Хоробор. Книга перша: Відступник

Роман-подорож у минуле

або

легенда сіверського краю.

Усьому коропському родові,

всім коропцям:

вже померлим, живим та ще ненародженим –

присвячую цю книгу.

© 2018 рік.

"... а ви, живі, – да не судіть,

якщо не все сказав, – то доскажіть,

коли не так сказав, то допишіть."

Семен Скляренко "Святослав".

Людське життя нетривале. Покоління за поколінням, подолавши Ріку часу, сходять на той, протилежний від нас, берег і назавжди розчиняються у непроглядній імлі Вічності.

Людина – істота недосконала. Ми не цінуємо сьогодення та зневажаємо сучасників аж до того моменту, коли вони полишають нас назавжди. Ми возвеличуємо їх лише після смерті і понад усе прагнемо достеменно знати усі їхні таємниці.

Людина – істота допитлива. До різі в очах вдивляємося ми тепер в оту імлу Вічності, аби збагнути те, що ще вчора аніскільки нас не цікавило; ми дивимось, як зникають у мороці Часу наші пращури, вслухаємося в далекі їхні голоси, у відгомін великих битв, грандіозних будівництв і намагаємось, силуємося побачити, почути, хоча б зрозуміти чи здогадатись: як же в дійсності воно тоді було? Чомусь для нас це вкрай важливо: певно, тому, що тільки знаючи, звідки ти йдеш і куди хочеш потрапити, можна досягти мети.

Як, як воно було насправді сто, триста, тисячу літ назад? Ми бачимо на протилежному березі тієї Ріки якісь постаті, що віддаляються від нас – нові й нові покоління стають на той берег, затуляючи собою отців, дідів і прадідів, а ми стоїмо і жадібно ловимо кожне слово, кожен знак, що його доносить звідти вітер історії.

Якими вони були, наші пращури? Що схожого між ними і нами, сьогоднішніми поколіннями? У чому той зв'язок, який єднає сина з батьком, дідом, прадідом, пращуром? З кожним поколінням у кожному з нас все менше залишається того минулого, з якого все починалось – того джерела, котре дало нам, нинішнім, живу воду буття. А так хотілося б знати більше...

Тож почнімо: віднайдемо в напівтемному глибокому яру нашого безпам'ятства замулені джерела свого Роду, дбайливо очистимо та й припадемо спраглими вустами до їх живої води, аби почерпнути звідти силу своїх пращурів і перейняти прабатьківську любов до життя та рідної землі.

Спочатку не було нічого, один суцільний Морок. Так тривало доти, доки Першоптах і Першобог – ненароджуваний і невмирущий Сокіл-Род, що Всевидячим Оком прилетів із Прадавніх Світів, не створив серед непроглядної пітьми Вирій – прекрасний край із джерелами, струмками та цілим озером живої води. Береги того озера поросли високими луговими травами, а із яйця, що його зніс Сокіл-Род, піднявся посеред Вирію Прадуб – Світове дерево. Відтоді на його вершечку сидить Сокіл-Род, править світом і сидітиме він там до Кінця Часів.

Це він створив усе суще: землю і повітря, воду і вогонь, день і ніч, і створивши все це, вельми був задоволений тим, як добре воно вийшло. Але як не може птах летіти лише з одним крилом, як не може бути земля без неба, так і світ не може складатися з одного лише Добра. Через це, йому на противагу, задля того, аби у світі не полетіло все шкереберть, існує ще й Зло, бо інакше як можна було б зрозуміти, що добро є добро? Тому першими Богами, що їх породив Сокіл-Род, були Білобог, володар Добра та Світла і Чорнобог – господар Зла та Темряви. Вони поділили світ між собою на дві частини: одному дістався день, іншому – ніч, один піклується, аби ширилося білим світом добро, інший ніч не спить, вигадує, яким чином напакостити ненависному Білобогові, а з ним і всьому живому на Землі.

А далі Сокіл-Род породив спочатку Рожаниць – матір та дочку, від котрих пішло усе живе на землі: звірі і птахи, риби та гади, і дерева, і кущі, і трави усілякі, а вже потім і Сварога – Бога неба, котрий тримає його на собі, не даючи впасти на землю. Дуже старим став уже на той час Сокіл-Род, тому й вирішив врешті-решт передати усю владу над світом Сварогові. Сам же старий Прабог відпочиває тепер у Вирії, пильно споглядаючи з верхівки Прадуба на створений ним білий світ: чи все там іде в заведенім порядку? Сварог став батьком молодших Богів: Дажбога, від котрого і почався людський рід, і Велеса, і Макоші, і Стрибога, і ще багатьох інших, великих і малих Богів, які правлять світом, кожен маючи від Сварога особливе завдання.

Тим часом не сподобалося Чорнобогові те, що доручив йому Вишній Род і вирішив він даною йому від Творця силою раз і назавжди знищити все живе не лише на Землі, а й у Вирії: накрив Землю ніччю, засипав снігами, застудив лютими морозами, від яких ріки й озера вкрилися товстим шаром льоду. Довго страждало від того все живе і рід людський разом з ним, а що дав Дажбог людям мову, то й кликали вони до нього з пітьми: "Навіщо ж Ти породив нас на муки та страждання?" і погибелі швидкої просили для себе у відчаї. Та не міг відповісти їм Дажбог, бо він холоду став старим і немічним, не мав уже сили обігріти землю і людський рід.

Почув те сам Білобог і створивши з каменю Перуна – Бога грому та блискавки, наказав йому: "Прийшов твій час вершити свою справу!" та й послав молодого Бога на прю з Чорнобогом, аби змусити того відступитись від свого задуму. Чорнобог же породив із себе Змія, котрий почав битися з Перуном, але був повержений ниць. Піднявся тоді на Перуна сам Чорнобог, проте молодий Громовержець і його скинув у Пекло, попаливши своїми стрілами-блискавицями чорну та жорстку, немов щетина вепра, шерсть володаря Темряви.

Дажбог помер, та Коляда, дружина Сварога, знову понесла від свого мужа Золоту Кулю – майбутнє молоде сонце. Коли опустилася на Землю, аби народити на ній плід свій, то побачила страшну-престрашну Мару, дружину Чорнобога, яка тільки й чекала, щоб погубити Коляду. Навтьоки кинулася від неї Коляда, але побачила, що не втекти їй, непразній, від Мари. Тоді перевернулася вона на сіру козу і Мара пробігла мимо, а Коляда народила в деснянських верболозах Божича – Молоде Сонце. Від його тепла та світла одразу ж почали танути, здавалось, уже вічні сніги та льоди, звільняючи землю від свого крижаного полону. Божич же, видиме уособлення Дажбога, з кожним днем набираючись сил, зріс у Ярила, пересів на золоту колісницю, запряжену чотирма білими кіньми і помчав по небу, даруючи усьому сущому світло і тепло.

Отоді вдруге народилася наша Десна. Була вона в той час такою широкою та могутньою рікою, що стоячи на одному її березі, годі й думати було розгледіти щось на протилежному. Вільно несла вона свої води, Дажбог-Сонце розливав над нею в повітрі блаженне своє тепло, а щойнонароджений молодий Дух Десни, взявши від нього силу свою, творив нове Життя.

Проте, немає нічого вічного у нашому світі. За весною настало літо, за літом – осінь і все нижче піднімалась по Сварзі[1] колісниця Дажбога, все менше світла давав лик Подателя тепла і всілякого блага, а потім настала така пора, що темряви стало більше, ніж світла. Зрадів Чорнобог, бо не полишив надії на свою перемогу і скоро знову наслав на землю мороз, сніг та кригу. А тоді прийшов і такий час, коли померло старе Сонце-Дажбог, проте рідні Боги не полишили усе живе на землі в біді: знову понесла Коляда, і знову Мара погналася за нею, а та перекинулася на козу і, сховавшись, знову народила Божича – Молоде Сонце і все почалося спочатку і триває так одвіку, бо світ тримається на противазі Добра та Зла, бо життя йде по священному Сварожому колу.

Недовга тепер перемога холоду і темряви, за зимою настає весна, скресає Десна і знову, як завжди, несе життєдайні свої води. Лише зміліла вона, бо немає вже тієї кількості талої води, русло її розбилося на протоки, а подекуди ці протоки вже й озерами стали, решта ж русла перетворилася на широкі зелені заплавні луки. Проте щороку під час повені згадує наша ріка свою юність, розливається на всю широчінь колишнього русла і тоді, як у старі часи, стає сильною та завзятою, животворний Дух її панує скрізь, куди тільки дістануться деснянські води: це Дажбог не забуває про своїх онуків – нащадків перших людей, його дітей; вкупі з Десною дарує їм усе необхідне для життя, аби ті ні в чому більше не мали нужди.

Живуть понад Десною і Сем'ю[2], її лівою притокою і далі, на полудень, по Сулі і Пслу Дажбожі онуки – сіверяни – плем'я велике та сильне. Більш, як десять поколінь назад повернулися вони на ці землі з Подунав'я, прийшли та й осіли тут у сусідстві з іншими, спорідненими їм племенами. Власне кажучи, самі себе вони звуть сувирами, що на мові далеких їх пращурів звучало колись як "справжні мужі", але гордовите полянське плем'я, що оселилося на південний захід від них, по Славуті-ріці, спростивши важку для себе вимову цього слова, а можливо, і з людських заздрощів перед такою гідною самоназвою, нарекли їх на свій лад – сіверами, або сіверянами. Як не дивно, але прижилося це слово з-поміж інших сусідів і не тільки серед них одних: вже й сувири, нехтуючи звичаєм та пращурівським заповітом, радо озиваються на чуже прізвисько. На північ від сіверян по глухих лісах, що простягнулися ще на сотні верстов далі, живуть радимичі, люди сумирні та лагідні. На сході ж присусідилися в'ятичі, а ще далі на полудень від сіверських земель, там, де лісів стає зовсім мало – там від Ра-ріки[3] до Дунаю розляглося Дике поле – степ, котрим кочують чужі сіверянам, полянам та в'ятичам племена торків: чорні ковпаки, ковуї, берендеї та інші. А тут недавно, лише кілька десятиліть назад, прийшли від Хвалинського[4] моря в Дике поле ще одні кочовики – печеніги. Не з добром прийшли. Це поляни, сівери, древляни, радимичі та тиверці з уличами живуть у мирі й злагоді, бо немає через що бранитися їм між собою: праотчі Боги одні і ті ж, і землі всім вистачає, була б лише сила дати лад їй, а от кочовики, що будь-якою працею гребують і вважають єдиним гідним заняттям для мужів лише лови та війну, ті частенько завдають кривди своїм північним сусідам, шарпаючи час від часу окраїнні їхні землі, доходячи, буває, у своїх наскоках аж до Києва, – стольного полянського города, де сидить на отньому столі київський великий князь, якому підвладні всі осідлі племена: русь – росичі, поляни та сіверяни, а окрім русі ще – древляни, білі хорвати, радимичі, дреговичі, ільменські словени, кривичі, в'ятичі, тиверці уличі, – мало не півсвіту платить князеві дань.

Сіверські землі понад Десною і Сем'ю на обидва боки від їх заплав вкриті густими лісами: південніше Десни – сосновими борами з домішкою лип, берез та дубів, а за Десною, аж до кінця світу на Півночі, де владарює Чорнобог, – спочатку змішаними, потім знову сосновими, а далі вже і густими непривітними ялиновими; зайде у той ялинник незвикла до них людина і вже через деякий час ладна тікати звідти світ-за-очі – так важко стає на душі.