Одвічний Дух Десни

Пам'яті мого батька,

Ворони Івана Івановича,

присвячую цю книгу.

Для кого написана ця книга?

Для тих, хто удосвіта бреде лугом, збиваючи росу з високих трав,

зустрічаючи схід сонця на Десні;

хто заворожено слухає солов'їний спів, що з луною розноситься

над деснянською водою;

для тих, хто життя свого не мислить без нашої ріки і чиє серце належить їй без останку.

Для тих, чиї душі споріднені з нашими, незалежно від того, люблять вони Сейм чи Снов,

Дніпро чи Південний Буг, Дністер чи Дунай,

Амазонку, Урал чи Янцзи;

для тих чиї відкриті серця б'ються в унісон з нашими серцями

і з своєю Рікою, і з Лугом.

Для тих, хто живе серед бетону та асфальту і ще жодного разу

не спав просто неба;

хто ніколи не черпав пригорщами воду з ріки, аби напитись,

і не вставав до сходу сонця;

для тих, хто ніколи не вдихав п'янкі аромати квітучого лугу,

але час від часу мріє про це.

Для тих, хто народившись в урбанізованому середовищі,

прагне жити у віртуальному світі;

хто не любить палкого сонця, рясного дощу та свіжого вітру

і боїться життєдайної повені;

для тих, хто не відчуває потреби повернутись до витоків, бо

"кому воно потрібне, те довкілля".

Для тих науковців, що вміють одне – вивчати життя Ріки

і цим ще й заробляти на хліб;

хто по службі своїй мав би першим знати всі її біди й печалі

і давно вже бити на сполох;

для наших вождів, що сидять по світу у владних своїх кабінетах

і близоруко вершать долі людства.

Ця книга – для вас усіх.

Зміст.

Частина перша. У лузі.

І. Моя мандрівка

ІІ. Ліс. Перші уроки

ІІІ. Вудка

ІУ. Панське. Рибальська школа

У. Пасіка

УІ. Гатка

УІІ. Дід

УІІІ. Брудна

ІХ. Зима

Х. Прибутна

ХІ. Золота круча

ХІІ. Плес

ХІІІ. Журавльове

ХІУ. Наші озера

Частина друга. Коли ти – свій.

І. Сохачі

ІІ. День рибалки

ІІІ. Юшка

ІУ. Коли ти – свій

У. Бабине літо

УІ. Жовтень на Десні

УІІ. Човен

Частина третя. Час – як вода.

І. Короп

ІІ. Ліс. Сорок років потому

ІІІ. Журавльове. Вбита тиша

ІУ. Ніч під зорями

У. Мій вибір

УІ. Коза: "... і на круг свій вертається вітер"

УІІ. Вже перед прірвою чи ще на роздоріжжі?

Благословенні води літ,

Літа Десни благословенні

І часу вічного політ

В однім осяянім іменні.

М. Вінграновський.

Частина перша.
У лузі.

Моя мандрівка.

Сон кудись пропав, мовби його і не було. Я розплющив очі. Біле-біле світло заливало всю нашу кімнату. Воно не різало очі, як ріже їх світло сонця, коли раптом, отак зненацька, прокинешся вранці, а його промені вже гріють тобі обличчя.

Батько з матір'ю ще спали на своєму ліжку. Мені було так добре, так чомусь спокійно і легко, що через це почуття легкості я раптом без будь-яких зусиль, від одного лише свого бажання, піднявся над диваном, на якому спав, аж до самої стелі; поволі, але напрочуд легко, не поспішаючи, проплив, саме проплив, а не пролетів, до комина грубки, завис там під стелею, роздивляючись не таку вже й велику, скоріше навіть невелику, кімнату, в якій ми жили; розгледів найменшу шпаринку на побіленій мамою стелі, кожну волосинку, що залишилась від маминої щітки і кожну найменшу нерозтерту грудочку глини чи крейди на її поверхні.

Нітрохи не дивуючись своєму раптовому польотові, я облетів усю кімнату і не бажаючи будити батьків лише через цей свій політ, не вбачаючи вже в цьому ніякої дивини і ставши переконаним, що тепер так буде завжди, я раптом розтанув у повітрі, як тане легенький димок від батькової цигарки і знову міцно заснув під своєю затишною ковдрою.

...Настав гарний суботній червневий ранок. Прокинувшись, я лише на хвилину затримався в ліжку і, потягуючись, згадав про свій політ. Було і дивно, і трохи радісно від передчуття чогось нового, незвіданого, такого, що відкривається перед тобою ось прямо зараз, прямо на очах.

Сяк-так вдягнувшись, я вийшов з кімнати. Батько збирався на службу і саме торохтів своєю бритвою в пластмасовому стаканчику з гарячою водою, збиваючи таким чином поголену щетину. Стоячи поряд з ним і спостерігаючи, як він голиться, я зізнався:

– А я сьогодні літав, – і лише задля того, щоб це не виглядало як брехня чи вигадка, додав: – Мабуть, уві сні.

Батько, піднявши голову та дряпаючи бритвою свою засмаглу шию, не виявив ніякого здивування від моїх слів і з легкою натугою, бо був дуже зосередженим, промовив:

– Це добре. Літаєш – значить ростеш.

І, провівши рукою по виголеній місцині, аби перевірити, чи не залишилось, бува, там ще якого острівця щетини, додав:

– Я теж літав уві сні, коли був таким, як ти.

Ось! Хай і уві сні все це відбувалось, але ж, виявляється, це дійсно звична справа для кожної людини і якщо я теж почав літати, то, певно, вже досить скоро стану дорослим.

– А ти і тепер літаєш? – з надією спитав я.

– Ні, тільки тоді, як був малим. Кажу ж тобі – це така прикмета: якщо уві сні літаєш, значить ростеш.

Трохи помовчавши, бо саме закінчував голити щоку під лівим вухом, батько звичайним буденним голосом додав:

– Завтра поїдемо на Десну – треба до пасіки навідатись. Хочеш?

Хто б же ж такого не хотів?! Від почутого я весь день не ходив, а, здавалось, літав. За нашою хатою, в саду, є маленький лужок із зеленою-презеленою травичкою, ніжною та шовковистою. Ми звемо її точком. З весни на точку стоять наші вулики, бо те місце, де вулики стоять, якраз і зветься точок. Та як відцвітають сади, то вулики перевозять на луг або в поле. Там наші бджоли збирають мед з квітів. Тоді батько на своєму веломоторі частенько їздить на пасіку, бо за бджолою око та й око потрібне. Позаторік, як я був ще зовсім малим, а мамі лікар у лікарні вирізав апендицит, то на мої постійні запитання, де це поділась наша мама, батько незворушно відповідав: "На пасіці бджоли колише".

Мені хоч і було трохи сумно і не уявлялось як це можна такі маленькі бджоли колисати, але я тоді був ще зовсім малим та дурним, всьому вірив і вдруге того дня до тата з таким запитанням не чіплявся. Я все уявляв собі та уявляв, як воно таке може бути, – колисати бджоли, – і ніяк уявити не міг, і ото доки сушив собі голову над цією заковикою, батько встигав зайнятись своїми справами.

До цього дня мені ще жодного разу не довелося побувати на пасіці, коли вона стоїть не вдома, тож про таку розвагу я навіть і не мріяв.

Звичний для мене світ, де я почуваюсь як риба у воді, складається з нашої садиби, частини вулиці від нашого двору до двору мого друга – Сашка Журавльова та ще пастовника – чималенького вигону-лужка , що розпростерся в низинці між людськими городами нашої і сусідньої вулиць, порослого високою, нам по пояс, густою зеленою травою та рядком вербових кущів посередині, які неначе ділять його навпіл. Нашого світу нам цілком вистачає, аби знайти собі заняття по душі і не нудьгувати, але поїхати завтра на пасіку, що стоїть бозна-де, аж на самій Десні, то вже таке везіння і така радість, які, можливо, тільки один раз в житті і випадають. От неспроста ж я літав уві сні!

Десна! Жодного разу не доводилось мені на ній бувати, але хто ж не чув цього слова? З Десни рибалки привозять широчезних, немов ота кришка від виварки, лящів, або сомів, завбільшки з доброго дядька, які можуть і живого гусака проковтнути. Коли на Десні весною рушає з місця лід, то гримить і гуркоче на весь білий світ, дарма що до неї бозна як далеко, так далеко, що мені навіть уявити це важко. Там інший світ, невідомий, таємничий, світ дорослих чоловіків, там.. ну... там немає місця дитячим забавкам, от!

Десна! Тільки почуєш це слово – враз стрепенешся: про що там говорять?

Слово, яке повагу одразу викликає і, хоча коротке, але й широке та просторе водночас; світле, неначе синє небо, але й яскраве, як веселка на ньому під час дощу; хоча і не дзвінке, але соковите та смачне: Десна!

...Як довго тягнеться час! Сьогодні неділя і свято – Трійця, а вчора, збираючись на службу, батько сказав, що на Трійцю поїдемо на пасіку! А пасіка ж наша стоїть на Десні і їхати будемо підводою – через Короп, потім лугом, поміж озер, аж до Десни. Про дорогу я вивідав учора в діда, хоча, по правді, не дуже що й зрозумів з його розповіді. Ми з ним тоді довгенько готувались до Зеленої неділі: дід приніс із лугу цілий сніп яюру-лепехи і ми тим яюром встелили всю хату, а потім ще ходили ламати клечення і тим клеченням – кленовими і липовими гілочками з зеленими листочками – прикрашали хвіртку та ворота, а потім ще й двері в хаті, в сараї, в клуні та погребі. І в дворі, і в хаті від цього стало весело та святково, особливо в хаті, де, тільки-но зайдеш, відразу чути такий свіжий, з прохолодою, запах світло-зеленого яюру; навіть дихається тепер якось по-особливому легко. Мама зранку вже встигла збігати на базар і готується до нашої мандрівки, а батька все нема та й нема. Батько служить в пожежній частині, раз на чотири доби вдягає синю військову форму з трьома трикутниками в петлицях, підперезується широким та товстим шкіряним ременем і в кашкеті, воєнній формі та чоботях, високий і міцний, виглядає справжнім військовим. Хоча на батьковій службі є цілих два пожежні автомобілі, якими гасять пожежі, проте на хазяйстві мають ще й коня, списаного в якомусь колгоспі, бо підупав на ноги, але цілком придатного для неважких господарських робіт. Бозна, як звали того коня змалечку, але пожежники нарекли його дивним іменем – Блюма. Тож сьогодні гнідий, з темною гривою Блюма повезе нас на пасіку. Вночі я погано спав – все марилась майбутня подорож. Я ворочався та й ворочався на своєму дивані, ніяк не міг заснути – не давала спокою мені Десна, якої я ще жодного разу не бачив, але лише одна тільки назва котрої викликала у мене захват і трепет: уявлявся мені якийсь незвіданий, таємничий та незрозуміло привабливий світ, повний пригод, небачених див і ще чогось невимовно захопливого, що так манить до себе кожного хлопчака – майбутнього чоловіка.

Як поволі плине час! Годинник із зозулькою, котрий висить у великій кімнаті, де сплять дід з бабою, показує восьму ранку; я в своїй уяві чую, як ревуть машини в пожежні – це одна зміна передає їх іншій; уже й пів-на-дев'яту, а батька ще нема. Я вже сам не свій – раз по раз виглядаю за хвіртку та дарма – вулиця пуста.