Роздивившись на місці що й до чого, Святослав зрозумів, що нині тут сходяться усі торгові шляхи, котрі ведуть до Царгорода: від Русі, від ляхів та чехів, від угрів, хорватів і ще безлічі інших, більш дальніх племен та народів. Сидячи тут, під самісіньким носом у ромеїв, можна багатіти так, як у Києві нікому й наснитися не може: не потрібно навіть витрачати цілу зиму на полюддя – навесні до моря Руського багатства самі припливуть і приїдуть у твої руки.
Але Святослав не врахував одного. Василія Ромеон, Царство Ромеїв – найсильніша держава світу. І раніше, коли там починали утискати купецьку Русь, київські князі робили набіги на Царгород, але отримавши відкуп, уклавши черговий ряд про торгівлю, Русь завжди поверталася до себе додому, на північ. Тоді багатому Царгороду вигідніше було відкупитися, аніж починати війну з Руссю. Коли ж Святослав вирішив назавжди осісти на Дунаї, а потім ще й Калокір зібрався захопити трон Василії Ромеон, у Константинополі зрозуміли, що так недовго залишитися щонайменше голими та босими, або ж взагалі втратити своє царство. Воєначальник Іоанн Цимисхій, змовившись із дружиною Никифора красунею Феофано, поночі вдерся зі своїми людьми в палац базилевса, відрубав Фоці голову і сів на трон. Розуміючи загрозу, що насувалася з півночі, він зібрав велике військо і виступивши з ним у болгарські землі, заратився з росами. Нехай і з честю, але ту війну Святослав ромеям все ж таки програв. Мало того – князь росів ще й головою наклав, повертаючись із залишками своєї раті додому. Світ упевнений був, що то хитрі та підступні ромеї так усе облаштували – іншим для науки, аби знали, як посягати на Василію Ромеон.
... Туман над Десною. Розмірений тихий плескіт весел, а навколо – тиша. Думки самі собою, немов деснянська течія, впливають в голову молодого князя і немає їм ні кінця, ні краю...
...Коли Володимирові було десять зим, а Святослав ратився з ромеями, на Київ напали печеніги, попалили передграддя його і обложили стольний руський город. Важко було тоді киянам і відчай закрався вже в людські душі, перш, ніж звістка про облогу дісталася Святослава і той, з комонною дружиною, здолавши довгий шлях, примчав на підмогу. Вона, правда, не знадобилася, бо сіверський воєвода Претич, спустившись зі своєю раттю у лодіях по Дніпру, відігнав від київських стін печенігів.
Володимир не впізнавав свого отця. Він і так дуже рідко його бачив, знав суворим та малоговірким, тоді ж Святослав взагалі видався йому жорстоким, мало не чужинцем. Святослав голосно сперечався про щось із Ольгою, Володимир із усього того зрозумів лише, що був отець його без міри злий на християн; не з однією матір'ю своєю, але й боярами поводив себе не так, як раніше, а жорстко, владно: не любив, коли хтось супротивився його княжій волі. Усі терпіли, бо дружина Святослава була напоготові і слухала лише його одного – свого улюбленого князя, звитяжця, переможця. Якось, коли суперечки зайшли надто далеко, отець наказав дружині поруйнувати усі християнські церкви, по всьому Києву. Їх не палили – в дерев'яному городі це було б самогубством – просто потрощили усе всередині та розібрали потім на колоди, а попів, тих, котрі противитись почали, мечами посікли.
Стара вже, княгиня Ольга не винесла такої наруги, злягла. Християни, більша половина з яких були купці та бояри, – кількасот людей, – сховалися хто де міг. Київ за ними не побивався, усім до того було байдуже. Злість Святослава, котру він зігнав на християнах, минула, але баба Ольга зі свого ложа більше вже не підвелась. Перед смертю вона покликала до себе онуків і Володимир чи не вперше у житті побачив її зовсім іншою, незвичною: не владною, не строгою, а тихою, спокійною, навіть лагідною. Йому здалося тоді, що баба навіть поменшала, немовби зсохлася, була дуже бліда і немічна, а розмовляючи з ними навіть сльозу пустила. Вона прощалася з кожним із онуків, говорила щось і Володимирові, суті чого він так і не зміг дібрати... З усієї їхньої розмови несподівано лагідна мова Ольги та оці дві сльози запам'яталися йому найбільше, вразивши на все життя: виявляється, одні і ті ж люди можуть бути зовсім іншими, зовсім не такими, до яких усі звикли.
Ольга того ж дня померла і по її передсмертному заповіту похована була як християнка. Святослав не збирався залишатися в Києві, як не вмовляли його бояри, ліпші та нарочиті мужі. Київ, де владу князя потрібно було ділити з іншими, з "кодлом Гори", як зневажливо кинув тоді в присутності Володимира Святослав, був йому вже нецікавим – він давно вирішив князювати на Дунаї і князювати так, як вважав за потрібне, як під час війни, коли влада князя нічим не обмежена, київське ж боярство, старша дружина, оте все кодло своєю непоступливістю, своєю жадобою лише до власної наживи надто часто обплутувала його немов тенетами, не дозволяючи діяти на свій розсуд.
Але Святослав просто так покинути Київ напризволяще, звісно ж, не міг. Він вирішив розділити підвладні Києву землі між своїми синами. Ледь тільки заговорили про те серед київських бояр, а в Новгород уже помчав гонець із цією звісткою. Новгородці, сидячи далеко від Києва, хоча й не намагалися вирватися з-під його влади, добре пам'ятаючи гостроту варязьких мечів і долю древлян та в'ятичів, котрі надумали колись постати з Києвом на прю, проте були собі на умі, тож старці градські, між собою порадившись, тут же відіслали до Святослава своє сольство з проханням дати і їм князя. І не кого-небудь, а Володимира, "робича". Хитрі новгородці міркували так: цей малий рипатися не буде, зростимо ми власного князя – слухняного та залежного, а там, дивися, ще й так повернеться, що подує вітер прямо в наші вітрила. Святослав погодився, але сли новгородські мусили йому на крові роту дати, що, по-перше, з Володимиром поїде Добриня, як вуй його, і до повноліття княжича останнє слово в княжих справах буде за ним, а, по-друге, що десять новгородських отроків, боярських та купецьких дітей, прибудуть негайно до Києва в княжу дружину з тим, аби рота була непорушною.
Новгородці зустріли княжича привітно, у всьому потурали, від нагальних княжих справ ненав'язливо відмовляли, а все більше якось то до ловів заохочували, то, з часом, і до дівок. Володимирові це подобалося, у Новгороді все було до його послуг і широка його натура мала тут де розвернутися: він не знав відмови собі ні в чому – одна утіха змінювала іншу: він став нестримним у розвагах та пристрастях уношем. Він жив одним днем, навіть не замислюючись над цим, черпав насолоди обома пригорщами, і прагнув при цьому взяти від життя усе можливе сьогодні, зараз. Хтозна, як би воно все склалося, коли б не Добриня. Він був йому вуєм по крові, по волі Святослава став для малого княжича вуєм-пестуном, а пізніше замінив рідного отця. Добриня, дарма, що прийшов до Новгорода чужим, незнатним, навіть двора свого не мав, швидко повернув усе на користь малого ще княжича: з одним боярином меди кружляв, з іншим – раду радив, з третім – на ловах пропадав і досить швидко усі ліпші новгородські мужі почали вважати Добриню-любечанина "своїм у дошку". З одними він був за друга ліпшого, найнадійнішого, з іншими – твердим та невмолимим, як скеля; коли м'яко стелив, а коли й у п'ясті так міг затиснути, що аж рипіла старша дружина й дивувалася: ось начебто недавно прийшли до них ці двоє з Києва, не знали на кого й опертися їм, а це ось, невідомо як, так вивершилися, що тільки ну! – виявляється, кожен чимось та й зобов'язаний Добрині, кожен якось та й залежить від нього.
Суд разом зі своїми вірними помічницями, віщими дівами Долею та Недолею, як заведено, ще при народженні уготували Володимирові його судьбу. Першою дісталася узголів'я новонародженого Недоля – і дійсно, робичем прожив він на світі свої перші вісімнадцять зим; проте вирішальне слово завжди за тією Суденицею, що прибуде останньою – а нею стала Доля, котра, певно, мала того дня гарний настрій та й вирішила все по-своєму, зробивши, аж ось тепер, його – сина рабині! – повновладним, єдиним князем на Русі, і вже два літа, як Володимир, не Ярополк, не Олег – Володимир! – сидить на отчому київському великокняжому столі.
Отак воно в житті діється – свою судьбу і на кривій кобилі не об'їдеш: ти й гадки не матимеш, що тебе чекає он за тим поворотом Десни, а Доля твоя давно все за тебе вирішила і зробить у потрібний час все, як годиться, не забувай лише щиро їй за те дякувати! Не став Володимир таким безстрашним відчайдухом, як його отець, та прийшов час і суперники його були повергнуті в прах. Якщо і був у чомусь неперевершеним, так це у силі своїй чоловічій: день і ніч міг у блуді бути, і не з одною, а з двома чи й трьома одразу. Він хизувався цією своєю чоловічою невтомністю та ще умінням перепити на бенкеті будь-кого: одні вже й лика не в'яжуть, інші поснули за столом, чи й під ним, а Володимирові хоч би що – вимагає ще пива та меду нести.
Але життя його круто змінилося, коли загинув середній брат Олег, що княжив у древлянській землі. Якось, полюючи, зустрів він у своїх ловищах сина старого Свенельда, тепер уже Ярополкового воєводи, – Люта, – не стерпив нахабства його і власним мечем зарубав. Свенельдова варязька дружина на прохання воєводи, за наказом Ярополка, пішла до древлян і була січа, під час якої начебто і ненавмисно, але позбавили життя Олега, не простолюдина – князя! Володимир, почувши про те, зрозумів, що прожити мирно їм з Ярополком уже не вдасться – хтось має померти. І старці новгородські вирішили, що нарешті подув вітер і в їхні вітрила: як би там не було, а Святославових синів на всю Русь залишилося двоє, на руках Ярополка свята братня кров, святотатьство, а тому Володимир має оголосити: бути Ярополкові "в татя місто"!
Новгородське віче підтримало свого князя, сподіваючись, що він, якщо і не зробить Новгород своїм стольним градом, то хоча б добро пам'ятатиме і щорічний оброк, встановлений ще Ольгою, котрий за цей час виріс із трьохсот до двох тисяч срібних гривень, зменшить, а тому, знаючи про варягів Свенельда, новгородці перш за все зібрали Володимирові доста золота і той разом із Добринею подався аж до свеїв, де не лише набрав кілька тисяч охочих розбишак, але й устиг взяти собі в жони юну Олову, дочку ярла Торстена та й повернувся з ними усіма до Новгорода в котрому вже правив Ярополків посадник.