Хоробор. Книга друга: Княжа воля

Легенда сіверського краю

Усьому коропському родові,

всім коропцям –

вже померлим, живим та ще ненародженим

присвячую цю книгу.

© 2020р.

"... – А ви, живі, – да не судіть,

якщо не все сказав, то доскажіть,

коли не так сказав, то допишіть."

Семен Скляренко "Святослав".

І

Суд, бог доль людських, найменший син Сварога – привередливе й пустотливе дітисько, що не знає міри в пустощах своїх та жартах: бавиться людським животом[1], як хоче. То весь день в княжих теремах золотом сипле й тоді рождаються на світ люде щасливі й удатні, котрим до самої смерті таланить у житті, то наступного дня в просте житло перебереться й тішиться там черепками від розбитого горщика: рождаються тоді одні лиш нещасні та безталанні. Навколо дітиська три няньки в'ються, віщі діви Судениці – Доля, Недоля й Судьба: поглядають, чим Суд бавиться, забаганки його виконують.

Тож варто тільки десь народитися людині, як до її колиски злітаються ці три сестри, аби визначити остаточну долю її. Коли першою з'явиться Доля, можна тому щасливцю не надто в житті й напружуватись. А коли випередить сестру Недоля та й усядеться біля колиски, то буде народжений з самого малечку бідувати. Ото й матиме один лише спочинок, коли Недоля засне. Мусить тоді вестися тихо, мов миша, аби не розбудити свою Недолю й Лихо не накликати на власну голову. Найстарша ж із Судениць – Судьба – міру щастя й нещастя визначає, міряє поприще живота людського: довгим бути йому чи коротким, важким чи легким. І що вже Судениці намислять, те й станеться у визначену дівами годину, ніхто тому не завадить, хоч би й сам князь над князями чи чародій з чародіїв!

Бавиться Суд, як хоче, не лише долями людей, а й цілих племен. Ніхто й нізащо зі смертних не вгадає, що чекає його самого вже за мить, навіть ті втаємничені волхви-відуни, які одні спроможні часом у Судениць наперед вивідати, що приготовано комусь на поприщі його. Але про себе самого відати і їм не дано. Не такий він бог, Суд, не такі й Недоля з Судьбою, аби міг хтось отак просто наперед взнати, коли в гості Лихо чекати.

На сіверські землі, вкотре вже змінивши лагідне літо, прийшла вимоглива осінь, прийшла, аби втішився зробленим господар і сумно зітхнув лежень, а хтось з молодих, недосвідчених отримав хоч трохи часу, аби перед суворим льодяним подихом зими надолужити згаяне. Це від Великдня[2] й до Купайла[3] здається людям, буцімто все літо ще попереду, що воно й не скінчиться ніколи. Ще там до Перунового дня[4] якось в таке повіриться, а вже опісля... Покотиться літечко, мов колесо з гори! Схаменеться ледар чи недосвідчений, або ж горека який: комусь треба двері в житлі полагодити, аби Зюзя[5] не задував у шпарини снігом, комусь сіно з лугу перевезти, щоб вистачило худобі до зимового льодоставу, а хтось, можливо, у хліві підтрухлі вінці навіть схоче замінити.

Ще не було морозів, лише осінній дощ останніх два дні не давав, як слід потрудитися: сипав з перервами мжичкою, пускався рясно і з вітром, потім ледь накрапав і знову йшов. Надвечір вітер стих, дощ таки припинився, потепліло і вже смерком на Придесення впав туман. Укрив землю своїм сивим смухом, пестив тихо сонну Матер, немов до зимового довгого сну її вмовляв. Розмокла Мати-Сира земля, наморена літніми трудами своїми, принишкла й лежала покірно, смиренно. І люде, вибравшись вранці із жител, угледіли навкруг непроглядне, сиве й густе, мов молоко, туманне марево, що ввібрало в себе не лише навколишні житла, клуні й горожі, але й пташиний поклик, і людський гук, і звіриний рик. Тиша опустилась на землю і голос тонув у ній, лишав бажання щось казати – снували мовчки в надії, що старий Лад[6], піднявшись над видноколом, таки розгонить сиву пелену, що так раптово поглинула усе навколо.

Навіть чорна, як ніч, прокіпчена Рикушева кузня виглядала сірою в білому киселеві туману. Господар її явно не поспішав розпалювати горно і сидячи на товстій колоді поряд з дверима своєї кузні, виглядав вельми вдоволеним собою. Лише хитрецю[7] відоме те почуття гордості, котре розливається в душі людини, що зуміла, осягнувши розумом витвір Рода[8], розгадати суть речі та й зробити власними руками замислене диво, не важливо – з глини, дерева чи заліза або золота. Проникнути в саму суть – не очима, не пальцями наощупки, а думкою наперед осмислити, як поведе себе Родом створене дерево чи золото – те серед людей неоціненним є і зветься хитрістю, звичайному мертові[9] недосяжною.

П'ять Сварожих кіл пішло у коваля Рикуша на те, аби зробити меч, котрий не соромно було б і іншому хитрецеві показати. Звісно, багато чому він від отця свого навчився, але й не менше в крові його було – що від діда-прадіда у спадок йому лишилось. Коваль – він кови[10] діє, зі Сварожичем[11] та рудою неосяжні розумом дива творить, із простої, рудої на колір, землі, що до пори, до часу лежить в звичайному болоті, крицю[12] робить, а з неї залізо й уклад[13], здатний не лише дерево сікти, а й камінь навіть карбувати.

Пуди криці було перековано, пуди! Знала б його жона Доманя, скільки срібла на ту крицю пішло... Усе заради отсього меча, що важить хіба трохи більше двох з половиною фунтів[14]! Та хіба жона, хай навіть і Доманя, спроможна осягнути потребу мужа свого хитреця – потребу не стояти на місці в своєму рукомеслі, а йти увесь час далі, в незвідане?! Бо коли ти й кроку не хочеш ступити в ту темряву ще незнаного тобі, коли все життя дієш по-завченому, як отець колись показав – не хитрець ти, лише ремісник.

Рикуш залізо відчував. Як сліпа людина ощупки, одними лиш легенькими швидкими дотиками пучок здатна впізнати з сотень інших лице знайомої людини, як дикий звір уміє бачити ліс і нутром чути небезпеку, як віщий волхв, коли треба, наперед бачить майбуття, так і він, пізнавши залізо, відчував, як поведе себе воно чи відкований з нього уклад. Бо своє, з рідної землі добуте, Сварогом прийняте і власними руками коване – ти душею його відчуваєш, бо його єство і твоє суть з однієї землі вийшли.

А ще до пори, до часу слід задум свій від лихого ока берегти. Такого, як у Рикушевого троюрідного брата Довганя, що зурочив колись кладенця. Довіряв відтоді лише середньому своєму синові – Благовидові, котрий жив при ньому і ремесло від отця переймав.

Тепер коваль сидів біля порога своєї кузні та милувався лискучим клинком з широкими долами, вигнутим по дузі огнивом[15], округлим яблуком[16] і гладеньким жовтувато-білим кістяним руків'ям крижа з рогу мамута – здоровенного звіра, що мов кріт живе під землею, проте на відміну від маленького крота на поверхню ніколи не виходить. Своїм довжелезним рогом він риє велетенські нори, а коли починає гніватись, тоді від його люті навіть земля труситься. Ніхто з сіверян ніколи не бачив живого мамута, лише Десна вимиває часом кістки вже мертвого звіра.

Колись давно Зимород, отець Рикуша, привіз по осені кривий, потрісканий уламок мамутового рога мало не в сажень завдовжки і товщиною в руку дорослого мужа – вода того спекотного літа була в Десні дуже низькою і вимитий з дна ріг лежав біля самого урізу її, під високою кручею. Той уламок вагою зо два пуди довго валявся в їхній кузні; час від часу Зимород робив з нього кістяні черенки для ножів своїх домочадців, а коли старий коваль помер, то ріг по задниці[17] дістався Рикушеві. Та на відміну від отця, руки до рога в нього не доходили, уламок, лежачи в кузні під стіною, з часом вріс у землю і коли Рикуш, добре поламавши голову над тим, з чого б його зробити гідне руків'я для свого омріяного меча, та згадавши нарешті про ріг, довго потім його шукав: перелаяв усіх домочадців, дісталося й рядовичам, аж доки Благовид, підбираючи під стіною рештки криці, зовсім випадково не наштовхнувся на пропажу.

Ще кілька літ назад коваль покинув би ту роботу чи не одразу ж – такою марудною виявилась вона. Та поморочившись над своїм кладенцем стільки часу, Рикуш потроху призвичаївся до клопотів над дріб'язком. Тож, вкотре набравшись терпіння, обережно очистив ріг від болоні[18], потім відрізав від нього заготовку на руків'я; розпаривши в мокрому гарячому піску та надпилявши, клином розколов її на кілька частин, а вибравши з них дві найкращі, довго обробляв їх терпугами, вичищав зумисно зробленими для цього скобельцями, аж доки не отримав дві половинки руків'я. Підігнати їх одна до одної, припасувати без жодної щілини та ще й так, щоб обидві туго охоплювали своє залізне осердя – та йому легше було б трьох коней підкувати!

Опісля такої мороки склеїти докупи дві кістяні половинки руків'я клеєм, звареним з жучків[19] деснянської чечуги, – то вже за виграшки видалось ковалеві. І ось тепер дійшла черга до піхов. Позаяк у Коропі мечників не було, то й піхви замовити ні в кого – берися, Рикуше, ще й за це, коли вже намислив кладенця собі зробити. Вже ж до такого ось меча абиякі не зробиш, мусиш над самим собою піднятися ще й у такому рукомеслі: доведеться йти до Сивера, просити показати грецький витвір – які там хитрощі?

Усю ніч і цілий ранок стояв густезний осінній туман – навіть Дажбоже золоте коло ледь мріло крізь сиву пелену. Та все ж осінній Лад спромігся нарешті здолати туман – той раптово, в одну мить розтанув у повітрі, не встоявши перед силою золотих променів. Під ними клинок аж вогнем спалахнув і Рикуш-хитрець, не втримавшись, підвівся, скинув свій витертий до сірого шкіряний ковальський передник та заходився по-молодечому вимахувати мечем: "Ну, де ви, вороги?! Отсе б у справжній січі випробувати мого кладенця! Поратитися б зараз!!"

І в ту ж мить у городі забемкали била – дужо, часто, безперервно: так б'ють лише на пожежу або при нападі вор