Чомусь я думаю, що таких теж нема. Хіба їм погано – бути в компанії чоловіків у чорному? Постійно розпоряджаєшся життям інших.
Ми йдемо вниз по сходах. Мабуть, якийсь підвал, бо потягнуло вогкістю. Ось так безславно закінчується моє життя. Ніхто не дізнається, що зі мною станеться. Думки про Оксану, Вікторію та Василину – ніби в тумані. Я перестрашений, чого гріха таїти. Навіть не усвідомлюю, чи насправді в мене був шанс вирватися з того клятого закладу, чи що б я не робив – все одно опинився би тут. Замкнене коло. Для таких, як я. Лише не для чоловіків у чорному. Для них завжди є вихід. Або залишити в живих таких, як я, або вбити їх. Мені дали трохи пожити. Пора й честь знати. Приходять останні дні мого життя.
Проте я явно перебільшував, бо мова йшла якщо не про хвилини, то принаймні про зайві години життя. Ось тільки чи буває зайвим час, відведений нам для життя?
Мене заводять до якогось приміщення. Сиджу на кріслі. Воно м'яке. Занадто м'яке, щоби думати про те, що зараз моє життя закінчиться. Посадили би на табуретку. Або взагалі би стояв би, поки не вирішать мою долю. Не наважуюсь зняти мішок з голови. Собі дорожче. Руки й ноги в кайданки не закули, але я за ці три тижні засвоїв, що не можна нічого робити без команди.
Час тягнеться немилосердно довго. Брати-близнюки давно пішли. Прислуховуюсь. Здається, тут нікого нема. Забули про мене?
Вірші, лише вірші можуть зараз врятувати мене, щоби не збожеволіти.
Волна волос прошла сквозь мои пальцы,
и где она —
волна твоих волос ?
Я в тень твою,
как будто зверь, попался
и на колени перед ней валюсь.
Но тень есть тень.
Нет в тени тёплой плоти,
внутри которой тёплая душа.
Бесплотное виденье,
как бесплодье,
в меня вселилось, душу иссуша.
Я победил тебя игрой и бредом
и тем, что был свободен,
а не твой.
Теперь я за свою свободу предан
и тщетно трусь о призрак головой.
Теперь я проклинаю эти годы,
когда любовь разменивал на ложь.
Теперь я умоляю несвободы,
но мстительно свободу ты даешь.
Как верил я в твои глаза и двери,
а сам искал других дверей и глаз.
Неужто нужен нам ожог неверья,
а вера избаловывает нас?
Я ревности не знал.
Ты пробудила
её во мне, всю душу раскровя.
Теперь я твой навек.
Ты победила.
Ты победила тем,
что не моя.
Євгеній Євтушенко. Якось Василина запитала в мене, чому я люблю цього поета. Не зміг відповісти. Просто люблю. Це так само, якби вона запитала, чому я її кохаю. Просто кохаю. Як колись кохав Оксану. Значить, швидко прийде цей час, коли перестану кохати Василину. Чи я й не помітив, що вже не кохаю її, як тільки потрапив до того закладу, в якому нас муштрували чоловіки в чорному? Системі кохання не потрібне. Системі потрібні слухняні люди. В ідеалі, звичайно, було би добре, якби зробити з нас роботів. Можливо, якісь підпільні експерименти вже проводять. Тоді я не позаздрю людству. Бо якщо за щось береться Система в Росії, то страждає все людство.
– Я радий, що ми знову зустрілись.
Здригаюсь від несподіванки. Думав, що знаходжусь тут один. Добре, що хоч вірш читав про себе. Десь я вже чув цей голос.
З мене знімають мішок. Заплющую очі від світла. Поволі звикаю до нього. На мене дивиться чоловік у чорному. Ну, звичайно, це він – той, що пропонував мені втекти. Десь підсвідомо я здогадувався, що серед нас є чоловіки в чорному. Просто на камери відео-спостереження покластися не можна. Треба бути серед ворогів. Вороги – ми. Нас використають з якоюсь метою, а потім викинуть, як презерватив. Улюблений вираз Василини – про презерватив. Говорила це з іншого приводу.
Переконавшись, що я впізнав його, чоловік у чорному йде до столу і сідає за нього. Безпечна відстань до ворога народу. Чесно кажучи, я теж радий нашій зустрічі, хоча не смію про це говорити, щоби не нашкодити самому собі. Чоловік у чорному живий, хоча я думав, що його вже давно нема. А те, що я міг стати жертвою його провокації, – якось не до цього зараз. Казка закінчилася щасливо. Тепер починається проза життя.
Чоловік у чорному каже, що я успішно пройшов перший етап випробувань. Раптом він надовго замовкає, ніби думає, що поспішив сказати ці слова. Ще зараз нагадає мені, що я не був занадто лояльним, бо не відразу повідомив куди треба, що мене підбивали до втечі. Але, схоже, не це його зараз цікавить. Його цікавить Василина. Він хоче знати про неї все-все-все і навіть більше. Непомітна для стороннього ока злість закипає всередині мене. За ці три тижні я навчився приховувати свої справжні почуття. Якби продовжував працювати в школі, вже би давно закипів, а то й накинувся з кулаками на нахабу. Може, тобі ще розповісти, яку позу в сексі найбільше любить Василина?
– Мене не цікавить, яку позу в сексі найбільше любить Василина, – каже чоловік у чорному, і я ладен впасти з м'якого крісла. Невже справді існує прилад, здатний зчитувати думки людей, про що я декілька разів думав, коли знаходився у закладі? Чи це звичайна випадковість, бо про подібне подумав би кожний чоловік, якби в нього запитали про жінку, яку він кохає? Ці чоловіки в чорному – тонкі психологи, так що нічого незвичного в цьому принаймні для мене не повинно бути. Незвичне в тому, чому їх зацікавила Василина. Думаю, що сам повинен розповісти про неї, аби не зашкодити коханій жінці. Дивно, ще декілька днів тому, знаходячись у закладі під опікою чоловіків у чорному, я готовий був здати її, як і цього чоловіка, що зараз сидів за столом, а тепер думаю, як би не зашкодити їй якимось необережним словом. Невже я не такий пропащий – і трішки совісті ще в мене залишилось?
Я перепитую, що саме чоловіка в чорному цікавить у Василині. Не треба бути психологом, щоби зрозуміти, що я тягну час. Здається, чоловік у чорному не звертає на це уваги (мовляв, побався собі, а я подивлюся на цю гру) і каже, що насамперед його цікавить українське минуле Василини.
Мені не треба було грати роль здивованого чоловіка. Я справді був здивований цією заявкою. Так, я знав, що Василина із України, але там залишились її батьки. Але ми ніколи не говорили про це, ніби мова йшла про заборонену тему. Мабуть, усе-таки не про це, а про те, що ми боялися зруйнувати ті почуття, які народилися в нас. Росія повернула собі Крим, встановлює свої порядки на Донбасі – для мене це були звичні речі. Проте я здогадувався, що Василина думає про це по-іншому. Я бачив, як блистіли її очі, коли ми разом дивилися телевізор і мова йшла про російську-українську війну. Політика цікавила мене постільки-поскільки, я був законослухняним громадянином Росії і, як колись казали, коливався з генеральною лінією партії. То чому через такі дурниці втрачати Василину? Тим більше, що потім під час сексу з нею я забував про все на світі. Яка може бути політика, коли є секс?
Почав щось обережно говорити чоловікові в чорному, ніби обережно намацував той єдино вірний шлях, який би вказав вихід із глухого кута. Мені ніхто не збирався допомагати. Залишалося здавати Василину, але потрохи, не відразу, і я розповів про той блиск в її очах, коли ми дивилися по телевізору новини, в яких розповідалося про російсько-українську війну. Несподівано чоловік у чорному запитав, а чи насправді існує російсько-українська війна, і я зрозумів, що саме так цю проблему формулювала Василина. Сказав про це. Чоловік у чорному заперечив, що жодної проблеми не існує, бо нема російсько-української війни. Якби вона була, то наша армія вже давно провела би парад не лише в Києві, а й у Львові. Я був вдячний йому за це. Звичайно, я думав саме так, а не як Василина.
Чоловік у чорному пошкодував мене і кинув рятівне коло. Він сказав, що брат Василини служить в Генеральному штабі Збройних сил України, і тому спецслужби зацікавилися, що робить Василина в Росії. Я не знав цього. Чоловік у чорному запевнив, що вірить мені. І додав, що Василина багато чого мені ще не розповіла. Мабуть, я повинен був зробити висновок, чи справді вона кохала мене, чи хотіла використати для якихось своїх потаємних завдань. Я би хотів зробити такий висновок, але поки що не виходило.
Мене залишили в спокої наодинці зі своїми думками. Чоловік у чорному сів за стіл і почав щось писати. Я ні про що не думав. Нарешті він відклав ручку і сказав, що завтра мене оглянуть лікарі, а потім винесуть свій вердикт, чи годжусь я до цієї справи, чи ні. Марно було запитувати, що то за справа. Чоловік у чорному посміхнувся, задоволений моєю слухняністю.
М'яко до кабінету увійшов один із братів-близнюків і сказав мені йти за ним. Здавалося, чоловік у чорному втратив до мене будь-який інтерес, бо знову щось писав за столом. Не залишалося нічого іншого, як виконувати наказ одного із братів-близнюків.
Йдемо поруч по коридору. Збоку глянути – друзі. Принаймні члени однієї команди. Мені би дуже хотілося цього, хоча я розумію, що не смію навіть мріяти про це. Просто я вийшов до другого етапу затіяної чоловіками в чорному гри, поки що незрозумілої мені. А міг спалитися вже тоді, коли мені запропонували втекти із закладу. Усвідомлюю, що й зараз зітруть мене з лиця землі, якщо зроблю щось не так, як треба чоловікам у чорному.
Мої ілюзії швидко розвіюються, коли один із братів-близнюків зупиняється, відмикає двері кімнати, кивком голови запрошує мене увійти, а коли я це роблю, замикає за мною двері, залишаючись по той бік барикад. Розумію, що я знову такий же в'язень чоловіків у чорному, яким був у закладі.
Ця кімната готельного типу трішки довша і ширша, ніж та, в якій я жив. Тут знайшлося місце холодильнику і мікрохвильовці. Але не це вражає мене. На стіні висить велика фотографія Василини. Одного разу я помріяв про це у закладі, але відразу відкинув як нездійсненне. Тепер виходило, що чоловіки в чорному видлубали із мого мозку сокровенне і втілили в життя. Навіщо? Я сам сфотографував Василину. Ця світлина їй дуже сподобалась. Розсіяний погляд, ледь помітна усмішка… Але все залишилось у фотоапараті. Чоловіки в чорному роздрукували фотографію й виставили її мені на показ.
Картина була би неповною, якби не відчував, що за цим щось криється. Я вдивлявся у фотографію Василини, а потім рішуче зняв її зі стіни. Так і є: камера відео-спостереження. Переді мною був вибір: закрити її знову фотографією Василини або дати можливість чоловікам у чорному спостерігати за мною.