Андрієві ГРУЩАКУ
Київський поїзд, розкошуючи, м'яко підкотив до перону львівського вокзалу.
Різдво видалося мені сумним і зустріло морозом.
Я пішов на шостий трамвай, аби доїхати до автовокзалу. На зупинці юрмилось чимало людей, і мороз міцнішав.
Нарешті під'їхав трамвай, котрий не став випробовувати мої нерви довгою відсутністю. Він був розцяцькований рекламою й скидався на підлітка з густою кучмою на голові, потертими джинсами й курткою невизначеного кольору.
Втім, втішили око м'які сидіння. "Дбає влада про львів'ян", — мовчки виголосив я сакраментальну фразу й почимчикував до водія за квитком. Моя гривня матеріалізувалась у клаптик паперу, який з дірками від компостера заліг у кишені.
Рушили з місця, але незабаром зупинилися. Водій, ще зовсім молодий чоловік, без жодного виразу на обличчі вийшов із трамваю, щось пошаманив на колії — і ми знову рушили у путь.
На першій же зупинці трамвай ущент наповнився людьми, так що багатьом довелося стояти. Я був перемучений — не стільки фізично, скільки морально — й не думав комусь поступатися насидженим місцем.
Трамвай ніжно заколисував, і я згадував своїх нав'язливих попутниць у купе. Вони ніяк не могли зрозуміти, чому я відмовляюся від їхнього дорогого коньяку. Довелося віджартовуватися, що вживаю лише самогонку. І дорогих цукерок їхніх не їм, бо закушую салом, цибулею і квашеним огірком. Панянки геть втратили до мене будь-яку цікавість і поводили себе так, ніби мене зовсім не було на білому світі. Перевиховувати зарозумілих п'яних баб, які їхали у Трускавець лікуватися "нафтусею", в мене не було бажання. Я лежав на горішній полиці й мріяв лише про те, аби вони припинили свої теревені. Але дівиці перебили мені сон, і аж до ранку я намагався звести докупи хоч декілька строф. Проте з моєї затії нічого не вийшло, голова була забита коньячними випарами, думки зашпортувались об мозкові звивини, а закінчення строф ніяк не хотіли римуватися, безнадійно пропонуючи мені перейти на білий вірш. Але я був упертюх ще той, а тому безжально ґвалтував слова, намагаючись розташувати їх у належному порядку.
Дивіться також
- Анатолій Власюк — Страшні люди
- Анатолій Власюк — Петрович і Принцеса
- Анатолій Власюк — Жовтогаряче сонце в чорному квадраті (збірка)
- Ще 28 творів →
Увагу всіх у трамваї привернула дебела контролерка, яка вимагала по двадцять гривень штрафу від двох жіночок. Ті виявилися москалицями — справжніми, із Росії.
Жіночки казали, що вони тільки ось зайшли і не встигли купити квиток, хоча я звернув на них увагу, коли вони сідали у трамвай біля залізничного вокзалу.
Контролерка була незворушною і всім своїм виглядом показувала, що ці аргументи їй знайомі, але штраф платити треба.
Москалиці казали, що у них, в Росії, ходить кондуктор вагоном і в нього можна купити квитки, але й цей аргумент не подіяв на контролерку. Можливість ухопити сорок гривень з двох пасажирок переважила почуття доброзичливості до львівських гостей.
Якась жіночка почала пояснювати росіянкам, що ось, мовляв, написано великими літерами: штраф двадцять гривень за безквитковий проїзд, але ті парирували: мовляв, не вміємо читати українською. Звичайно, це була правда, але не аргумент для контролерки, яка розуміла, що втриматися на роботі вона зможе лише тоді, коли побільше упіймає таких "зайців".
Нарешті не витримав якийсь вуйко з костуром у руці:
— Дивися на них! Платити не хочуть! Та ви нам за Голодомор і Сибіри винні!
Він виголосив довгу тираду, але все звелося, власне до цих ключових слів. Чи то жіночки злякалися його костура, чи то упертість контролерки здолала їх опір, але одна з москалиць, ніби відриваючи від себе останнє, простягнула контролерці п'ятдесят гривень. Та діловито дала їй десять гривень здачі, виписала квитанції й поплила вагоном, перевіряючи квитки в інших пасажирів.
Дивина та й годі! Лише в одного мене вона не попросила квитка. Чи то мої сиві вуса збили її з пантелику, чи мій респектабельний київський вигляд, але я сидів ніби обдурений у своїх найкращих намірах. Ні, я би ніколи не дозволив собі проїхати безоплатно. І не розходилося мені у тій клятій гривні. Але звичка до тотального контролю, мабуть, так глибоко в'їлася в мене ще з радянських часів, що ігнорування контролеркою моєї особи глибоко зачепило.
Втім, дебела жіночка на наступній зупинці легко зіскочила з трамваю, чого я від неї ніяк не очікував. Це розвеселило мене, і я подумав, що вона — самозванка, адже жодних документів нікому не показувала, а щось схожого на бейджик на її грудях я не помітив. З таким успіхом і я би міг заробити, навіть не колядуючи!
Услід за нею, за Оперним театром, де колись був кінотеатр імені Богдана Хмельницького, в якому виключно показували індійські фільми, вивалились із трамваю дві москалиці. Вони були притлумлені словами вуйка з костуром, і їм явно було шкода отих штрафних сорока гривень. З-під насуплених брів на пасажирів трамваю дивилися дві пари озлоблених очей. Здається, лише своїми поглядами вони хотіли розстріляти оте ненависне їм, що залишилося в трамваї. Втім, можливо, все було і не так, адже я не міг цього побачити, бо вікна трамваю надійно скував мороз.
На цій же зупинці в трамвай зайшла старенька з паличкою в руках і одразу звернулася до мене:
— Вы не знаете, где тут магазин "Сельпо"?
Я знизав плечима. У трамваї теж ніхто не знав, і старенька безпомічно вдивлялася у вікно, але вивісок, що пропливали за вікном, не могла побачити.
Нарешті знайшлась якась жіночка, яка запитала:
— А де це "Сільпо" знаходиться?
— Біля залізничного вокзалу, — чистою літературною українською мовою відповіла старенька. Я усміхнувся, почувши її відповідь.
Жіночка розтлумачила старенькій, що їй треба пересісти на інший трамвай і їхати у протилежний бік. Та слухняно почимчикувала до виходу, а вуйко з костуром у руці висловив своє невдоволення:
— І чого б я перся у такі морози на вулицю? Сиділа би вдома біля батареї!
Вуйко був злий. Якщо першого разу, коли він накинувся на москалиць, мав мало не весь вагон співчуваючих, то тепер оце співчуття пішло вслід за морозною парою, що видихали пасажири з рота.
Я чомусь подумав, що у старенької склероз, і вона ще довго блукатиме вулицями засніженого й морозного Львова. Мої думки понеслися до старенької матусі, до якої я, власне, і їхав...
Я вийшов із трамваю. До автобусної було ще далеченько. Мороз міцнішав. Я ніколи не носив рукавиць, і київські інтелігенти з острахом дивилися на мої руки. У столиці мені ніколи не було холодно — майже ніколи. А тут я змушений був через кожні десять кроків перекидати дипломат з руки в руку. За цей час вільна рука ховалась у кишені утепленої куртки, відходячи від морозу, однак остаточно зігрітись не могла, бо треба вже було зігрівати другу руку.
Мабуть, я занадто швидко йшов, утікаючи од морозу, бо відчув серце. До чергового прийому ліків було ще десь з півгодини, але я вирішив не ризикувати. Прийнята пігулка подіяла заспокійливо, хоча ще не могла так швидко засвоїтись організмом.
На зупинці була купа людей, і я зрозумів, що стоятиму в маршрутці до самого села. Хоч би одне знайоме обличчя вихопив мій погляд! Втім, здебільшого це була молодь, якої я і не міг знати, а старші люди, очевидно, з інших сіл.
Під'їхав комфортабельний автобус. Я здивувався, бо в минулі роки доводилося тулитися в низьких і тісних маршрутках. А ось культура в наших людей залишилася ще та. Вони не стояли у черзі, а намагалися ліктями виперти сусіда, аби самому першому влізти в автобус. Навіть неозброєним оком було видно, що помістяться всі, ще й місце залишиться, але принцип стадності спрацьовував, і не було на те ради.
Я увійшов мало не останнім, причому мене пропустило дівчисько — мабуть, побачило в мені свого батька. Я умостився біля вікна, поставивши дипломат собі на коліна, не надавши значення тому, що дівчисько стояло, хоча в автобусі було ще чимало вільних місць, аж поки не почали заходити люди і зганяти тих, хто вже загрів собі місця. З'ясувалося, що вони придбали квитки у касі, а ми, безбілетники, посягнули на їхню приватну територію.
Звісно, довелося вступитись і мені. Якийсь юнак, ніби я ворог народу, просвердлив мене колючим поглядом і крізь зуби процідив:
— Тут наші місця.
Він умостився зі своєю подружкою, яка час од часу злякано поглядала на мене, ніби уздріла мерця.
Коли автобус уже був повністю забитий, водій почав збирати гроші. Я тицьнув йому двадцятку, бо вже не пам'ятав, скільки коштує проїзд, та й ціни за цей рік могли підскочити. Він дав мені здачу, яку я, не рахуючи, засунув до кишені.
Нарешті поїхали. Дівчисько стояло позаду мене, і її гострі груденята впиралися мені в спину. Коли водій гальмував, вона навіть не намагалася затриматись і всім тілом лягала на мене. Я вже мав справи з такими дівчатами, сексуально зрілими, але без батьківської ласки і любові. У кожному чоловікові вони бачили батька і хотіли саме любові і ласки, але не отримували цього, і все зводилося до банального і грубого сексу.
Запищала мобілка, і я змушений був свій дипломат поставити між ногами, спершись на сидіння. Хлопець невдоволено подивився на мене: мовляв, заважаєш, старий, але я мужньо витримав його погляд. Хай ще дякує, що не зігнав його з місця і не навчив, що має поступатися старшим.
Надійшла есемеска від Кості Майданюка, мого приятеля-літератора з Вінниччини: "Під обрусом сіно, на обрусі свічка, на всю хату пахне свіжа паляничка. На радість дорослим, на втіху малечі йде до Вас у гості Святий Добрий Вечір. Веселого Різдва!!!".
Не встиг я добряче задуматись над тим, що і йому щось треба відписати, а в мене у голові готових текстів нема, як надійшло ще одне послання — цього разу від такого ж брата-літератора Віті Мадейчука з Івано-Франківщини: "У День святий Різдва Христового бажаю щастя Вам простого! В душі бажаю відродити уміння вірити й любити! А Бог Вам щедрою рукою, з безмежною до Вас любов'ю, за Вашу віру, за терпіння надасть своє благословіння! З Різдвом Христовим!".
На душі стало тепліше. Не забувають хлопці про мене. Як приїду до мами, обов'язково їм відпишу — як й іншим своїм бойовим побратимам по літературному цеху. Біль у серці ущух, я відчував, що помолодшав років на десять.
Аж ось і моє село. Я радше відчув, ніж побачив його. Та й розгледіти щось за вікном автобуса було проблематично.