом виявилося, рацію мали обидві жінки.

Хлопчика назвали Фарух, що в перекладі означає "щасливий". І дитинство маленького Фаруха Булсари справді було щасливим. Життя на острові Занзібар скидалося на казку: завжди літо, сонечко, гуляй собі, де хочеш, розважайся, як хочеш... Хлопчик так і робив — то досхочу засмагав на пляжах, то блукав з батьками у вічнозелених садах національного музею, то проводив цілісінькі дні, граючись із друзями— однолітками... А коли втомлений повертався увечері додому, батьки читали йому книжки про зухвалих піратів та багатих султанів, сміливих принців та зачарованих красунь. Особливо полюбляв малий Фарух книжку про пригоди персів — народу, до якого сам належав. Він неначе бачив себе всередині цих казок, адже описані в них місця були дуже схожі на рідний Занзібар. Згодом, коли він вже знав усі книжкові історії напам'ять, хлопчина часто проводив вечори в місцевому порту: сидів на пристані й дивився, як зникає за обрієм велике червоне сонце, прокладаючи у воді прощальну вогняну доріжку. Він супроводжував замріяним поглядом кораблі — пароплави та вітрильники, що курсували перед ним, і уявляв, як сам пливе кудись далеко, у незвідані країни, описані у книжках. Колись він неодмінно вирушить морем назустріч пригодам, адже так цікаво дізнатися, що там, за океаном...

Фарух зростав дуже талановитим. У нього виявився чудовий голос: він міг прослухати пісню по радіо, а потім відразу ж переспівати її на свій лад, і звучало це не гірше за оригінал! Він дуже часто розважав своїм співом гостей на святах, і батьки мусили визнати, що з хлопчика справді може вийти хороший співак.

А ще Фарух захопився музикою, і міг слухати її годинами — з програвача, із радіоприймача, а інколи навіть ходив на ринок до стареньких музик, що виграють на чудернацьких інструментах народні мелодії. Окрім цього, він почав малювати, і виходило це так само добре, як і все інше. А ще Фарух практично завжди перемагав однолітків у спортивних іграх — чим не майбутній спортсмен?

Одне слово, не хлопчик, а справжній скарб! Та батьки вирішили, що передусім їхньому сину необхідна хороша освіта, — а далі вже буде видно, який із талантів стане йому в нагоді. І Фаруха відправили до католицької школи-інтернату в далекій Індії, де він мав провести найближчі вісім років.

Ось і прийшов час збуватися мріям...

ПЕРША ПОДОРОЖ

Звістка, що він їде на навчання, одночасно потішила та засмутила хлопчика. Тішила — бо його так вабили пригоди, і ось нарешті він мав нагоду побачити інші країни, інші народи з їх культурою; а журився він тому, що мусив на довгий час полишити сім'ю, друзів і рідні місця... Та жага мандрівок і нових вражень виявилася сильнішою.

І ось одного літнього дня Фарух у супроводі тата сів на корабель, що відпливав до Індії. Всі речі хлопця помістилися у стару валізку. Нарешті, попрощавшись із мамою, він вирушив назустріч незнаним землям...

Дорога була дуже довгою. Океан виявився саме таким безмежним, як Фарух собі й уявляв, — і навіть ще більшим. Спочатку було цікаво. Але минув перший тиждень плавання, потім другий... а берега все ще не було видно. Тато розважав його, як міг, розповідав цікаві історії зі своїх власних подорожей, але хлопчик усе одно засумував, згадуючи домівку, друзів і музику, яку ще так недавно він міг слухати безперервно цілими днями... О, якби зараз з ним була музика — мабуть, тоді подорож не здавалася б такою довгою!

Одного разу, поки тато відпочивав у каюті, Фарух стояв на кормі і тужливо вдивлявся удалеч, туди, де лишився рідний дім, його кімната і програвач із платівками... І старий матрос, котрий проходив мимо, зупинився, побачивши сльозинку в очах хлопчика.

— Чого засмутився, юнґо? — здивувався він, присівши поруч. — Хіба тобі не подобається океан?

— Подобається, — похнюплено відповів Фарух. — Він такий... такий великий! Але тут немає нічого, окрім води...

— Так, великий, — погодився чоловік. — Але повір мені, це не просто вода. Насправді океан — живий.

— Живий? — недовірливо перепитав Фарух.

— Авжеж! Океан дуже древній, він усе знає і все пам'ятає. Наприклад, він знає, що ми веземо тебе до школи, і тому, щоби плавання було вдалим, надав нам охоронців. Бачиш?

Фарух перехилився за борт, аби подивитись, на що вказує співрозмовник, і побачив кількох дельфінів. їх спини виблискували на сонці, коли вони то занурювались углиб, то знову виринали на поверхню. Жоден не відставав від судна. Красиві й Граційні тіла океанських "вартових" справді нагадували кортеж якоїсь поважної особи.

— Вони пливуть з нами аж від порту, — сказав матрос. — Я ніколи не бачив, щоб дельфіни запливали так далеко. Мабуть, їх послали супроводжувати тебе аж до Бомбею. А ти кажеш — "лише вода"...

— Ой, я зовсім не хотів нікого образити! — поспішно вигукнув Фарух. — Я просто згадав свій дім, і музику, яку я слухав...

— То ти любиш музику? — поцікавився чоловік.

— Так! Дуже люблю!

— А ти знаєш, що в океані теж є музика?

— Ні, — зізнався хлопчик. — Ніколи не чув.

— Просто ти не звертав на неї уваги. Варто лише заплющити очі й прислухатись, — порадив матрос. — І тоді ти неодмінно її почуєш. Це музика самої природи, найкраща у світі. Спробуй!

Фарух замружився і почав прислухатися. І справді... раптом шум хвиль, крик чайок у блакитному небі, веселий свист дельфінів та плюскіт води за бортом сплелися в подобу мелодії і з шуму перетворилися на прекрасну музику. Фарух був вражений. Оце так дивина!

Виявляється, вона скрізь — не тільки у приймачах і на старих платівках, а в усьому, що його оточує! І, зрадівши цьому відкриттю, хлопчик навіть заспівав. А згодом і старий матрос підспівував йому.

І подорож стала значно веселішою.

ІНДІЯ

Через вісім тижнів після того, як вони полишили Занзібар, велике плавання Фаруха завершилося. Разом із батьком хлопчик прибув до Бомбею, великого індійського порту. Тато розповів йому, що цей порт допомагали будувати перси, і це підбадьорило Фаруха. Значить, навіть у цій далині є часточка його Батьківщини!

А перше, що впало у вічі, коли корабель наблизився до берега — велична кам'яна брама. Всі прибулі проходили через неї, і коли Фарух з татом нарешті зійшли на землю, то також попрямували туди.

І ось нарешті вони в Індії! Хлопчик щосекунди здивовано озирався. Ніколи в житті він не бачив так багато людей, навіть на великі свята. А тут люди були скрізь: заклопотані, метушкі й галасливі, вони снували, як мурахи в мурашнику. Фарух з татом пройшли через ринок, затримавшись ненадовго біля старого індійського музики, який грав на дивному інструменті, схожому на дудку, а потім дісталися залізничного вокзалу і сіли в потяг, що прямував на південний схід країни.

Поїзд мчав майже цілий день. Фарух жадібно роздивлявся зелені пейзажі за вікном, що інколи перетворювались на справжні джунглі. А під час зупинок на станціях він помічав безліч людей у брудному лахмітті, які випрошували в перехожих копійки і навіть прохально зазирали у вікна вагонів. Тато пояснив, що це жебраки, яким ніде жити й нічого їсти. Фарух був шокований. На Занзібарі він не бачив такого.

Його батьки були досить багатими, в їхньому домі завжди було що їсти, та й сам будинок був доволі просторим. А ось тепер він бачив людей, в яких нічого цього не було, їхня одежа перетворилася на дрантя, а руки скидалися на тоненькі сухі палички. Хлопцеві стало шкода їх, це видовище назавжди закарбувалося в його пам'яті. Він подумав, що коли стане багатим, як тато, то обов'язково буде ділитися з нужденними. Адже який сенс від багатства, якщо витрачати його тільки на себе?

Подорож добігала кінця. Під вечір потяг привіз їх до станції, від якої відходив автобус до містечка Панчгані, де й була школа Святого Петра. І коли вже стемніло, Фарух нарешті дістався туди, де мав навчатися кілька майбутніх років. І де незабаром він стане Фредді — майбутнім королем рок-музики...

Мандрівка скінчилася, але великий шлях до "корони" тільки починався.

ПОЛОНЕНИЙ МУЗИКОЮ

Школа навчила Фаруха багатьом речам. Саме тут він став самостійним — якщо раніше хлопчик не уявляв свого життя окремо від батьків, то зараз міг розраховувати тільки на себе і досить швидко навчився миритися з цим. А ще тут була сувора дисципліна — обідати о певній порі, гуляти там, де скажуть і коли скажуть, а спати лягати відразу ж, як увечері гасять світло. Спершу це було важко для Фаруха, котрий звик бути вільним, робити все, що хочеться, та блукати, де заманеться, але незабаром він призвичаївся, бо зрозумів, що такий порядок тільки на користь. Наприклад, раніше він часто починав малювати щось цікаве, але потім знаходив собі іншу забавку, тому багато малюнків так і лишилися незавершеними. А тут, у школі, він не міг піти з уроку мистецтва, доки не завершить роботу. Так хлопчик навчився терпінню. І вчитель хвалив його успіхи.

А успіхів Фарух досяг не тільки в малюванні. Всі таланти, що народилися у Занзібарі, тут нарешті проявилися повною мірою. Він навчився пречудово грати в хокей, зайнявся боксом, щоб уміти давати відсіч місцевим забіякам, і в десять років став чемпіоном школи з настільного тенісу. А ще — почав грати у шкільних виставах, і йому так добре вдавалося перевтілюватися в різних персонажів, що глядачі завжди вітали його виступ гучними оплесками. Став у нагоді хлопчику і дзвінкий голос — його взяли до церковного хору, де найбільш обдаровані співали під чарівні звуки органу...

Але найголовнішим його захопленням все ж була музика. В кімнаті гуртожитку, де він мешкав разом з іншими хлопчиками, був маленький програвач, майже такий самий, як у нього вдома, тому слухати музику він міг щодня.