– Геласій навіть стомився перераховувати, а тому, змовкнувши на якийсь час, аби дати Володимирові час на усвідомлення всього обширу, безмежжя того, що можна знайти у вівліо, нарешті завершив: – Мені дуже жаль, великий архонте росів, що ти не втаємничений ще в розуміння оцих знаків. Осягни лишень розумом: тут людина знайде відповіді на всі питання, що можуть мучити її протягом цілого життя!
Вражені Володимир з Добринею мовчали.
– І хто ж усе отсе... – озвався нарешті Володимир і повів перед собою десницею, немов побачивши нарешті той обшир, – хто надумав оте, що тут є, в бібліях ваших? – видно було, що йому просто бракує слів.
– Φιλόσοφοι, – ледь схилив голову Геласій.
– Ті,.. хто любить мудрість, – переклав, дещо затнувшись, Симеон.
– Хм... Ти от сказав, що я не втаємничений ще. Тоді хочу спитати: чи багато втаємничених? Це все ваші жреці?
– Ні, великий архонте. Будь-хто може стати втаємниченим, тобто навчитися бачити в цих знаках смисл.
– Ти мене зацікавив. Навчи.
Геласій заперечно похитав головою.
– Сподіваюся, що ти не образишся на мене, великий архонте, бо я не можу цього зробити, адже перебуваю на службі у василевсів і мушу скоро відбути до Константинополя. Та я, скромний слуга Господа нашого Ісуса Христа, доки перебуваю тут, радо поділюся з тобою тими невеличкими знаннями, котрими володію сам, аби ти переконався, яка сила ховається в них. Коли ж тобі це не обридне, то наступного літа прибуде до Києва посланий мною муж, щоби навчити тебе усим премудростям роботи з вівліо.
– Ро-бо-ти?! – здивовано протягнув Володимир. – Великому князеві Русі не до лиця робити щось самотужки!
– Це не той випадок, великий княже... Навіть василевси залюбки читають вівліо, бо в них премудрість віків! І коли говорив я про роботу, то мав на увазі роботу думки: вона хоч і непомітна, але дуже виснажлива, повір мені. От тільки ніхто її окрім тебе не зможе зробити. Бо коли таке й станеться –гідним твого трону архонта буде той, що осилив премудрість вівліо, а не ти...
Невдоволення почутим вже явно проглядалося на обличчі Володимира, а Геласій все ніяк не міг знайти останнього переконливого доказу своєї правоти.
– Але я хочу зауважити, великий архонте, що насправді ти навіть без вівліо щоденно працюєш думкою, бо мислити – це і є робота володаря: хіба ж ні? Хіба не доводиться тобі відчувати гіркоту й досаду, коли ніяк не вдається знайти якесь рішення?
Володимир почув. І Геласій те побачив.
– Так от, зазначу, великий архонте, що ті найвеличніші та найшанованіші у всій ойкумені філософи, котрі свої думки вмістили у безліч вівліо, всі вони зробили вже твою роботу за тебе і давно дали відповідь на ті питання, над котрими ти б'єшся тепер, можливо, цілими літами. І тобі лишається тільки одна робота: уяснити собі всю їхню мудрість. Це все одно, якби ти розмовляв з ними вживу, ось як ми нині з тобою, – щиро та приязно усміхнувся князеві Геласій і той мимохіть відповів пресвітерові тим самим.
– Отсі бібліє... Їх багато? Хто продасть їх мені?
– Дуже, дуже багато, великий архонте! Сотні тисяч чи навіть тисячі тисяч. У Василії Ромеон є такі місця, що звуться вівліотіки, в котрих зберігається дуже багато вівліо і котрими може користуватися кожен ромей, що є втаємниченим у їхні знаки. Гадаю, що наші василевси, взнавши про твою зацікавленість вівліо та повіривши у добрі стосунки між Василією Ромеон і Росами, надішлють їх тобі в достатній кількості.
– Ох уже ж сі вівліо! – усміхнувся Володимир: – Я ще й до рук не взяв жодного з них, а вже стомився. Випийте ж, посли, руського меду, а ми з вуєм моїм Добринею грецького вина та й закусимо отсією чечугою!
Розмова перекинулась на вино, потім на розпитування про те, як на Русі меди готують і вже до самого кінця посольських гостин більше ані про віру в Христа, ані про вівліо ніхто і словом не згадав.
Апостолі вкладалася спати, але думкою троє ромейських слів були в іншому місці.
– Він зовсім не простий, архонт Володимир. – замислено похитав головою Геласій. – Нагадує мені брилу неотесаного мармуру. За дикістю варвара я з подивом розгледів допитливий розум.
– Що це міняє, шановний пресвітере? – позіхнув Андроник. – Я добре бачив, як налилися люттю його очі, коли ти завів мову про Христа. Яким би розумним не був архонт Володимир, проте для імперії він є уособленням зла, тільки й того, що непроявленого до цього часу. Зло зароджується на зовнішніх межах буття, писав колись Плотін[511].
Хіба для мужа в літах, котрий полюбляє філософію, є на світі щось приємніше за насолоду від диспуту з розумним співбесідником? Принаймні для Андроника, що вже передчував її, зумисно не погодившись з Геласієм, нічого такого точно не було.
– Е-е-е, дорогий Андронику, а я тоді нагадаю тобі, що писав Григорій Ніський[512] про головну властивість зла: вона не в тому, що зло в бутті, а в тому, що зло поза добром. Саме слово "зло" є визначенням того, що є поза добром – всього-навсього!
– Ну, це нічого не змінює в сказаному мною, – зумисно опирався Андроник, – адже зло, що прихованим криється у єстві архонта росів, зримо проглядає у всіх його пороках. Пошукаймо там добра – нема!
– І знову, попри всю мою повагу до тебе, шановний Андронику, я не можу погодитись. Хіба ти забув "шкіряні ризи", про котрі йдеться все в того ж Григорія Ніського, якими покрита душа грішника? Як змій-спокусник, котрий землю їсть і по землі повзає, на грудях своїх ходить і на череві своєму, так і архонт Володимир віддався цілком земним насолодам, плазуючи й волочачись думками по землі, одним тим своє серце займаючи й на череві ходячи, турбується лише про життя ласолюбне. Та чи пізнав він бодай промінь світла у своєму житті? Чи вказав йому хтось на Небо?
– На те має бути людська воля до зміни себе. Звідки вона в нього візьметься, отут, у цих Содомі й Гоморі, навіть з чиєюсь допомогою, коли навколо повно спокус, а їх руйнівний вплив навіть на тутешніх вірних Христа ми бачили так явно?
– Логос[513], дорогий Андронику! Нам недоступні замисли Провидіння, та все ж я інтуїтивно відчуваю, що потяг Володимира до знань – від Господа. Історія світу для тих, хто конче прагне її усвідомити, поділена навпіл: на період до олюднення Бога, котрий завершився з народженням Христа та на період обоження людини, що триває й досі. І як можна не погодитись тут з Максимом Сповідником[514], котрий пропонує виразно розрізняти два аспекти людської волі: воля бажань та воля вибору! Воля, як бажання є фізикою[515], але воля, як вибір дана особистості від Господа. Нині ми бачимо на цьому архонтові росів шкіряні ризи, спостерігаємо прояв його волі до ницих земних насолод, проте цілком може так статися, що завдяки замислу Божому він переборе в собі відчуження власним гріхопадінням і воля його підніметься до висот безмірно духовних!
– Погоджуся з тобою, святий патре: чи ж нам, грішним, знати Божий промисел?! Люди сіють злаки, та далеко не кожне зерно стає стеблом, а от занесене вітром сім'я може з волі Творця прорости й на камені та перетворитися згодом на могутнє дерево. Але скажи: ти обіцяв Володимирові, вельмишановний Геласію, що говоритимеш з ним про пізнання. Чи не ліпше проповідувати йому слово Боже?
– Я зрозумів, що це зарано. Пізнання світу змиє бруд з його душі, зробить її чистішою та більш підготовленою до зустрічі з Богом. Коли двоє починають мислити однаково про речі вагомі, тоді поміж них зникає недовіра. Упевнений, що не тільки Володимирова душа, але й розум його опісля пізнання основ уже не опиратимуться прийняттю Єдиного Бога –Христа.
На тих словах пресвітер Геласій задув свічу.
Нарешті лодія дипломатики апостолі відбула з Києва, до краю навантажена щедрими дарами василевсам ромеїв від Володимира Святославича. Послів також не обділив великий князь, відчуваючи вдячність, перш за все, Геласієві, котрий двічі ще потому стрічався з князем і за допомоги Симеона вів з ним довгі бесіди про давньогрецьких мудреців Піфагора й Протагора, Платона з Аристотелем та Евкліда, Плотіна й Прокла, відкриваючи Володимирові очі на евклідову геометрію, на космос та устрій світу, розповідав про атоми, як основу всіх речей, про буття і небуття, розум та ідею, людину і мораль, душу й провидіння, про стосунки між Богом та людиною.
Розум приголомшеного Володимира пожадливо, немов вогонь у сухому лісі, пожирав усе зречене Геласієм і князеві здалося, що під кінець другої бесіди він злетів увись над землею і розумом своїм охопив усе видиме й невидиме раніше, все близьке й далеке – аж до виднокола; так чітко та ясно усвідомив те, про існування чого ще кілька днів назад не мав жодної уяви, що вперше за все життя не подався ані до котроїсь із жон, ані до наложниць, а від незнаного, особливого якогось збудження не зміг навіть заснути, бо був по вінця переповнений почутим і усвідомленим.
Та коли посли відбули, а Володимирові схотілося нарешті поділитись пізнаним світом з Добринею, він з подивом зрозумів, що не може ясно й чітко переказати все почуте від Геласія своєму вуєві. Сором переплітався з бажанням, злість на себе з образою на Добриню, котрий ніяк не міг зрозуміти захвату свого сестринця – від чого?
А Володимира пізнане нове поманило до себе так сильно, як ніщо раніше в його житті. Попри всі намагання і собі намислити щось подібне, полюбомудрствувати, як Геласій, він плутався у власних думках, безпорадно шарпався серед решток чужого помисленого, котре ще жило в його пам'яті, з кожною такою спробою все ясніше відчуваючи свою неміч мислителя, проте все сильніше прагнучи дочекатися наступного літа, аби осягнути таємниці грецьких вівліо, вирватися з темного порубу свого невігластва та птахом гайнути в осяяне мудрістю піднебесся чужої думки.
****
Босфор ще спав: безтурботно, мов дитина. Ледь помітний його подих котив у напівсутінках по темному шовку морської поверхні дрібні хвильки, що раз по раз з тихим плескотом неспішно та лагідно лизали вузеньку смужку каміння, розсипаного під могутніми мурованими стінами Царя міст, богохранимого Константинополя.