Тринадцятий

Іванові СМЕРЕЧАКУ

1

Все мало вирішитися завтра. Я розумів, що так далі тривати не може. Моє життя розділилося: до того, що було, і що буде. Я сам повинен був різати по-живому. Якби ж то було боляче лише мені. Я відчував, що завдам болю й іншим. Насамперед Оксані. Ми прожили разом п'ятнадцять років. Ні, в грудні вже буде шістнадцять.

Я мало не проґавив свою зупинку. Ці думки доведуть мене до божевілля. Або потраплю під колеса машини, бо, здається, не бачу нічого навколо. Можливо, це був би не з гірших варіантів. Все одно ще ніхто не знайшов засобу, як зробити людину безсмертною. То чи має якесь значення, коли ти помреш: сьогодні чи через сто років? Звичайно, я брехав сам собі. Мабуть, сто років я б і не хотів прожити, але й вмирати сьогодні теж не мав бажання. І це, не дивлячись на те, що я ще остаточно не вирішив, яке рішення прийму завтра.

Здавалося, що всі люди тільки те й роблять, що дивляться на мене, ніби іншого заняття у них нема. Звісно, я навіював собі це. Люди як люди, поводять себе звично, як і в будь-якій іншій ситуації, тобто абсолютно не звертають увагу на подібних собі. Здається, був би я зараз голим – і то б вони лише подивилися на мене, подумавши, що чувак з'їхав з глузду. Подумаєш, дивина! Навколо щодня хтось та й з'їжджає з глузду. Ось незабаром уся планета з котушок скотиться – і ніхто не думає, як зупинити цей процес, щоб не допустити подібного.

У нашому провінційному містечку ніде розгулятися. Скільки б я не тягнув час, йдучи вечірніми вуличками, а все одно всі дороги ведуть до мого будинку, до моєї квартири. Інша справа – Москва. Там хоч рік ходи – все одно всього не обійдеш. Років десять тому я втратив свій єдиний шанс, коли була можливість переїхати до Москви. Можливо, тоді б я не потрапив у таку ситуацію, як зараз, і мені не довелось би різати по-живому, вирішувати завтра, з ким я буду, хоча для себе я все вже вирішив, залишалися формальності, які для когось виявляться болючими.

Звісно, додому мені не хотілося йти. Додому йдеш за радістю, коли розумієш, що тебе чекають, що там є споріднені душі. До недавнього часу мені здавалося, що так і є. Але планета не стоїть на місці, постійно обертається. Тому й наштовхуєшся щодня на нових людей, аж поки одного разу не починаєш розуміти, що знайшов справді споріднену душу, а ті, яких такими вважав ще вчора, насправді якісь не такі, фальшиві – і ти від них щодня віддаляєшся з космічною швидкістю.

У неї було дивне, як для наших місць, ім'я – Василина. До знайомства з нею я взагалі не чув такого імені, не кажучи вже про те, що не зустрічав жінок, яких би називали Василина.

Йшов і ледь чутно шепотів вірш. Окремі рядки промовляв про себе:

Я люблю усталый шелест

Старых писем, дальних слов...

В них есть запах, в них есть прелесть

Умирающих цветов.

Я люблю узорный почерк –

В нем есть шорох трав сухих.

Быстрых букв знакомый очерк

Тихо шепчет грустный стих.

Мне так близко обаянье

Их усталой красоты...

Это дерева Познанья

Облетевшие цветы.

Максиміліан Волошин. Чи є на планеті Земля люди, які би знали його вірші?

Ситуація була штатною. Сергій із мого сьомого класу щось там натворив на уроці біології. Вчителька поскаржилася мені. Я сказав йому, щоби завтра прийшов до школи його батько. Клас несподівано завмер і затих, ніби справді планета Земля загальмувала. Я не відразу зрозумів, що трапилося, аж поки хлопчина мало не прошепотів, що у нього нема тата. Я був класним керівником лише місяць, бо моя попередниця пішла у декретну відпустку. Директорка запевнила, що після Нового року підшукає мені заміну. Не люблю я бути класним керівником. Предмет викладати – будь ласка, а ще й дітьми займатися – це не для мене. Своїх семикласників я знав, бо мав у них уроки, але ж не так глибоко, щоби досліджувати, чи є у них батько, чи нема.

Зараз, коли Сергій сказав, що у нього нема тата, я відчував себе розгубленим і винуватим. Хоча в чому моя вина – не зміг би сказати і сам собі. Просто треба завжди гідно виходити із будь-якої ситуації. З мене б корона не впала, якби я сказав: "Вибач, я не знав". Натомість промугикав: "А мама зможе прийти?". Сергій відповів, що не знає, чи зможе прийти мама. Це почало мене бісити. Мені нічого робити, ніж займатися якимось Сергієм, який щось там натворив на уроці біології, а тепер ще і його мамою, яка, бачте, не може прийти до школи.

Нема такої людини, яка би не була егоїстом, просто не кожний здатен зізнатися в цьому самому собі. Нам здається, що ми в центрі Всесвіту – і не лише Земля, а й усі інші планети обертаються навколо нас. Принаймні я був зараз у центрі Всесвіту – і мені глибоко паралельно, що хтось теж може мати свій центр Всесвіту. Мабуть, я би вибухнув і наговорив Сергієві купу арештантів, але мене стримало оце "глибоко паралельно". Цих та подібних словечок я нахапався у своїх учнів. Тому з притиском сказав Сергієві, щоби він дуже постарався, аби мама завтра прийшла до школи. Хлопчина слухняно, мов кінь, замотав головою, і я зрозумів, що він нічого мені гарантувати не може, а зараз просто хоче одного – щоби я відстав від нього.

Василина таки прийшла наступного дня до школи і знайшла мене в учительській. Я був сам, бо не мав уроку. Вона простягнула мені руку, назвала своє дивне ім'я, якого я раніше ніколи не чув, – і я зрозумів, що починаю тонути в її сірих очах. Проте було дивне відчуття: я не хотів, щоби мене хтось рятував. Краще втонути, ніж продовжувати жити так, як дотепер.

Здається, наше провінційне містечко вимерло о цій порі. Чомусь я промовляю вірш про себе:

Люблю? Не знаю, может быть, и нет,

Любовь имеет множество примет,

А я одно сказать тебе могу:

Повсюду ты, во сне, в огне, в снегу,

В молчанье, в шуме, в радости, в тоске,

В любой надежде, в любой строке и в любой звезде,

Во всём! Всегда! Везде!

Ты памятью затвержен наизусть

И ничего нельзя забыть уже.

Ты понимаешь? Я тебя боюсь,

Напрасно я бежать, спастись хочу,

Ведь ты же сон, тепло, дыханье, свет...

Хочу прижаться к твоему плечу.

Люблю? Не знаю, нет других примет!

Вероніка Тушнова. Василині подобався цей вірш. Вона просила читати його ще і ще, аж поки не вивчила напам'ять. А потім одного разу прочитала його мені. Краще за мене. Читала серцем і душею. Я не вловив чогось дуже важливого у цьому вірші. Василина зуміла це зробити.

Хоча я намагався швидко йти, проходячи сотні разів знайомими вуличками, однак швидко замерз. Осінь, здавалося, без бою віддавала свій час зимі й навіть не хотіла поборотися з нею. Передавали, що завтра випаде сніг, але я вже давно не вірив синоптикам. Собі дорожче!

Глянув на годинник. Вікторія ще не спить. Ось кому я можу завдати найбільш болючий удар, так це їй. Донечці вже чотирнадцять. Я її страшенно люблю. Вона чує наші щоденні сварки з дружиною, відверто не стає на чийсь бік, але мені хочеться думати, що морально вона зі мною. Боюсь відверто запитати в неї про це. А раптом це не так? Тоді я назавжди втрачу те найдорожче, що поки залишилось у мене.

Ходи – не ходи вулицями вечірнього міста, але від себе не втечеш. Треба йти додому, дивитись в очі дружині й доньці. Це найбільше випробування. Але завтра я їм усе-таки скажу, що йду до Василини. Буде боляче нам усім. Але повинен це зробити. Далі так продовжуватися не може. До Оксани в мене нічого не залишилося. Василину кохаю і не можу без неї жити. Я ще не знав, як витримаю без Вікторії.

Дивно. Хоча б одне вікно у нашій квартирі мало би світитись. Бодай на кухні, якщо не у вітальні. Навіть якщо Вікторія лягла спати, то дружина о такій порі дивиться телевізор. А тут темно. Лихі передчуття закралися в душу. Я поспішив додому.

Ліфт не працював. Поки я збіг по сходах на восьмий поверх – серце, здавалося, зараз вискочить із грудей. Дивний я чоловік. Жив собі спокійно, поки нарешті не вирішив піти із сім'ї, а коли зрозумів, що з Оксаною і Вікторією може щось трапитись, уже не знаходжу собі місця. Та ще й цей клятий ліфт. Щось не пам'ятаю, щоби він колись не працював. Усе сходиться в одній точці.

З дружиною і донькою нічого не трапилося. Їх просто не було вдома. На столі у вітальні я відразу побачив великий аркуш паперу. Трохи незвичний почерк Оксани. Мабуть, від хвилювання. Написала, що поїхала з донькою до мами. На ніч? Чим вони доберуться?

Телефоную Оксані. Гудки йдуть, але ніхто не відповідає.

Телефоную Вікторії. Те ж саме.

Що ж, зрозуміло. Не хочете мене чути. Ви вже одна команда. Я – поза грою.

Взагалі-то це несподівано для мене. Я думав завтра зранку сказати Оксані, що йду до Василини, хотів забрати свої речі – і … А тепер – невизначеність. Як надовго вона поїхала до мами? Вікторії ж треба до школи ходити.

Звісно, телефону тещі в мене не було. Якби й додзвонився – що би я їй сказав? Нариватися ж на гнівні слова з її боку явно не хотілося. Принаймні зараз.

Зателефонував Василині. Що за чудасія? Гудки йдуть, а вона не відповідає. Змовилися? Жіноча солідарність?

Йду в спальню. Відчиняю шафу. Весь одяг дружини й доньки на місці. Запевнюю себе, що саме так і думав ще секунду назад. Інакше чого би сюди приперся?

Все дивно. Навіть коли їдуть десь недалеко на день-два, то завжди прихоплять із собою валізу на коліщатах, яку я купив, коли був у Москві. А тут взагалі нічого не взяли з собою.

Йду до ванної. Їхні зубні щітки на місці. Що відбувається?

Перевдягаюсь у глибокій задумі. Розумію, що зараз нікуди не піду. І не тому, що змучився. Просто не знаю, куди йти, до кого звертатись. По черзі телефоную Оксані, Вікторії, Василині. Той же результат.

І раптом я розумію: мене розіграли. Вони змовились, аби я переживав. Зараз відімкнуть двері, заваляться усі троє з шампанським і тортом. Василина із Сергійком житимуть у нас, а я по черзі спатиму з двома дружинами.

Щось на кшталт дурнуватої посмішки з'являється на моєму обличчі. Бачу себе в дзеркалі. Розумію, що ніхто не може залізти до мого черепу, щоби прочитати думки. Ну, крім Бога, звісно. Але Він уже звик до подібного. Якщо воно повторюється трильйони разів, то на нього вже не звертаєш увагу.

Відчув, що хочу їсти. В холодильнику – гречка з котлетами. Годиться! Дістаю почату пляшку правдивого закарпатського коньяку. Купив недавно з нагоди. І сам потрохи п'ю, бо дружині не подобається.