Сивер з Вишнею, хоч і зробили багато, аби пережити свою першу зиму не лише в теплі та затишку, але і з прокормом, проте, все одно знаходили собі нові й нові клопоти та турботи: очима вони переробили б усе, бо відчуття власної господи робить людину ненаситною в труді.
Дні стали короткими, і темними вечорами вони працювали в житлі. Сивер за багато зим відвик від чорної хати, і дим, що темною хмарою стояв прямо над головою, незважаючи навіть на високу стелю, часом їв йому очі, чим неабияк дратував, тому вони намагалися більше часу бути в своїй ложниці, де піч мала плетений з лози та обмазаний глиною комин і димар. За перших морозів тут було навіть жарко, хоча Сивер і побоювався, що зимою вони у горниці все ж дійсно мерзнутимуть.
Роботи вистачало і вечорами: Вишня сиділа із шитвом, Сивер плів рибальську сітку; у печі потріскували дровцята, від вогню на стінах часом витанцьовували химерні тіні, світла додавала ще й запалена над дерев'яним відром з водою скіпка – трудись хоч до ранку, тим більше, що за роботою та розмовами вечірня година спливала швидко. Їм було і про що розповісти одне одному, і про що запитати. Розповідав здебільшого Сивер: про світ, про Фрейвара, про свої поневіряння... Вишня при тих розповідях не ойкала, рота від подиву не роззявляла і руками не сплескувала: якщо й запитувала про щось, то стримано. Сиверові це дуже подобалося – він з першого свого дня від повернення бачив, як по-різному ставилися родовичі до його розповідей: одні, не вірячи, вигукували з притиском:"Бре-ше-ш!", інші від здивування били себе руками об поли: "Ой-ой-ой-ой-ой!", деякі ж спогорда мовчали, усім своїм виглядом показуючи, що вони і не таке бачили або чули, хоча зрозуміло ж було по них: далі Ратичева не бували і все, що почули, навіть уявити собі не могли. Вишня ж була просто сама собою – стриманою, але не гордовитою, і через те йому хотілося розповідати їй ще і ще.
Та коли Сивер у черговий раз завів мову про Царгород, котрий називав Константинополем, і про тамтешніх вельможних царедворців та їхніх жон, на котрих надивився свого часу, про їхній одяг і прикраси, Вишня, що з цікавістю слухала і часом щось запитувала, скінчивши шитво, раптом затихла і сиділа сумна, як ніколи.
– Що сталося? – підвівши очі, здивовано запитав Сивер жону.
– Ти стільки бачив – увесь світ; так багато знаєш – більше від будь-кого! А я... – Вона помовчала якийсь час, не наважуючись сказати те, що хотіла і нарешті, стримуючи сльози, прошепотіла:
... – Що я проти тебе? Не гідна я тебе... Розлюбиш...
Сивер не вмів швидко відповідати, він сидів, замислившись, через що серце бідолашної Вишні від страху покотилося аж у п'яти. Нарешті, дійшовши човником до кінця ряду, зробив останній вузол, відклав убік свою сітку, підвівся, підкинув у піч кілька полінець, а потім підійшов до жони, підхопив її на руки і дивлячись у налиті сльозами, такі тепер рідні йому темні очі мовив:
– Ти навчила мене любити. Той світ, що я бачив, – він мені стільки горя завдав... А цей світ, куди ти мене привела – тут одне лиш щастя. Хіба щастя кидають? Лягаймо краще спати... – і загасив скіпку.
Ну що ще потрібно жоні? Сльози самі собою кудись поділися, натомість на щоках з'явилися любі Сиверові ямочки і руки ніжно обвили його шию, і в обох закалатало серце. Одяг був уже не потрібен, вкрита овчиною ложниця прийняла їх на себе і знову перед ними відкривався шлях до блаженства. Та Сивер, котрий навчився серцем відчувати Вишню, почав непокоїтися: щось не так було з його коханою. Якась гризота, попри ті заспокійливі Сиверові слова, все ж мучила її, не відпускала від себе; нарешті Вишня, лагідно вивільнившись з обіймів мужа, раптом сіла на одрі, підібравши під себе ноги і збиралася щось сказати йому та ніяк не наважувалася.
Підкинуті у піч поліна вже розгорілися; він лежав і милувався своєю Вишнею, що освітлена відблисками вогню сиділа перед ним і бажав лише одного... Та мовчанка затягувалася, тому він теж підвівся, сів, і вже сидячи, дивився у рідні очі, шукаючи в них причину її переживань.
– Я... давно хотіла тобі сказати, – вона затнулася...
– То й кажи, – підбадьорив жону Сивер.
– Я..., мабуть, непразна... – вона вимовила це несміливо, боязко, майже перелякано: їй, перш за все, самій не вірилося у сказане і вираз її обличя мінився – не добереш, сміятися чи плакати зібралася його лада.
Сивер спочатку теж не повірив у те, що почув і ледь посміхнувся: чи не здалося це йому; потім, коли до його свідомості почала доходити суть сказаного Вишнею, посмішка поволі ширшала і ширшала, аж доки не розтяглася від вуха до вуха, от тільки поки що жодного слова не вдавалося йому виштовхнути зі своєї горлянки. Вишня, дивлячись на мужа, і собі почала посміхатися, аж раптом з її очей покотилися великі, мов горох, сльози.
– Що трапилося? – прорвало нарешті Сивера і він ухопив її за плечі. – Чому ти плачеш? Ти не рада?!
Вона замотала головою:
– Нічого... То від щастя...
Вишня і сміялася, і плакала водночас, по-дитячому витираючи руками сльози, що градом котилися з очей і Сивер заходився допомагати їй своїми загрубілими пальцями та губами.
– Я не безчадна... – шепотіла Сиверові Вишня: – Така ж, як усі... Я здогадувалася...
Вона не одразу заспокоїлася:
– Сором який: ровесниці вже онуків мають,... а я вперше понесла... – і сльози знову рясно котилися по обличчю.
Обійнявши жону, Сивер ніжно, як тільки умів, цілував її, гладив по голові, по спині, потім вони, усвідомивши ще одне диво, що сталося між ними, тихо, аби не сполохати щастя, сміялися; нарешті лягли.
О, яким солодким і напрочуд ніжним було їхнє кохання тієї ночі! Замість вогненної бурі пристрасті та шаленства був політ: десь високо-високо, аж за хмарами, у горніх висях, куди зась було їхнім кривдникам і заздрісникам, та навіть і усім іншим, бо ніхто з них не вистраждав своє щастя так, як вистраждали його вони. Там, за хмарами, вище буденних турбот і клопотів, вони з радістю та ніжністю дарували одне одному себе до самого денця, до останку, а нове життя уже було поміж ними і єднало їх міцніше будь-яких, вигаданих людиною пут, уз чи навіть вериг.
Вранці Сивер стояв на своєму дворі і відчував себе казковим богатирем, котрий спав, зачарований підступним чаклуном, а тепер прокинувся від поцілунку своєї судженої. Він оглядав свій двір і той здавався йому маленьким, недоладним, одним словом – нікудишнім. Зараз він готовий був вергати гори, гатити ріки, розганяти руками хмари – все було йому по силах, бо він стане отцем!
Хотілося простору, вишини, якогось польоту – отак узяти та й осягнути усю Землю, скільки її є! Він перебудує житло: щонайменше, добудує ще одну кліть. Яке житло?! Терем поставить! І ще один хлів, і пташник, льодовник, медушу, лазню. Переставить і укріпить тин, щоб не тин був, а стіна, з міцними ворітьми – брамою! І двір має бути ще просторішим. Вони заведуть худобину; буде все, не лише Птах та Рябуха – і ще коні, і гов'яда, і свині, і птиця. Того золота і срібла, що залишилося в нього – мало для цього? Він піде на лови. Він ще не забув, як робляться підколоди, слупи, пащі. Він завжди був удатним ловцем.
Та не це головне. Головне, що у них будуть діти! Рід його, рід Кологаста, Вишняка, Рождена та Жадана не скінчиться на ньому – він продовжиться в дітях Сивера та Вишні! І ніхто вже не дивитиметься на його милу зневажливо чи гордовито.
Вийшла з хати Вишня, підбігла до нього невдягнена, стурбована:
– Що сталося, любий? Чому не йдеш до столу?
Він повернув її спиною до себе, притулив до грудей, ліву руку поклав на перса, правою долонею накрив лоно – захистив від холоду, від лиха; нахилившись, поцілував ніжно у шийку. Вона засміялася від лоскоту; мов кішка терлася щічкою об його бороду, все допитувалася, чому не йде.
– Зараз скажу. Слухай...
І почав розповідати.
... Чи не вперше в своєму житті Барвін відчув себе рибиною, яка лізе в вершу: розуміючи, що ходу назад йому немає, що попереду нічого доброго вже не буде, не міг однак зупинитися, позадкувати, чи повернути назад: усе навколо проти нього, стискає, немов гузир верші рибину, не залишаючи їй іншого виходу, як тільки вперед. А попереду – погибель: постає у всій своїй невідворотності, як Мара. Хоча й гнав від себе чорні думки, немов ряску на болотній воді руками розганяв, та вони все одно наступали з усіх боків, а трясовина безвиході затягувала невмолимо.
Воля! Воля – ось що все життя вабило до себе Барвіна. Єдиний син київського боярина Позняка, він змалечку не терпів перед собою жодних перепон, хоча й був отцем своїм чи не кожний тиждень нещадно за те поротий. Чиїм би ти не був дітиськом, отроком чи навіть уношем – простолюдина, купця, боярина, ба, навіть і самого князя – це аж ніяк не відведе від тебе різки. Без різок з людини нічого путнього не виросте. "Нас сікли, ми січемо і після нас сіктимуть! – приказував Позняк, шмагаючи Барвіна. – Зуби зціп мені і терпи! Щоб я від тебе й писку не чув! Різка до болю привчає, терпіння в тобі ростить, мужа робить."
Зростав норовистим, мов дикий жереб. А Доля дала неабияку вроду і стать, і силу. Любив кулачні бої на Масляну – не одному ровеснику звернув набік як не ніс, то скулу. Тільки купецький син Нажир і міг покласти Барвіна розбитою мордою в сніг. З отроцтва велася між ними ця пря і кожного разу після тривалого поєдинку Нажир брав гору, аж доки Барвін не вклав тихцем у свою десницю маленьку залізну гирьку від кистеня. Зійшлися вони і Барвін так вліпив Нажирові поміж очей, що того водою відливали. Відтоді уноша і зрозумів, що перед тобою всі перепони впадуть, коли за Кон переступиш. Бо Кон для чоловіка – то як тин для коня. Хто набереться сил, щоб його перемахнути – той і на волі!
Воля – це коли немає жодних перепон, ні в чому. Усім здається, що перепони – це стіни, чи узи, щось таке, що руками можна потрогати. А перепони, вони в тобі самому живуть. Напрежд – в голові твоїй. Потім в серці. А все інше – то не перепони, то неміч твоя.
Воля – за Коном. Волхви заховали її від людей, сказали: до Кону можна, по Кону треба, а за Кон – зась тобі! Ось і не хочуть раби волі, бояться її. А він за Кон переступив, озирнувся – так це ж воля! Ось вона яка: тобі, виявляється, можна все.