Анекдотична бувальщина

Слово до читачів.

Автор аніскільки не претендує на оригінальність того, що ви прочитаєте нижче. Тут жодної моєї вигадки: усе написане мало місце в реальному житті, я лише переповів ці історії по-своєму – десь підсолив, десь досмажив, десь полив соусом. Смачного!

Мисливська байка.

Було це ще за радянських часів. Вітько, чи то пак, Віктор Григорович Орел – новоспечений лікар – одразу ж після закінчення ординатури загримів на два роки в армію. Служив аж за Уралом, фельдшером в полку ПДВ. Як людина компанійська, до спирту звикла і спиртом же завідуюча, одразу набув популярності в офіцерському колі, а з командиром першої роти другого батальйону капітаном Львом Мєдвєдєвим і взагалі неабияк здружився. Капітана того солдати поза очі звали Львом Тигровичем, але то таке...

Замполіт їхнього батальйону, майор Шайтанов, був затятим мисливцем і якось за кружкою спирту запросив обох друзів на полювання. Була зима і замполіт випадково надибав у тайзі ведмежий барліг. Шайтанов у полку служив лише другий рік, був переведений з Тульської області, а тому найбільшим його трофеєм досі був лише стокілограмовий підсвинок. А хотілося ж більшого! Проте йти самому на ведмедя, нехай навіть і з "тулкою" дванадцятого калібру, йому було якось теє... трішки не з руки.., то він при такій нагоді і заручився підтримкою Льва Мєдвєдєва (та ще й "Тигровича"!) і Віктора Орла(!).

Найближчої неділі й рушили: Шайтанов зі своєю двостволкою, Лєв Мєдвєдєв з автоматом АК-47 і Вітько Орел з фляжкою спирту – щоб, значить, одразу ж на полі бою і перемогу відсвяткувати. Поблукавши трохи тайгою, барліг таки знайшли. Замполіт виголосив диспозицію: Орел з наготовленою ще заздалегідь довгою жердиною стає біля чола барлога, Шайтанов з двохстволкою – в п'яти метрах за ним, а Лєв Мєдвєдєв з "калашем" – трохи збоку, для підстраховки.

– Ти, Вітя, тихенько підкрадаєшся до барлога, добряче штовхаєш ведмедя і одразу ж падаєш в сніг. Ведмідь вилазить – я його б'ю. Ти, Льова, мене прикриєш. Все ясно?

– Так точно! – пошепки, але дружно відповіли молодші за званням мисливці.

Орел, спітнівши, певно, від брьохання по снігу, підібрався до ведмежого лігва і зо всієї сили почав штурхати жердиною в дірку, з якої в морозне повітря піднімалися легенькі випари. Нарешті там щось забурчало, заворушилось і фельдшер Вітько, точно по диспозиції, впав мордою в глибокий сніг. Він не бачив нічого: ані того, як полетів навсибіч сніг і з-під нього висунулося щось темно-буре, ані мужньої постави майора Шайтанова, що з відстані у вісім метрів цілив у ведмедя. Чув лише, як пролунав один постріл, а потім ще один і тайгою розляглося жахливе ревище, проте спинним мозком українця відчув негаразд і...

... Шайтанов зосереджено цілився у чоло і ледь помітив темну шерсть ведмедя, одразу ж влупив першим жаканом та страховисько лізло далі і він жахнув ще раз: безрезультатно! Майор вважав себе неабияким стрільцем і не міг второпати, чому звір досі, немов Лєнін, живіший всіх живих... Від хвилювання він так і не зрозумів, що з якоїсь причини ведмідь ліз зі свого лігва не головою вперед, а дупою і дві кулі вцілили якраз у ведмеже філе. Клишоногий ревонув так, що кров у жилах замполіта одразу ж опустилася до нуля по Цельсію, а коли звірина постать ще й звелася на повний зріст, то температура тіла навпаки підскочила щонайменше до сорока градусів.

З криком: "Прикро-о-ой, ухожу-у!" Шайтанов розвернувся і щосили дременув по власних слідах назад. Лєв(!) Тигрович(!) Мєдвєдєв(!) оцінивши нештатну ситуацію, вирішивши, що в ведмедя вселився безсмертний дух тайги і думаючи перш за все про збереження табельної зброї, не озираючись, ушкварив йому навздогін. Підкинутий у повітря невидимою силою інтуїції, беззбройний Вітько Орел лупонув по глибокому снігу останнім. Він уже майже наздогнав Льва Мєдвєдєва, але перечепився за щось у снігу і падаючи, відчайдушно намагаючись віднайти в повітрі хоч якусь опору, обома руками з розмаху вдарив Льва Тигровича по плечах.

– Я не стріля-а-а-а-а-в!!! – з мукою в голосі та запізнілим каяттям несамовито заволав ротний і випнувши груди, піддав удвічі.

Проте ведмідь, що з кулями в дупі, не розбираючи дороги, галопом пер у протилежному напрямку, того вже не чув.

Автор наперед приносить свої вибачення за ту вульгарщину, котра зустрінеться читачеві нижче і божиться, що це буде в перший і останній раз. Єдине, що може послужити йому виправданням: із пісні слів не викинеш...

Виробнича байка.

Початок дев'яностих років минулого століття, як відомо усім, кому виповнилося бодай тридцять п'ять, ознаменувався бардаком нових відносин, що вибудовувалися на кожному виробництві. У відокремлений цех одного заводу із запланованою перевіркою прибув інспектор обласного управління Котлонагляду Остап Микитович Мурлов. Його недоброзичливці, правда, подейкували, що справжнім прізвищем інспектора було звичайне для українця Мурло і що змінив він його вже після служби в армії. З цієї причини усі в області, з ким стикався по службі інспектор, поза очі, звісно, звали його Мурлом. Він був імпозантним, сповненим гідності мужчиною з пишними сивими вусами і досить давно перебував на пенсії, проте працював, бо був тим незамінним працівнком, на кому тільки й тримається наша недолуга система.

Через свій величезний досвід і усвідомлення оцієї незамінності, він до абсолютної більшості тих, кого перевіряв, ставився майже з презирством і дозволяв собі аж надто вже критичні вислови та порівняння. Він був чесним служакою, старим комуністом, хабарів ніколи не брав, проте любив на підконтрольних йому підприємствах смачно пообідати і випити, не вважаючи це за гріх.

Прибувши в цех у супроводі двох жінок з адміністрації заводу, він, як водиться, до обіду перевіряв технічну документацію. Потім ці троє укупі з начальником цеху, начальником установки і новоспеченим, щойно переведеним з операторів, майстром сіли обідати. Незважаючи на кризу в економіці, стіл ломився від улюблених Мурлом наїдків, бо завод стояв на периферії і працювали на ньому геть чисто одні жителі навколишніх сіл. Тож борщ, картопля з м'ясом, смажена курка і налисники з сиром, приготовлені дружиною Петра – нового майстра, справили на інспектора найприємніше враження. Самогон, правда, був надміцним, але закуска виявилася такою смачною, що Остап Микитович, порушивши власні принципи, накотив не традиційні три, а чотири "сотки".

Пішли оглядати обладнання. Микитовича, від перевищення дози, на червневому сонечку трохи розморило і це почало його дратувати, бо загрожувало втраті дещиці його високої репутації. А тут ще й косоокий Петро, майстер-новачок, теж підпивши, по недосвідченості порушуючи принципи виробничої дипломатії, на кожне зауваження інспектора почав по-панібратському встрягати в розмову.

– Чому це колектор давно не фарбований? – питав Мурло, стоячи перед котлом.

– Щось схимичимо, Микитовичу, – вискакував наперед Петро, цілячись лівим червоним оком в інспектора, а правим кудись у стелю.

– Он на сепараторі у вас манометр з розбитим склом. Що це таке?! – починав злитися контролер.

Ніхто ще й оком не встигав змигнути, як наперед знову висувався Петро і вже просто дратуючи поважну особу своєю косоокістю, запевняв:

– Та щось схимичимо...

Так повторювалося кілька разів, аж доки інспектор нарешті не скипів:

– Чому начальник установки мовчить?! Дурно гроші від держави отримуєш?!!

І вже до начальника цеху, багатообіцяюче, з притиском:

– Схимичать вони! Ти в мене матимеш сьогодні припис! У вас тут передаварійна ситуація!!

На горе заводчанам, на цей крик із кущів до них раптом висипала ціла зграя безпритульних собак, що за останні три роки розмножалися на території цеху в геометричній прогресії. Вічно голодні, з підлабузницьки підігнутими довгими худими хвостами, вони оточили юрбу керівників і почали заглядати їм у очі.

– Це ще що таке?! Бардак! Ну й бардак розвели!!

Усі принишкли. А Мурло вже не міг зупинитися і малював жахливу картину опломбування цеху, звільнення ледарів і навіть віддачі їх під суд. Він розходився не на жарт, не вибирав уже виразів, називаючи вбитих горем заводчан і нікчемами, і дармоїдами, аж доки не викрикнув у запалі:

– Сраколизи!

Зрозумівши, що переборщив, принаймні перед жінками, він почав шукати хоч якесь виправдання цьому своєму пасажеві:

– Ви гадаєте, що мене обідами купити можна? Я комуніст, я за налисники не продаюся! Я вам влаштую! Будете зад мені лизати! – звісно, він хотів цим сказати, що, мовляв, я буду дуже прискіпливим і доки ви недоліки не усунете, я з вас по три шкури спущу, покажу, де раки зимують.

– Зад мені лизатимете! – він все більше дратувався та входив у раж; аж тут на очі йому раптом трапилася дерев'яна споруда із сердечком на дверях і він нарешті зрозумів основну причину свого роздратування.

Не кажучи нікому ні слова, Мурло звернув з проїжджої частини на обсаджену живоплотом стежку, що вела до туалету і рішуче попрямував туди. Вбитий горем Петро, приречено, немовби сам до себе, неголосно мовив:

– Як треба, то й полижемо, Микитовичу... – маючи на увазі, звісно ж те, що усіма силами будуть виконувати припис, аби лиш догодити інспекторові.

Микитович це почув, проте не сказав нічого, але в душі скипів не на жарт. Рвонув на себе благенькі дверцята, скривився, бо до всього ще й внутрішня обстановка йому не сподобалася, та ще й одна шалівчина на задній стінці споруди дивом тримаючись на одному цяхові, відхилилася вбік, утворивши щілину в добру четверть. Відступати було пізно, бо фізіологія вимагала негайної дії, тож інспектор, прикинувши, що за щілиною видно лише густі кущі і подумки пообіцявши і за це ще поквитатися, швиденько зняв штани. Щойно почалося випорожнення і настало приємне полегшення, як Остап Микитович відчув на своїй сідниці ніжний дотик чийогось язика. Огида та страх за своє найдорожче спрацювали миттєво, підкинувши господаря вперед і вгору, прямо на зачинені двері...

... Невдахи-заводчани тим часом смиренно стояли біля початку стежки, очікуючи закінчення акту дефекації інспектора і невесело розмірковуючи: хто про втрату премії, а хто й – посади, аж раптом – ба-бах!! – дерев'яні дверцята туалета зі страшною силою відлетіли убік і разом з ними з його глибини зі спущеними штаньми і переляканим на смерть обличчям, мов кенгуру вистрибнув Мурло, впав на стежку і вилискуючи на сонці білими сідницями, рачки чкурнув за живопліт.

Шоковані свідки чужої несподіваної ганьби ошелешено втупилися туди, звідки щойно вилетіло тіло і у щілині між шалівками побачили морду вічно голодного рябого цуценяти, здивованого, певно, не менше них.

Більше Остапа Микитовича ніхто в області не бачив.