Усю ніч незнайомими гостинцями, на рисях, плутав світом, бо небо було все в хмарах, навіть не уявляючи, де ж та Семь: тільки б подалі від погоні. Перед світанком лише відкрилося небо, тут і півнів почув, проїхав мимо городища, вже по зорях прямуючи на схід. Поля почалися, потім кілька річечок вбрід подолав, потім ще одна, більшенька, ошую показалася, міст, стіни за нею, а перед стінами – посад. Город...
Ще до ладу й не розвиднілося, брехали собаки, десь брязнули залізом, димком потягнуло. Ось-ось настане ранок і буде він з конем, як на долоні. Треба десь ночі діждатися, вночі спокійніше. Там, далі і правіше за посадом, темнів ліс. Щось змусило Барвіна звернути на міст, легкою риссю перетнути сплячий посад, мимохіть щулячись від собачого гавкоту з кожного двору; за посадом знову почалося поле, а за полем все було вкрито густим туманом. "Луг, – здогадався Барвін. – Куди ж це мене занесло? Невже знову до Десни?" Він, прислухаючись, поїхав уздовж ряду могил, що тягнувся попід лісом, вдивляючись в негустий сосновий бір, шукаючи затишну для себе місцину, коли ж це ошую, за могилами, уздрів справжні хащі, що густо вкрили якийсь невисокий пагорб.
Було вже зовсім видно і Барвін одразу ж рушив туди, а під'їхавши, зрозумів, що Доля прихильна до нього так само, як і раніше: хащі виявилися покинутим городищем зі спаленими, очевидно, стінами на невисокім валу, що здалеку видався йому пагорбом. Вал в одному місці переривався – там, видно по всьому, стояли колись ворота. Барвін спішився і ведучи коня в поводі, забрався вглиб гущавини, всередину городища. "Повезло мені, – зрадів він. – Дякую тобі, Доле! Одній тобі вклонюся. Та ще волі..."
Тут можна буде пересидіти, вирішив він. Роздивитися. Можливо, згодом розпитати обережно когось – куди занесло. Де Путивль?
... Він просидів, продрімав у городищі, аж доки сонце не піднялося в небі – до полудня було не так уже й далеко. Все б нічого, та кінь був голодний, самого ж почала мучити спрага: в Борзні поклали йому на дорогу від душі посоленої смаженини та не менш солоної риби. Сам він потерпів би й до ночі, не здох би, а от кінь... Серед цих нетрів тільки одна місцина виглядала схожою на галявинку, але трави там коневі було обмаль. Погано: з голоду, чи від спраги подасть голос – і видасть його схованку.
Барвін вирішив роздивитися що й до чого. Пішов у протилежному від воріт напрямку, городище виявилося не таким уже й великим і ось уже знову рештки стіни – тепер протилежної. І голос чийсь. Підійшов ближче, визирнув обережно: оце тобі! Зовсім близько від валу – горожа, тин пряслами, в сажень заввишки. За нею терем якийсь, тесом критий. Далі луг починається і річка, неширока, хіба зо два десятки сажнів, навіть менше. Не Десна. На повороті річки місток і жона з нього пере щось.
"Чий двір? – гадав Барвін. – Боярина тутешнього? Ні, малий навіть для цієї глушини. Купця? Кметя[418] якогось?" Він так і не вирішив, а тим часом у дворі щось гупнуло, стукнуло дерево об дерево, тупіт копит, а далі з-за горожі показався вершник, майнув на чистому місці і зник за хащами, прямуючи риссю мимо покинутого городища.
Барвін зиркнув на річку – жона зібралася додому йти, тримає в руках корито з випраним. Ну що? Можна прикинутися подорожнім, води попросити, щось розпитати. Вони тут на висілках нічого не чули, не знають. Думай, Барвіне, думай...
Вишня поверталася від протоки. Йшла, замислившись, вслухаючись у себе, – до цього часу було їй незвично, дивно знати, що всередині тебе є ще хтось, інший, котрий, настане час, з'явиться на білий світ. Станься це у свій час, в юності – хто б замислювався: всі народжують. А тут...
Вже дійшла до двору, підняла очі, а навпроти неї... молодий красень стоїть: високий, стрункий, волосся русяве, очі сірі, з лиця хоч воду пий! "Який... – замилувалася проти своєї волі Вишня. – Немов Ярило!" І почервоніла одразу ж, засоромившись самої думки: "Що я дію! – заміжня... Взнав би Сивер!"
А молодик усміхнувся, та так ясно, приязно:
– Хай Мокоша тобі помагає, красуне!
"Не тутешній, – майнула думка, – Макош Мокошею назвав..."
– Чи не даси подорожньому води напитися?
– Гой єси, чоловіче добрий! Авжеж дам. Зачекай, – вона боялася, що Бримо порве чужого, коли той зайде у двір.
Причинила за собою ворота і хутко подалася до житла, на ходу гукаючи пса.
Барвін зачекавши трохи, прочинив ворота, зиркнув у двір. Жона вже заходила в житло. Його раптом охопила похіть, бухнула гарячим у скроні: "Оглушу і поласую. Встигну." Вихопив з піхов ножа, вскочив у двір, підбіг до дверей і щойно їх прочинив на якусь долоню, як звідти, з темряви гаркнуло страшним басом, вдарило в двері, аж стіна здригнулася і чорна, як ніч паща з величезними зубами намагалася протиснутися в щілину.
Барвін з несподіванки ледве встиг зачинити двері, стояв тримаючи їх за гнуту з соснового кореня ручку, не знаючи, що діяти далі, бо тварюка біснувалася всередині, раз по раз кидаючись на двері; чувся голос жони, що марно намагалася її заспокоїти.
– Гей! Ти хто будеш? – почувся раптом чоловічий голос.
Барвін озирнувся: від хліва до нього йшов молодик-велетень; побачивши, певно, ніж у Барвіновій руці, шукав щось очима, а тоді схопив у себе з-під ніг якогось дрючка. Барвін більше не став чекати і одразу ж метнув ножа. За мить він уже стримів у грудях велетня і той, ухопившись рукою коло серця, почав осідати на землю.
Барвін рвонув до воріт, вилетів з двору, не забувши як слід їх зачинити і помчав до своєї хованки, на ходу почув тупіт коня, що йшов йому назустріч і дременув ще дужче: здавалося йому – в житті ще так не бігав. Трохи заспокоївся лише біля свого коня. "Оце попив води! Поласувати схотілося, дурню!" Він добре розумів, що все зіпсував ніж в його руці. Не вийняв би ножа – і води б попив, і розпитав... Ех! Таке місце Доля подарувала. Доведеться і звідси тікати – швидше б уже ніч...
Сивер повертався додому – їздив до свого сотника, Давила. Учора прискакав з Ратичева бирич від тивуна, виголошував у вічниці перед ліпшими мужами про татя-головника, котрий убив за Десною дружинника світлого князя Власта. Убив на коропській землі, а відтак рід має гнати по сліду і привезти тивунові татя живим чи мертвим. Коли ж за три дні не привезе – накладе тивун виру на рід у двадесять гривень за те, що допустили в своїй землі головництво. Бирич поїхав, а слідом примчали троє борзнянських мужів, звістили, що тать був у них, борзенці навіть гнали по його сліду і слід той знову ліг у коропські землі, тож тепер нехай коропці ламають голову де шукати лиходія. Ліпші мужі вдарили руками об поли, почали бідкатися: де ти його знайдеш, татя того, все одно – що голку в стозі, доведеться – ой-ой-ой! – двадесять гривень збирати – одним словом, тільки час марнували; нарешті порішили гукнути охочих, хто при конях, з тим, аби поникали по землях роду, пошукали, аби тивун не сказав потім, що ледарі, мовляв, у Коропі – їм двадесять гривень віддати легше, аніж татя-головника знайти – зажиріли; виходить, дань легка князем покладена...
Комонні з городищ з самого досвітку, почавши від краю коропських земель, нишпорили по усіх гостинцях та шляхах, зумисно роблячи це з розголосом – щоб тать, коли він у петлі, не зміг покинути коропські землі. З полудня назустріч їм мали виступити коропці, хоча, говорили всі, в пустий слід... Сивер якраз і дізнавався у Давила, коли їм виступати.
Часу в нього залишалося обмаль, тому поспішав. Коли вже порівнявся з Вишняковим городищем, угледів на валу якусь постать, що сховалась за кущами. Трохи здивувався: хто б то міг бути? Величко? Начебто й ні... А далі вже думка на інше перескочила.
Коли прочинив ворота – завмер від здивування: що сталося?! Біля житла ошелешена Вишня, не знаючи, що їй діяти, бідкалася коло Величка, що сидів прямо на землі біля призьби ні живий, ні мертвий, тримаючись закривавленими руками за ліву грудину, з якої стримів черенок ножа. Увесь лівий бік його потемнів від крові.
– Що тут коїться?!
– Тать якийсь Величка ножем вдарив. Помре, Сивере!
"Чи не його я бачив? – майнула думка. – Не той, часом, якого шукають?"
– Не помре, – Сивер присів біля Величка. – Ні, воно, звісно, помре... Та не зараз.
Вже по тому, як ніж стримів, зрозумів, що рана не смертельна, в гіршому разі клинок десь між ребрами засів. Кров темна – до легенів, значить, не дійшов.
– Платно давай! І попіл з печі! – кинув Вишні. – А ти приготуйся: зараз висмикну ніж – затиснеш рану, доки різатиму свитку. Готовий? – і смикнув ножа.
Навіть по тому, як легко вийшов клинок, було зрозуміло, що рана неважка – ковзнув клинок по ребру. А кров, то пусте. Бач, який бугай – у нього відро тієї крові. Своїм ножем полоснув одежину – раз, другий, третій, доки на тілі не залишився шмат платна тільки під руками Величка.
Вишня була вже поряд.
– Ріж на смуги в чверть завширшки!
Ухопив одну готову, склав увосьмеро.
– Є?
– Є...
– Приймай руки! – гукнув до Величка.
– Той, пересиливши себе, відірвав від рани шмат сорочки зі свиткою.
– Оце-е... Хіба це рана? – бурчав Сивер, прикладаючи до рани складене платно з насипаним попелом. З допомогою Вишні обмотав груди Величка хрест навхрест платном, закріпив пов'язку.
– Все. Поживеш у нас. А я за тим чортом!
Метнувшись у горницю, вискочив із житла з чеканом, свиснув Бримо і помчав з двору. "Тільки б не втік..." Тепер спливло в пам'яті, що, їдучи ще до свого сотника, бачив на піску кінський слід – тягнувся якраз до Вишнякового городища – саме туди, де ворота були. Спочатку хотів по сліду татя піти, але передумав: може з конем через ворота втекти. Потрібно шлях йому відрізати. З конем, крім, як через ворота, ніде не пробереться. Тільки б не втік...
Біля воріт на піску кінські сліди вели лише в городище. "Тут іще... От і добре."
– Сиди! – тихо наказав Бримо. – Стережи! – і пішов за вал.
Барвін не знав, що йому діяти. Вихопитися звідси конем – можна накликати погоню, а місце геть незнайоме, не втечеш. Двічі повезло, втретє Долю не випробовуй... Тільки б ночі дочекатися – мишею через ліс прошмигне, хоч куди, аби подалі, кудись на полудень. Луг тут он який широкий – Десна, значить. Семь буде в полуденній стороні, ніде більше їй бути.