Блакитна мрія

Того дня Вітасу не везло. Чи в Хургаді щось наплутали, чи вже безпосередньо у багажному відділенні Віденського аеропорту стався збій, але валізу з його речами знайшли не одразу. Доки пройшов митний контроль та потрапив до зали зустрічей, де мав зустрітись з незнайомою людиною, аби на прохання їхнього моториста Золтана передати тій невеличкий згорток, часу для реєстраціїї на рейс до Борисполя практично не лишалось. Тож, кілька разів вибачившись, поспіхом розпрощався із сивою фрау та майже бігом подався до стійки реєстрації.

Хтось дебелий перепинив йому шлях:

– Вітю, стій! Та стій же!

Роздратований Вітас підвів очі, вдивляючись якийсь час у лисого пана перед ним, а потім рот його сам собою розкрився від подиву:

– Гриня... Гриня, це ж ти?!

– Я! Я, чорт забирай! – прямо таки заволав пан і заходився душити Вітаса в обіймах.

– Гриню, спізнюся! – з жалем схаменувся той і зиркнув на годинник. – Через три хвилини реєстрація скінчиться!

– Та біс із нею! Все влаштуємо, – безтурботно зауважив дебелий Гриня, – це вже мої проблеми. Погостюєш у мене день-два. І не переймайся ти тим квитком! Полетиш бізнес-класом.

Вітаса, власне кажучи, вдома ніхто не чекав. Тож він махнув на радощах рукою і погодився з пропозицією друга дитинства.

... У віденський ресторан Plachutta вони не потрапили, і Гриня, аби таки пригостити друга дитинства обіцяним знаменитим тафельшпіцем, мало не силоміць затягнув Вітаса в інший – "Фігльмюллер", той, що другий, на Бекерштрасе.

– Скільки ж ми не бачились з тобою? Років п'ятнадцять?

– Та більше... – Вітас з насолодою відпив кілька ковтків "Аусбруху" і запхнувши до рота дебелий шмат телячого шніцеля, уточнив з набитим ротом: –... Усі двадцять.

– Як ти? Адміралом, бачу, не став. Де зараз?

– Та... Капітаном на єгипетському судні, – Вітасу було соромно зізнатися, що судном тим був портовий буксир в Хургаді; правда, нещодавно пройшов курс навчання в тамтешній школі яхтингу і отримав шкіперський сертифікат від RYA – так, про всяк випадок. Але щоб хоч якось підняти в очах старого друга свій статус, додав:

– Ось щойно шкіперський сертифікат отримав; може й знадобиться колись.

– Ти в Єгипті?! Та ти ж у Севастополі капітаном адміралтейського катера був!

– Ну, мало хто ким був... Розкажи краще про себе.

– Все пучком, Вітьок. В Москві, бізнес маю. Двічі депутатом Держдуми був. Дружина, діти. Онук уже є. Тут ось, у Відні, квартира в мене. Нормас.

– Круто, Григорію Павловичу, нічого не скажеш, – вичавив із себе сумну посмішку Вітас.

– Відставити, капітан-лейтенант Ілявічюс! "Гри-го-рій Пав-ло-вич..." – передражнив Гриня. – Для тебе завжди тільки Гриня.

– Кап-три, чорт забирай! – з гіркою іронією поправив його Вітас.

Гриня ж раптом замислився, втупившись у груди Ілявічюса, ніби хотів поглядом своїм, наче рентгеном, просвітити старого друга, а потім розлив на обличчі блаженну усмішку:

– А ти нашу блакитну мрію дитинства пам'ятаєш?

– Ще б не пам'ятати – одразу ж повеселішав Вітас. – Така мрія! Ліпші роки життя були... Тільки ми про те не знали.

... Вони зростали біля води. А точніше – немов ті каченята: на воді. Батько Вітаса був литовцем, з Клайпеди. А мама родом з Придесення, з села. Обоє батьків працювали на риболовецькому сейнері, дома бували рідко, а тому Вітас змалечку, скільки себе пам'ятає, жив у діда з бабою, в Україні, по сусідству зі своїм ровесником Гринею Мацевичем. Деснянський луг починався одразу за їхніми городами. Весною Десна розливалась так, що збуджена рвучким весняним вітром хвиля її хлюпалась у край ріллі, а протилежного берега годі було й бачити: море морем.

Коли ж повінь спадала, тоді відкривався їхній з Гринею світ високої трави, лепехи і синьої, як небо, чи зеленої мов листя дерев, води озер, проток і самої Десни. До озера Рокоче взагалі можна було з доброї рогатки дострелити. То що ж дивного, що вони, навіть у школу не пішовши, плавали, мов качки? Авжеж, Вітас сумував за батьками й коли ті приїздили на гостини, зачаровано слухав батьківські розповіді про море.

На Рокочому, під вербами, стояли на припоні рибальські човни, дощаті плоскодонки. А серед них – старезна дубова довбанка-душогубка з трухлявими облавками. Та довбанка, здавалося хлопцям, була серед них немовби отаманом, дідом-старійшиною, беззаперечним авторитетом – лише вона одна знала щось таке, чого іншим човнам знати було зась. На тій хиткій та непевній посудині рибалив дід Чумак. Коли Вітько, як звали Вітаса в селі, ловив з Гринею на озерному плесі окунців на черв'яка, дід зі своєї довбанки, ставши серед латаття під протилежним берегом, тягав на личинку ручайника таких пліток та краснопірок, що хлопці від заздрощів самі не свої були. Ото, певно, ще й з тієї заздрості зродилась у них мрія до плавби.

Спочатку в хід пішов чийсь паркан, що його принесла з собою повінь та й полишила прямо за городами – за куща вчепився. Добувши два довгих дрючки, вперше в житті вийшли "в море" на тім плоту. Звісно, що через півгодини вже й скупались, і лозини вдома за те скуштували. Та вибір було зроблено і відтоді вода притягувала їх до себе немов магнітом. А тут ще й батьки привезли з-за кордону Вітасу в подарунок справжню модель трищоглового вітрильника. І хлопці, удвох одразу, вперше в житті закохалися: не в однокласницю, а в ті вітрила. З того часу воно й почалося. Усі книжки про море, які тільки в сільській та шкільній бібліотеках знайшлися: Верн і Лондон, Сабатіні й Трублаїні, Дефо і Мелвіл, Купер і Стівенсон, Чуковський і Станюкович ( та хіба лише ці?) – були перечитані ними від палітурки до палітурки й не один раз!

До шостого класу вони перепробували всі можливі плавзасоби: починаючи з залізних ночов і аж до плота зі старої хвіртки на гумовій камері від трактора "Білорусь". А так хотілось човна, щоб весь вільний час проводити на Десні, ловити з нього рибу та й узагалі не знати жодних перепон! Бо човняр – мов той козак: вільна людина. Човен для рибалки неначе кінь для козака. З човном ні в чому нема йому перепони, де схоче, там і ловить, яку рибу схоче, таку і ловить – ось вона, воля! Гриня кілька зим підряд, як міг, умовляв батька свого, деснянського берегового рибалку, аби той човна зробив і дядько Павло таки здався. Аби зробити плоскодонку, розуму великого не треба, тільки б руки росли звідки слід, тож на початку літа з'явився на Рокочому ще один, в зелений колір фарбований човник: з тією лише умовою, що турбота про добування ряски лягає винятково на плечі Грині з Вітасом.

Коли стає людина на вірний шлях, тоді доля сама їй під ноги стелеться. Отримавши човна, як вони вирішили, в повне своє розпорядження, хлопці одразу ж узялися робити з нього вітрильник. Зрубавши в сусідньому з селом ліску суху хирляву сосонку, замислили сотворити з неї щоглу – як уміли, звісно. За рею мало слугувати старе грабельно, за вітрило – ще старіше, виканючене Вітасом у баби полотняне простирадло. Вони так захопилися своїм кораблем, що не помітили навіть сторонніх біля себе.

– Фок-грот-брамсель мені в ліве вухо: що я бачу! – заревів раптом поряд з ними чийсь бас. – Два прісноводні молюски в оцій калюжі з якогось блокшива хочуть спорудити швербот! Чи мені сниться, побий мене грім?!

Хлопцям здалося... Вони й самі не сказали би, що саме: чи то дивом перенесло їх на три століття назад на острів Тортугу, до капітана Блада, чи сонце так голови напекло, чи сниться їм... Підхопившись, побачили перед собою справжнісінького моряка: біла безкозирка, біла сорочка з синім смугастим коміром, чорні штани й ремінь – а бляха з якорем так і сяє! І жінка молода поряд із ним. Красива! Вони й роти пороззявляли.

– Бушприт твою в компа́с! – незнайомий дядько і далі співав свою Пісню пісень: – Щоб я вік якорями гримів! Що це, триста вонючих китів? – він картинно простягнув руку до човника: – Я вас питаю, малі креветки: що це, га?!

– Чо... човен, – прошелестів приголомшений Гриня.

– Та бачу, що не пірс... – розважливо погодився моряк і додав, усміхнувшись раптом тепло і приязно: – Везе ж мені. Сюди їдучи, думав, що збожеволію з нудьги, а воно, виходить, і тут люди живуть!

Служба головного корабельного старшини Данила Гінца, котрий п'ять років назад, закохавшись у вітрила, лишився на надстрокову, проходила на баркентині "Вега-2", але три місяці назад навчальний вітрильник, що давно відходив визначений йому термін служби, списали й віддали на всесвітню ганьбу – під плавучий ресторан. Старшину, котрий ще недавно навчав салаг-курсантів, як вправлятися з такелажем, відправили у відпустку – чекати на нове призначення. Всі, хто ходив під парусом на дерев'яних шхунах і баркентинах з фінської верфі, на гуркотливе залізо сучасних кораблів дивилися зверхньо і з презирством, тож Данило з горя мало не запив і Оля, його дружина, не вигадала нічого ліпшого, як повезти чоловіка в рідне село: може на деснянських луках і ситих українських харчах щезне його депресія.

Щойно приїжджі встали з-за столу після без міри щедрого тещиного пригощання, Оля, не даючи чоловікові оговтатись, потягла його показувати чари деснянського лугу. Старшина Гінц любив похизуватись, чого вже там, а тому й рушив на луг у парадній формі; звісно, що й Оля не проти була показати односельцям свого красеня-моряка – вперше за три роки після весілля. І так ото, на найближчому озері, Рокочому, натрапили вони на двох місцевих мореплавців.

Цілий місяць по тому дядько Данило, доки його Оля засмагала на Рокочому, навчав двох "молюсків" вітрильним премудростям, щодня тішачи себе хлоп'ячими забавками. З його допомогою вони таки сотворили з деснянської плоскодонки щось схоже на швербот: ближче до носа, тобто, бака по-морському, встановили щоглу з гафельним кетом із бабиного простирадла, навіть кіль з товстої дошки прибили через дно шиферними цвяхами, та й кермо присобачили на транці, як назвав човнову гузку морський вовк Данило Гінц. Дядько Павло, дивлячись на таку чортівню, тільки брови хмурив, але з поваги до "обвітреного й просоленого океаном" першого баченого в житті моряка, делікатно мовчав. Зрештою, яка різниця, аби лиш ряска в господарстві не переводилась...

Коли вже настав час Данилового від'їзду, на Рокочому було аж шість одиниць маломірного флоту і флагманом тієї флотилії був, звісно, швербот "Вега-3" – Грині з Вітасом.