І недарма в цій тріаді на першім місці стоїть дипломатія: вона, зазвичай, важить набагато більше, ніж груба воєнна сила, котра є лише останнім неспростовним доказом першості ромейської держави у всьому світі. Ромеї сильні саме дипломатією, вони пишаються нею, бо в умінні перемогти без війни, обернути одних своїх ворогів на помічників у боротьбі з іншими ворогами, ніхто ані в ойкумені, ані на її периферії не може й близько зрівнятися з Константинополем.
Константинопольська "дипломатикі апостолі"* шостий тиждень жила в Києві, очікуючи повернення з походу князя Володимира. Не рахуючи двох десятків військового супроводу, що охороняв у далекій дорозі посольство, та ще чотирьох слуг, приставлених до дипломатів, воно складалося лише з трьох людей: очолював апостолі кучерявий, чорний, мов крук, але вже посивілий на скронях протоспафарій[485] Андроник; з патріаршим завданням прибув зсутулений тяжкістю прожитих літ пресвітер Геласій; швидкоокий ерміневт[486] Симеон, родом з болгар, був наймолодшим у трійці. Завдання, що його апостолі отримала в Константинополі від логофета дрома[487] – проконсула Якова Смірнина, було і просте, й складне водночас: зустрітися зі ще невідомим нікому в імперії позашлюбним сином войовничого князя Святослава молодим київським архонтом Володимиром, спробувати зрозуміти його, як володаря та вивідати наміри Києва стосовно відносин з Константинополем – миру й торгівлі прагнуть роси чи знову збираються воювати. Але це було не все завдання. Патріарх Миколай Хрисоверг конче прагнув знати, як у дійсності на далекій периферії ставляться до християнської віри роси-кияни і їхній молодий архонт.
І апостолі в очікуванні князя Володимира часу в Києві не марнувала. Дарма, що за завданням проедра Василія логофет дрома вже три літа збирав через ромейських купців свідчення стосовно того, що діялося в столиці росів: як виявилось при найближчому розгляді, не все повідане купцями відповідало дійсності. Жили посли василевса на постоялому дворі в званій теремом рубленій з дерева будівлі біля самої пристані й то було дещо незручно, бо навколо блукало багато простолюдинів і ромейська охорона денно та нощно стерегла дари імператорів, хоча послів і запевняли, що їм нема причини переживати за привезені коштовності. Апостолі добре годували й вештатись Києвом не забороняли, відтак можна було не тільки роздивитися, а й розпитати про все, що цікавило імператорський двір Константинополя.
Три християнські церкви мали свої храми в Києві: патріарша ромейська, папська від романі й вірменська міафізитська[488]. Прихожан у всіх трьох було досить багато й на гоніння ніхто з них не скаржився. Та на Горі, повідав якось Геласієві варяг Теодор, вірний брат у Христі, замість одного дерев'яного кумира князь Володимир, щойно владу взявши, поставив цілих шість. А волхви на князя щоразу більший вплив мають і церквами невдоволені вельми: погрожують вірним Христовим розправою. Володимир же стосовно християн і не в отця свого Святослава вдався, що ледь не вигубив усих їх до ноги, і не в бабу свою Ольгу, котра хрещена була самим ромейським василевсом Костянтином та до кінця життя лишалась ревною християнкою.
З того, що повідали пресвітеру Геласію ще й інші київські християни, з якими він спілкувався в церкві святої Софії[489], виходило, що варвар-дикун Володимир є справжній гедоніст[490]: має чотири жони й безліч наложниць, любить полювання, красивий одяг, смачно поїсти й добре випити, і на пиру переп'є кого хочеш; найбільше ж клопочеться про власну охорону з найліпших роських воїнів, які за свого архонта готові йти у вогонь та воду. "З таким неважко буде, – порішили Геласій з Андроником, – маємо доста дарів від василевсів; додамо ще кілька амфор найліпшого вина і вивідаємо все, чим він дише, цей Володимир."
Теодор зачастив до Геласія: потребував бо душпастирської опіки та допомоги, не знаючи, як поводити себе серед сонму поган, коли скрізь спокуса на спокусі й страшне гріхопадіння, а одновірці не набагато ліпші від язичників, бо не вважають за гріх просити помочі в кумирів і при потребі не соромлячись жертви кладуть перед ними. Якось одного дня в Києві зчинилася страшна веремія, бігли кудись погани – хто з дрючками, а деякі з топорами – великий лемент стояв на Подолії і лише наступного дня апостолі дізналася про страшну звістку: дикі варвари, кляті безбожники вбили варанга Теодора та його сина, котрого той відмовився принести в жертву язичницькому кумиру Перуну. Страх охопив був ромеїв та Геласій своїм спокоєм і непохитною вірою укріпив підупалий дух посольства. І хоч як не тривожно було у всіх на душі, а проте вони, дякуючи Господу, сповнились почуття власного обов'язку перед Василією Ромеон і далі терпляче несли свою важку ношу дипломатики апостолі серед цього богопротивного сонмища варварів.
Потім, зовсім випадково, протоспафарій Андроник був свідком повернення великого князя з походу. Натовп затер посла і підійти ближче, аби добре роздивитись Володимира, Андронику не вдалося. Протоспафарій лише зауважив про себе надміру гордовитий вираз обличчя молодого архонта росів: на відстані його підборіддя виглядало занадто великим і сильно випиналося вперед, що свідчило, певно, про неабияку впертість свого власника. "Чи так уже й легко буде нам виконати завдання логофета?" – засумнівався тоді Андроник.
Апостолі василевса очікувала, що ось-ось князь покличе ромейських послів до себе, але минув один день, другий... – про них мовби й забули. Потім прийшли якісь сановники росів і сказали, що князь Володимир надає в їхнє розпорядження цілий акінітон[491] на Горі – аби вшанувати ромейську дипломатик апостолі. Перебралися. Зовсім неподалік катикії[492] самого Володимира оселились, але до князя їх знову ніхто не кликав. Андроник не одному київському сановникові позолотив руку, та все було марно. Київ уже дратував: жодного натяку на звичну для протоспафарія розкіш, убогість дерев'яних церков східного обряду гнітила пресвітера; відсутність хоч яких би не було розваг – окрім, хіба що, тутешніх бридких таверн* з вонючим роським питвом наганяла сум на молодого Симеона. Коли щось і втішало послів, так це нежарке, проте лагідне тутешнє сонце та ситна печеня з дичини і риби, а ще кілька вівліо, що їх завбачливо прихопив із собою протоспафарій Андроник, які й допомагали всій апостолі скоротати час.
Добриня дістався Києва лише через два дні опісля повернення свого сестринця – його лодія наздогнала насади воєводи Путяти перед устям Сожі; разом увійшли в Почайну. Кілька днів, проведених на Дніпрі з Путятою, котрого новгородський посадник Добриня добре знав ще з часів княжіння в Новгороді юного Володимира, дозволили колишньому княжому пестунові не лише взнати всі новини, а й усе обміркувати.
Володимира в княжім дворі на Горі він не застав. Якщо мужа свого Рогніда часом ненавиділа, але часом і любила, то Добриню ладна була спопелити одним лиш поглядом своїх світло-сірих, мов уклад, колючих очей. Не вийшла навіть на ґанок: прислужниця її, опустивши погляд, сказала, що великий князь подався в Берестове. Тож Добриня, посадивши новгородську учту на коней, верхи подався туди.
Володимир бавився з Волхиткою. Лише тиждень назад та принесла йому сина. Варто було Володимирові заявитись у Берестове, як йому, звісно, про все розповіла Береза. Адель через цю новину виглядала явно засмученою, чим неабияк потішила князеву душу: любив, коли дратується бабське плем'я. Володимир давно знав, що сіверська його наложниця непразна й збирається рождати князеві сина: її переконання у віданні власної долі хоч у кого викликали захват і повагу, навіть у майбутнього отця. Коли уперше побачив немовля, в рисах обличчя якого упізнавав себе самого, спитав здивовано у Волхитки:
– То ти в мене віща? Звідки про сина знала?
– Зорі пророчили, княже мій милий, – тулилася до Володимира обавниця, похитуючи підвішену до сволока колиску.
– Відтак Позвіздом нарекаю сина нашого! За такий подарунок озолочу тебе! – вдоволено мовив князь і обійняв наложницю. – Вільна година в мене коротка нині, хощу ж любитися: надто вже скучив!
До Володимирової ложниці від Волхитчиної комірчини переходом було не так вже й далеко, але пішовши з князем, молода мати від переживань за сина, котрого не встигла погодувати, була сама не своя. На ложі не віддавалася безоглядно, як раніше, всеохопній пристрасті, а напружено вслухалася: чи не плаче дитина? Князеві таке й у голову не приходило, а тому й не впізнавав у Волхитці тієї обавниці й чарівниці, що так полонила його минулої осені.
Коли ж у вечірню тишу терема ввірвався раптом тоненький і слабенький плач – жалісно скімлило голодне, покинуте немовля, Волхитка зірвалася, забувши про все на світі, навіть про нього – князя свого! – й поспіхом накинувши сорочку, помчала на поклик дитяти. Володимир скипів у гніві: була би поряд – неодмінно взнала на собі важку княжу десницю, та коли Волхитка повернулась, уже прохолонув: якось так сталося, дивним якимось чином думка іншим боком крутнулось в голові. Уявив себе, малого, відірваного від маминої циці суворою бабою Ольгою, згадав той розпач свій дитячий, коли усвідомив, що матері є в обох інших його братів: і в Ярополка, і в Олега – лише він чомусь сам-один... Оте безнадійне розуміння, що мама тебе ніколи не приголубить, не обніме, не погладить лагідно по голівці – воно жило в ньому з перших днів, відколи себе почав пам'ятати. Згадав, що часто питав бабу Ольгу: "Де моя мати, бабо?", але чомусь не зберегла пам'ять жодної її відповіді. Лише вуй Добриня все розповів, змусивши Володимира уперше в житті дати роту, що ніколи й нікому не зізнається в почутому.
Щем, котрий зродився у Володимировій душі від болісної згадки, не лише врятував Волхитку від княжого гніву, а й змусив замислитись над подальшою долею Позвізда: " І по отцю, й по матері – робичич...