Затим, по спадщині, влада у Києві перейшла до його трилітнього сина Святослава, майбутнього княжича, опікуватися котрим до повноліття мала його мати, молода княжа вдова Ольга. Хитка і непевна була спочатку та жіноча влада. Але Ольга, нечувано жорстоко помстившись древлянам за смерть свого мужа Ігора, на якийсь час довела варязьким воєводам, що були раніше при Ігореві, київським ліпшим та нарочитим мужам, боярству: вона здатна правити землями і гірше при ній не буде.
Та все ж жона є жона – не під силу їй щозими мандрувати зимовим санним шляхом, збираючи данину та наражаючись на небезпеку повторити долю мужа свого. Коли вбили Ігора, то сина його, Святослава, Ольга лише недавно від свого молока відлучила. Такого малого і з собою на полюддя не візьмеш, і вдома не залишиш: уб'ють – і їй голови не зносити.
Сила жіноча – в її слабкості. Мала Ігорева вдова, мусила просто, довести усим, що правитиме не тільки не гірше від свого вбитого князя, а навіть краще: мудріше, твердіше, далекоглядніше. Чи Ольга сама додумалася, чи хтось підказав, але об'їхавши все ж таки перший раз полюддя, встановила вона волею своєю тверді, незмінні розміри данини – уроки та устави для кожного племені і роду: від кого чорні куни, від кого – бобри, а від цих – лляне полотно, лоскут[85], мед та віск. А радимичам, що в такій глушині сиділи – не дійти, не доїхати, дими не полічити – оброк встановила: нехай заплатять півтораста кун срібла на усих – і бути по тому. На цьому нове не закінчилося. Веліла княгиня на місці колишніх княжих становищ звести погости, в яких можна було б і по-людському переночувати в теплі-добрі, і залогу залишити на подальше, таку залогу, котра сама вела би облік димам та ралам і полюддя проводила без князя, а зібрану данину в установлену годину передавала ємцям з княжого повозу. Усе так само, як і було, лише князеві не потрібно цілу зиму тинятися світом.
Ніде правди діти, боялися спочатку дружинні мужі, що залишаться без звичного доходу, без золота і срібла, та Ольга усим їм довела, що вона не просто волею долі княгинею стала, але й мудрістю своєю над ними всима піднеслася. Тиша запанувала в землях; тивунів та посадників княжих тримала Ольга у строгості, загнуздала, як норовистих жеребів: хто насмілився красти у самої княгині – у порубі опинився, когось навіть на царгородський базар вивезли по весні, або й голову знесли іншим у науку. Вдруге перемогла Ольга і вже усі, оцінивши неабиякий розум княгині, визнали її за володарку руських і дальших земель.
Святослав зростав, вуєм його був старий варяг Асмуд і княжич багато часу проводив зі своєю майбутньою дружиною. Уже до свого повноліття став він неабияким воєм: сміливим, завзятим та витривалим. Його не цікавили нудні повсякденні княжі клопоти, добре, що було кому ними займатися – рідній матері. Хоча і встиг дати життя трьом синам, проте майже усе своє тридцятидвохлітнє життя провів у військових походах. Святославові було тільки двадцять чотири зими, коли, на здивування цілого світу, молодий князь одним раптовим ударом розгромив могутній Хозарський каганат.
То була доволі дивна держава – неприкаяні юдеї-маздакіти[86], що колись втекли із Персії від гніву мусульман і були майстерні в торгівлі, а з ними хозари та бродники – два племені, що жили в пониззі рік Ітиль[87] та Ак-Тюбе[88] на побережжі Джурджанського[89] моря і займалися скотарством, а ще риболовлею, об'єдналися перед арабською загрозою, відбили напад і з часом створили каганат, в котрому вся верхівка влади дивним чином стала юдейською, а хозарам з бродниками судилася доля простих воїнів і, звісно, рибалок та скотарів. Каганат лежав на перехресті торгових шляхів і спочатку жив з того, що захищав ці шляхи від бажаючих поживитись купецьким добром. Коли ж у казні золота стало вистачати й на те, щоб тримати наймане військо, каганат, набравши його, почав збирати данину з усих сусідніх, а потім і дальніх племен: від черемисів на півночі до чорних булгар на півдні, від ріки Урал на сході до ріки Дніпро на заході. Хоча після київського князя Ольга хозарські збирачі данини вже не тинялись Руссю, бо отримували данину прямо з Києва і козарів[90] на вимогу каганату Русь вже не виставляла, та все ж слов'янське плем'я в'ятичів хозари ще тримали під своєю повною владою.
Так само, як і київські князі, хозари зимою робили об'їзд в'ятицьких земель, збирали дань, а навесні, після льодоходу на Ітилі, сотні човнів із хутрами, скорами, медом та воском – точнісінько, як і в руських землях – рушали вниз по течії до самого гирла ріки, де на острові між Ітилем та Ак-Тобе і стояло головне місто хозарської держави – Ітиль-город.
Святослав зробив те, до чого не додумались ані батько його, ані дід чи прадід. Восени, перед морозами, він послав до Ітилю гінців, котрі заявили кагану Йосипу від імені свого князя: "Іду на Ви!" і додали до цих слів стрілу. Хозари довго міркували над незвичним посланням, бо вже настала зима, а взимку ніхто звісно, при ясному розумі, не воює і вирішили, що удару слід чекати навесні.
Святослав же тим часом, пройшовши по південним руським рубежам, вступив зі своєю раттю у в'ятицькі землі, перестрів над замерзлою Окою хозар, що прийшли за даниною, мов сніг на голову, несподівано на них напав, воїв їхніх вирубав, а збирачів податей забрав із собою. В'ятичам, пройшовши по городам і весям, а також чорним булгарам, що оселились над Ітилем, чітко пояснив, кому віднині буде платитись данина і дав урок готувати на весну лодії та насади. Зібране добро відправив до Києва, а сам зі своєю раттю, щойно на Ітилі зійшов лід, сів у лодії і з прибутною водою рушив униз по течії.
Хозарське військо з ранньої весни, ще до початку повені, чекало нахабного супротивника в полі між Данаїсом[91] та Дніпром. Варяг Свенельд, вуй Святославів по матері, з комонною руською дружиною та п'ятьдесятьма тисячами торків кагана Кумана час від часу з'являвся на обрії, але брані уникав, що неабияк веселило хозарське військо – прислав молодий руський князь по осені звістку, що йде каганат воювати, а по весні боїться вже навіть ближче підійти – ха-ха-ха!! – реготіли, аж за животи хапались. Тим часом руські лодії, непоміченими сплавившись широкою, у кілька верстов розлитою рікою, безборонно зайшли в Ак-Тюбе під самісінькі стіни Ітиль-города, не викликавши у хозарської варти жодної підозри, бо та вважала, що прибула в'ятицька данина, і за півдня взяли город, захисників порубали, жителів погнали у рабство, від глинобитних стін же не залишили й сліду.
А далі Святослав уже по суші дістався Терека, де майже безборонно зруйнував город Семендер, бо зачувши про взяття Ітиля, хозарське військо розбіглося у всі боки. Русь же степом підійшла до Данаїса, стерши там з лиця землі город Саркел, повоювала дружніх хозарам аланів та касогів, Святослав у Тмуторокані[92] утвердив свою владу, осідлавши таким чином морський шлях з хозар до греків та зі славою повернувся до Києва.
Хоча Святослав і видавався на перший погляд звичайним войовником, котрого ніщо, окрім війни не цікавило, проте, насправді, це було не зовсім так. І з хозарами, і з ромеями постійно воювали усі попередні князі: його прадід Олег, і обидва Ігори – дід та батько. Воювали за одне: за вільні торгові шляхи, а відтак – за право безперешкодно продавати на південих і східних базарах зібрані під час полюддя багатства Русі. До змужніння Святослава срібло на Русь другим широким потоком линуло саме через Хозарію. Але останніми літами той потік дедалі більше пересихав: диргемів, що їх карбували в Саманідській[93] державі, на Русь надходило все менше. Причиною тому було виснаження срібних копалень та швидкий занепад Бухари, але в Києві вирішили, що виною всьому є хозарський каган. Хозарія й сама страждала та слабшала, безпорадно дивлячись, як швидко мілішає срібний, бурхливий колись, потік, на березі якого ще зовсім недавно так зручно було багатіти. Відчувши слабкість Хозарії, Святослав і розгромив Ітиль, сподіваючись, що тим самим не лише відкрив руським товарам зручнішу, а головне – коротшу дорогу на східні торговища – до Багдада, Самарканда, Хорезму й Бухари, але ще й шлях по морю з Ітиля до Царгорода осідлав.
На той час на ромейському троні сидів василевс[94] Никифор Фока. Вороги скубли багату ромейську державу з усіх боків, оборона кордонів Василії Ромеон – Імперії Ромеїв, вимагала багато грошей, але це не подобалося простим ромеям, через що і не любили вони свого вазилевса. У скарбниці Никифора не вистачало золота і він вирішив припинити сплату щорічної данини болгарам, своїм північним сусідам, котрі отримували її за охорону ромейських кордонів від угрів. Коли угри почали робити наскоки на ромейські землі, Никифор образився на болгарського царя Петра і вирішив його покарати. Прочувши про звитягу молодого київського князя, вазилевс послав до Києва патрикія[95] Калокіра з лодією, повною золота, аби той змовився з роським[96] князем покарати болгар.
Прийшовши на прохання ромеїв у Подунав'я, Русь не просто розбила болгар, а взявши їхні городи, підкорила ледь не половину держави. І тоді у голову Калокіра прийшов зухвалий, божевільний задум: скинувши з допомогою переможного роського війська такого нелюбого ромеям Никифора, самому стати вазилевсом. Святослав же, помисливши зі своїми воєводами, передумав повертатися в Київ і вирішив назавжди осісти в пониззі Дунаю, створивши там нове князівство – Калокір обіцяв це як плату за возведення його на трон. Та й самими росами замислено це було неспроста: і Святослав, і його руська дружина вважали Подунав'я своєю якщо не отчиною, то дідизною, адже з покоління в покоління, від діда до онука, від батька до сина переказувалося, що колись саме на цих землях жили племена русі, котрих пізніше, після повернення на свої прадавні землі, сусіди стали називати росичами, полянами, сіверянами, древлянами, уличами та тиверцями.