Маленький мудрець Омар (дитинство Омара Хайяма)

ФІЛОСОФ У КОЛИСЦІ

Схід сонця в Нішапурі, що на околиці великої провінції Хорасан, на півночі Ірану, завжди прекрасний. На обрії розливається багряне марево, і перший яскравий промінчик хитрувато визирає з-за небокраю, немовби цікавлячись — а чи вдасться розбудити кого-небудь? Чи всі вже давно прокинулися? Потім сонце підводиться вже сміливіше, і довгі тіні веж, мечетей і мінаретів починають коротшати, боязко ховаючись за будинками. Світло з червоного обертається на вогняне, помаранчеве, відтак на щире золото, а потім усе розчиняється у звичній сліпучості галасливого східного дня...

Вісімнадцятого травня тисяча сорок восьмого року народження світанку теж було невимовно гарним. Та сонячний промінець, вкотре споглядаючи здаля, виявив, що цього ранку одночасно зі світанком народилася дитина.

А саме — Гіяс-ад-Дін Абу-л-Фатх Омар Хайям ібн— Ібрагім аль-Нішапурі, що у перекладі означало: Плече Віри Батько Завойовника Омар Ібрагімович Палаточник із Нішапуру. Ось. Відразу й не вимовиш... Тому ми зватимемо його просто — Омар Хайям.

Саме цього моменту так довго і нетерпляче чекав його батько Ібрагім. Останні кілька днів він навіть їсти перестав, та й заснути вдалося лише на кілька годин... Бо вже втретє його дружина мала народжувати, і він ніяк не міг приборкати хвилювання. Невже і третя дитина народиться мертвою? Ні, хіба може всемогутній Аллах таке допустити? Бачить Небо, ревною працею та праведним життям Ібрагім заслужив право бути батьком!

І небо почуло його молитви. Пологи пройшли вдало — кохана дружина подарувала йому сина, живого й здорового. Побачивши немовля, Ібрагім не втримався й заплакав від щастя. Син! Нарешті він має спадкоємця!

А хлопчик, якого нагородили таким довжелезним ім'ям, навіть кричати не став, як інші діти. Він лише замислено роззирнувся навколо і кілька разів багатозначно хмикнув. Мабуть, вже тоді зауважив для себе, наскільки складна та цікава штука — навколишній світ...

Ну, справжній тобі філософ у колисці!

ТИСЯЧІ ПИТАНЬ

Від самого народження маленького Омара не полишала цікавість буквально до всього. Вона неначе була йому рідною сестричкою. Хлопчик зростав, — і допитливість росла разом із ним. Кожну річ навколо себе Омар обов'язково мусив помацати, понюхати, скуштувати на смак, якщо це можливо; якщо ж ні — тоді він просто дивився на неї та думав.

Ось із неба падає рясний дощ, і Омар міг годину простояти під ним, вслухаючись у заколисуючий шурхіт краплин у листі дерев і будуючи гіпотези, наприклад: яким чином вода могла потрапити на небеса, щоб потім вилитися на землю... аж поки мама силоміць не затягувала його додому сушитися біля вогнища. Коли ішов сніг, хлопчик мчав надвір ловити сніжинки, а потім досліджував кожну, милувався її чудернацькими формами та розмірковував про те, чому всі вони різняться між собою, чому падають так повільно... і так швидко тануть у долонях, перетворюючись на маленькі прозорі краплинки?

Усе Омарове дитинство складалося із запитань та пошуку відповідей на них.

"Чому сонце сходить на сході, а ховається на заході?"

"Як тримаються на небі хмари?"

"А зірки як тримаються? І куди вони зникають удень? Обсипаються, чи що?"

"Чому місяць нагадує чиєсь лице?"

"Змії — це безногі ящірки?"

"Для чого верблюдам горби? Щоби на них було зручніше сидіти погоничам?"

"Скільки піщинок у пустелі?"

"Чому взимку холодно, а влітку спекотно?"

"Куди дме вітер?"

"Чому птахи вміють літати, а люди — ні?"

"Чи є хтось живий там, на небі?"

Більшість цих запитань адресувалася татові, який інколи просто не знав, що відповісти допитливому синові. "Звідки мені знати, як хмари тримаються на небі?" — зізнавався Ібрагім своїй дружині, спантеличено розводячи руками. — "Мені таке й на думку не спадало ніколи! Адже мене з дитинства повчали, що у світі все саме так, а не інакше, бо цього хоче Аллах. Він наш Творець, і Йому видніше, що і як. Хіба ми можемо осягнути задум Творця? Я кажу про це Омару, та нашому хлопчику такого пояснення замало! Уявляєш? Він хоче знати напевно, що і як. Замість того, щоб допомагати мені у майстерні, хлопчина цілими днями тільки те й робить, що сипле запитаннями. Здається, скоро він стане розумнішим за нас обох".

"То й нехай, — відповідала дружина. — Якщо Омар захоче навчатися, не перешкоджай йому, Ібрагіме. У нас вистачить грошей, щоб знайти йому вчителів. Наш син не такий, як ми, і нехай він сам знайде свій шлях..."

Але інколи Омар утомлювався шукати відповіді. Тоді він безцільно блукав у садочку, що належав Хайямам, і просто відчував навколишній світ — насолоджувався свіжістю листя на деревах, прохолодою води в арику, приємністю легкого вітерцю, красою вранішнього та вечірнього сонця. І тоді слова у його голові неначе самі собою починали складатися у вірші. Хоча Омар досі навіть не знав, що таке вірш, але вже збагнув, що римувати слова дуже цікаво та захопливо.

Він навіть і не здогадувався, що його вірші проживуть тисячу років...

"ХАЙ ЖИВЕ ЖИТТЯ!"

Що більше дізнавався Омар про навколишній світ (а дізнавався він практично щодня, бо дуже швидко вивчився читати й писати,тож скоро увесь свій вільний час проводив за книжками, які він приносив із ринку або бібліотеки), то виразніше він розумів, що найціннішим явищем у Всесвіті є життя. Не тільки людське, а будь-яке. Звичайні люди чомусь завжди цінували тільки своє власне існування, але хлопчик поступово навчився любити й поважати все живе навколо себе. Будь-яка найменша тваринка, комашка чи рослинка викликали в нього справжнє захоплення. Адже життя — це диво, а його поява — таємниця, недосяжна людському розумінню...

Одного разу на вулиці Омар побачив кількох хлопчаків, які знущалися з маленької ящірки — вони прив'язали їй до лапки довгу мотузку і по черзі смикали за неї. Бідолашна ящірка намагалася втекти, проте їй це не вдавалося, а хлопчаки реготали з її спроб. Омарові це зовсім не сподобалося. Він рішуче підійшов до компанії, не злякавшись навіть того, що всі хлопці були старші за нього.

— Що ви робите? — спитав Омар в того, що саме тягнув за мотузку, і був схожий на ватажка гурту. Той здивовано озирнувся.

— Не бачиш, чи що? — пхикнув він, презирливо роздивившись малого. — Ми вполювали бридку потвору і бавимося. Тепер буде знати, як плутатися під ногами.

— Негайно припиніть! — наказав Омар .— їй боляче, невже не бачите?!

Інші хлопчаки, почувши це, спочатку здивовано перезирнулися, а потім пихато розсміялися. Той, що тримав мотузку, нахилився і грубо штовхнув Хайяма у груди.

— Ану, йди звідси, бо зараз і тебе за ногу прив'яжемо. Теж мені, розумник знайшовся.

Та Омар нікуди не збирався йти. З лютим криком він раптом кинувся на ватажка. Попри те, що Омар Хайям був худорлявим і нижчим на зріст, він, скориставшись несподіванкою, легко звалив хлопця з ніг, сипонув йому в очі піском і вирвав із руки мотузку. Решта ватаги, не очікуючи такого раптового й лютого нападу, кинулися навтьоки, перелякано лементуючи: "Божевільний! Божевільний!" А хлопчика раптом хтось схопив за плече. То виявився батько Хайяма, Ібрагім.

— Що це ти робиш, Омаре? — грізно спитав він сина. — Що тут коїться?

Замість відповіді Омар простягнув до тата долоні, де сиділа врятована ящірка, яка, втім, більше чомусь і не намагалася втекти. Хлопчик відв'язав мотузку від її лапки й опустив тваринку на землю. Лише тоді ящірка, зиркнувши востаннє на свого рятівника, дременула геть.

— Ти що, розпочав бійку через ящірку? — здивувався батько і замислено погладив свою довгу бороду. — Я нічого не розумію...

— Життя потрібно берегти й захищати, тату, — сказав у відповідь Омар. — Хай живе...

Це стало його девізом. І не дивно — бо навіть ім'я "Омар" у перекладі означало "життя"...

ОМАР І ТАЄМНИЧИЙ ПОДОРОЖНІЙ

У сім років Омар дивував усіх навколо своїм зовсім недитячим розумом. У той час, коли інші дітлахи думали хіба що про розваги, він уже будував власні теорії про походження світу та сенс людського життя. Найкращими його друзями стали книжки світочів науки, в яких він шукав відповіді на те, чого ще не міг зрозуміти самотужки.

Крім того, Омар мав надзвичайну пам'ять. Він міг із точністю до слова переповісти випадково почуту розмову або вірш. У вісім років хлопчик вразив геть усіх. Виявляється, він якимось чином вивчив напам'ять Коран, велику священну книгу мусульман, і міг на чиєсь прохання процитувати будь-яку її частину. Батьки Хайяма не вірили власним очам та вухам. Адже зовсім небагато вчених мужів могли похвалитися такими здібностями. Одним із них був великий Авіценна. Батьки не прагнули стримати потяг Омара до знань, а навпаки, вирішили його підтримати. Тому Ібрагім, який заробляв на життя, виготовляючи намети для

всього міста (саме він виготовив той велетенський полотняний тент над ринковою площею!), поставив собі за мету будь-якою ціною дати синові найкращу освіту.

Місто Нішапур у ті часи було справжньою столицею науки — сюди сходилися вчені з усього арабського світу, щоб обмінятися досвідом та відкриттями, а також знайти собі учнів. "Алмаз потребує шліфування, а людина — знань", — здавна казали тут. Тому тато Ібрагім досить швидко знайшов синові хороших учителів, і Омар ще глибше занурився в різноманітні науки, жадібно всотуючи нові знання. У десять років він вивчав арабську мову, займався математикою та астрономією і досягнув великих успіхів у кожній із цих дисциплін. Однак далеко не все в житті може пояснити наука. В Омара досі було багато запитань про навколишній світ, і, хоч він перечитав майже всю Нішапурську бібліотеку, з кожним роком цих запитань тільки більшало, і мабуть, не кожен мудрець зміг би йому дати відповіді на них.

Якось Омар сидів на великому камені біля домівки Хайямів і, як завжди, розмірковував над загадками життя. Аж раптом побачив, що по дорозі йде сивий старець у довгих сірих шатах. Іде дуже повільно, ледве ноги переставляє, і на кожному кроці спирається на сучкуватий ціпок. Усе свідчило про те, що мандрівник ішов здалеку.

Порівнявшись з Омаром, старець помітив хлопчика і раптом зупинився.

— Хлопче, чи не винесеш ти мені хоч краплину води? — прохрипів він. — Я весь день на ногах, а горло моє пересохло ще опівдні. Дуже хочеться пити.

— Так, звичайно! — Омар з готовністю підхопився, побіг у дім і за хвилину виніс кухоль води.