Усмар, все більше наливаючись люттю, нетерпляче чекав, коли вона прийде з протоки, де прала платно.
Щойно зачув, як грюкнули вхідні двері, покинув скору і вискочив із робітні в сіни. Новиця саме намагалася червоними, покоцюблими від холоду руками стягнути з себе благеньку свитку та Летяга не дав. Ухопив обома своїми лапами робу за платно і з лютим гарчанням затягнув на жіночу половину робітні.
– А-а-а!! З шевчиком зляглася! Уб'ю! – так зацідив бідоласі в обличчя, що Новиця відлетіла до протилежної стіни і, гупнувшись об неї, сповзла на долівку. Летяга підскочив, підняв пом'якле тіло і притиснувши робу шуйцею до стіни, заходився гатити правицею куди прийдеться. За тим, уже за звичкою, кинув на лаву і довго ґвалтував. Знесилівши, відвалився, на ходу затягуючи очкур, подався геть, до своєї роботи.
Коли прийшов час вечері, Новиця з робітні не вийшла. Усмар зазирнув до кліті зі скіпкою: роба так і лежала на лаві, де він її полишив. Підійшов, штовхнув:
– Чого розляглася, ледащо?! Вечерять давай! – злості в його голосі вже майже не було.
– Убий мене... – насилу розліпивши побиті губи, простогнала Новиця.
– Ще чого! Вечерять давай, – майже примирливо буркнув Летяга.
– Любилася я з іншим... Від Купайла...
– Що-о?! – схопив Новицю за платно на грудях усмар.
– Знав би ти.. скільки разів... викидні робила... від тебе...
– А-а-а-а!!! – не своїм голосом заревів Летяга і як тримав робу за платно, так з усієї сили і вдарив її головою об стіну. Хруснуло щось і кров полилася на лаву; по тому, як почали розправлятися риси побитого обличчя Новиці, Летяга зрозумів: убив свою робу. От уже ж день! Мало йому сап'яну, так ще робу втратив...
А чого жалкувать?! Таке норовисте трапилося! Синів його ненароджених, сім'я Летяжине, занапастила! Його, як мужа, посмішищем зробила!! Коли б можна було – двічі убив би!
Плюнув і пішов з кліті – вечеряти. Який день, такий і вечір – від важкої руки Летяги перепало чи не всім його домочадцям, а наступного дня, ледь сіріти почало, запріг коня, кинув на воза тіло роби, прикрив сирою кінською скорою, щоб менше язиками патякали і повіз до могил. За першим рядом високих могил, в яких лежали знатні родовичі, був другий – невисокий, а за ним ще й третій – горбочки горбочками. Летяга знайшов місце на самому узліссі біля сосен, серед кількох хирлявих кущиків малини, вирив заступом неглибоку, в пояс, яму, скинув у неї тіло Новиці, потім веретено з пряслом і пощерблену мису – усю її власність; трохи подумав, постоявши, скочив таки на дно, розправив, як зміг, закоцюбле вже тіло, поклавши свою колишню робу на бік – хіба ж він не людин, хіба не розуміє про останню шану мертвій, нехай і такій підлій та лукавій, як ця Новиця – і вилізши з ями, почав її закидати.
Вже коли горбок насипав, хтось його окликнув. Старий Білан, знаний ловець, ішов разом із меншим своїм сином у ліс – на лови.
– Чи потай хорониш когось, Летяго? – здивовано запитав сивий, змалечку наче молоком облитий, червоноокий Білан.
"Принесли тебе чорти!" – лайнувся про себе Летяга. А вголос невдоволено проказав:
– Роба моя здохла. Об'їлась чогось.
– Буває, буває, – насмішкувато протягнув старий і обоє ловців ступили в бір.
"Це вже завтра увесь Короп знатиме!" – скрипнув зубами Летяга; кинувши заступ на воза, скочив сам і тьопнув віжками:
– Н-но!
Не вимовити, як досадно було у Летяги на душі: кому сподобається, що родовичі про тебе язиками плескатимуть, мовляв, господар з усмаря ніякий – господі своїй лад не може дати, робу до смерті довів...
Важкі сірі хмари затягнули синю Сваргу, виснуть над самою головою, гнітять людську душу, нагадуючи їй про важкі зимові випробування, а коли Прабог Род розчиняє небесні хляби, з них ллє холодний, непривітний дощ – зовсім не такий, як весняний, життєдайний, коли з небесної блакиті лине далекий гуркіт колісниці Громовержця. Заснув Перун, не чути його грому, готується до зимового сну Матер-Земля, а десь там, за осиротілими без Перуна хмарами, знесилений, бо віддав усього себе на благо людям, долає щоденну путь старий Дажбог-Лад.
Усе при Роді стихло, зачаїлося в очікуванні появи Чорнобога та його Мари. Сум і печаль розливаються сіверською землею: зиму б пережити... Наче не так і багато – якихось чотири нових місяці, та коли згадаєш минулі холоди, снігові замети в людський зріст, а то і в два, падіж скота не лише від голоду, а часом навіть і від холоду, смерть родовичів від хвороб, напастей, лютих звірів – моторошно стає на душі.
Варто скінчитися короткому, похмурому дню, як звідкілясь здалеку нагадає про себе справжнє жахіття:
– О-о-о-у-у-о-о! – то вовк подав свій голос, а йому у відповідь долине вже ближче:
– У-у-у-у-а-а-а-о-о!!
А трохи згодом, коли збереться вся зграя, їхнє виття сплететься в одну моторошну, жахливу пісню смерті, що переливами стелеться принишклим лугом, відбиваючись від сосен, повзе лісом і від якої холоне в жилах кров не лише у всього живого в тому лісі, але і у скота в старому благенькому посадському хліві, і в запізнілого подорожнього також, бо смерть та швидка, страшна і невблаганна.
"Прийшла темнота під наші ворота, питає лепету, чи вдома понура" – стара загадка, відповідь на неї знає кожен, кому хоч три літа виповнилося, а все одно, принишкнуть на лаві дітиська і тільки хтось із отроків насмілиться відгадку сказати:
– Прийшов він під ворота, питає собаку, чи вдома свиня... – не насмілившись навіть ім'я лютого звіра назвати, щоб не почув, часом, та не прийшов на заклик непроханим гостем до їхнього двору.
Ще й морози не скували землю, ще не засипало її снігом, а вже хтось бачив на крайній посадській вулиці дві сірі тіні, а в Рикуша всю ніч за високим тином розривалися пси, а в сотника Давила безслідно щезла стара сука, навіть у чарівниці Орогості продрало уночі благеньку солом'яну покрівлю врослого в землю хлівчика і забрало єдину козу – перелякані до смерті кури тільки й лишилися: люті вовчі дні настали!
Та люде не були б людьми, якби так уже боялися лютого звіра: вовка боятися – в ліс не ходити; коли за стінами чи в житлі вік сидітимеш – смаку м'яса не знатимеш, одне зерно точитимеш, мов миша. Без м'яса чи риби заслабнеш, на підсіку сил не вистачить, а на ріллю по весні – тим паче. Удатному і ліс, і Десна восени та зимою достаток дають: ліс – скорою, Десна рибою. Тож ловці, звісно, а ще рибалки рушили з холодами: хто на лови в ліс, хто по рибу, на Десну.
Хтось хитрець по лисах та кунах, хтось м'ясо добуває. Коли в таких, як Любим по кілька закупів та ще холопів, котрі цілком від волі господина залежні, тоді нема чого днями мерзнути в лісі, пастки перевіряючи. Холопи, доки земля ще не мерзла, накопали за Десною, в ярах по кілька великих і глибоких, мало не по два сажні, ловчих ям, а далі вже просто: зимової пори треба тільки вислідити стадо оленів, лосів, чи зубрів і без поспіху, обережно направити їх у той яр, де прикрита гіллям, чекає на стадо підступна яма, а вже в яру так наполохати звіра, щоб летів він не розбираючи дороги. Ото й усе. Коли втрапить до ловчої ями добрий десяток зубрів і підуть в хід рожни та сокири – матиме Любим за один лише день кілька сот пудів м'яса. Зимою, на морозі, воно не псується, та й не залежиться довго: хто рукомеслом займається і кому за щоденною роботою вгору ніколи глянути, той радо купить на своє срібло свіжого м'ясця, а решту розметуть купці, щоб одразу ж спорядити цілий повоз до Чернігова чи й Києва.
Півтора десятки поржавілих уд[427], котрими ще Бориня, а до нього, певно, Жадан, можливо, що й Рожден, ловили колись в пущі звіра, Сивер уважно переглянув і відібрав хіба з десяток, решту слід було віддати Рикушеві – аби перекував. Ще отроком, дві свої останні зими перед втечею, допомагав він Борині ставити на звіра пастки; щось забув, але багато чого і взнав у мандрах своїх по чужих землях. Заходився готуватися: прийшла година скору добувати. По Коропу тільки й розмов було серед мужів, що про лови та про рибу. Усю світлу пору в бору від могил і по межиріччю десятки отроків били томарами вевериць – як колись давно і Сивер їх бив, тільки отроків тоді було менше, а вевериць більше. Нині ж, казав Величко, і мужі не соромляться принести додому з ловів хоча б десяток вивірок.
Сивер осідлав Птаха, Величко свого огира і вони верхи подалися в пущу – пошукати таку місцину, де б можна було більш-менш купно пастки свої обладнати. Правду казав Величко – усе межирічя пастками обставлене: Сивер більше десятка різних знамен налічив.
– Скільки ж оце ловців у Коропі?
– Та-а... Може й сотня, – Величко був радий показати стриєві, що й він розбирається в ловах. – Тільки справжніх, таких, як Білан, чи Вовчок, або Кошуля – десяток-два, а решта, аби пасток наставити: попадеться, не попадеться... Тільки місце займають.
Гостинцем вони рушили далі, на полудень, раз по раз завертаючи в пущу, і десь уже верстов за вісім-десять від Коропа пасток майже не побачили.
"Далеко, – міркував Сивер. – Далеко і глухо. Куни тут є, бо вевериць повно, а лиса не побачиш: де він тут мишкуватиме[428]? Лис переліски любить, яри. Засипле пущу снігом – він на луг подасться, в поле... За Десну треба."
Еге, за Десну... Було колись, ще при дідові Рождену, отець зі старшими братами, як він із їхніх розповідей знав, ходили за Десну, зимівник там мали. Із ним було б добре, та де він? Де його шукати, той зимівник? Уже й завалився, мабуть. Або зайняв хтось інший. З наскоку лови за Десною не вийдуть. Доведеться тут, неподалік: на лузі, в бору. Не з голоду ж помирає. Виру князеві не платити, не закуп, не холоп він. Нива є. Рядовичі. І золото ще лишилося. Роззирнутися треба. Нахрапом таке не візьмеш. Позмагаємося з родовичами, в чию пастку звір піде. Стільки літ марив, як у Коропі на лови ходитиме!
... Цілих два дні пішло, аби добути на майбутню принаду боброві жировики. Бобер – наполовину звір, наполовину риба[429] – двічі, уражений Сиверовою стрілою, безслідно зникав у воді. Лише коли почав вистежувати дивну твар якомога далі від води, тільки тоді і спромігся трьох добути. Жалкував: могло бути п'ятеро.