Навіть у бінокль не побачиш звідси не те, що коропських хат, – за високою кручею і церков не видно. Але ж вона там, твоя рідна домівка, де завжди тобі раді. Тут – безлюддя, Воля, роби, що хочеш: ріка відмежувала тебе від звичного, знайомого тобі світу, але в тебе завжди є вибір – залишитись чи повернутись. Коли ти про це знаєш, і човник стоїть біля берега на припоні – все так просто! І життя, ціле життя попереду: надій та сподівань – по самі вінця!
Отаке воно – щастя: Воля і твій вибір.
Човняр – мов той козак: вільна людина. Човен для рибалки – немов кінь для козака. З човном ні в чому нема йому перепони, де схоче, там і ловить, яку рибу схоче, таку і ловить – ось вона, Воля! В одному лише має човняр обмеження – в часі. Час панує над всіма нами, а над ним нема влади ні в кого.
Хоч є в тебе човен, хоч нема його – все одно, мусиш вибирати на що саме потратити вранішні години. Почнеш смикатись – залишишся ні з чим. Для того, аби навчитися ловити з човна, теж час потрібен і не одне, навіть не два літа, аби досягти досконалості. Хтозна, чи є у нас такі рибалки-човнярі, які однаково добре ловлять, що лящів з берега, або в проводку, що сомів на квок; що судаків на блешню, що в'язів плавом на хруща. Хтозна, чи є такі майстри, котрі сьогодні ловлять на одну снасть, а вже завтра на іншу і при цьому можуть чесно сказати, що ніколи (ніколи!) не повертаються додому з порожніми руками.
Суть, власне кажучи, не в тім. Просто є в нашому житті такі важливі речі, на яких тримається решта всіх інших. В рибальському світі нашої Десни поряд з іншими його символами таке місце належить і човнові. Час плине, і з ним, немов з деснянською водою, спливають, розчиняючись в інших струменях, події, люди, речі. Ми багато чого втратили з минувшини і тепер губимось у своїх здогадках: а як же воно було колись? Що то було?
Зберегти б хоча те, що маємо нині – воно того варте.
Стільки усього розповісти вам про Десну і при цьому нічого не сказати про деснянський дерев'яний човен, що зникає під натиском прогресу, – човен, як ще один символ Десни? Для нашої ріки це така ж сакральна річ, як вудка, гатка, юшка, повінь. Не пізнавши їх, ніколи не зрозуміти, що то воно є – світ Десни.
Озирнемося ще раз...
Ми крокуємо по життю, ми змінюємося під час цієї ходи і ти раптом усвідомлюєш, що через ці зміни ти дивишся на світ уже зовсім іншими очима, більше того, тобі вже стає підвладним те, що раніше ніяк не вдавалося.
Виявляється, що робити просто висновки із просто спостережень – цього також замало. Шукати, досліджувати, прогнозувати – ось що потрібно тобі, аби освоїти незнане. Вудка – твоє єдине знаряддя, котре дозволяє тобі обстежувати підводний світ, деснянське дно. По суті, це твої очі і твої пальці, тож, коли твої припущення стосовно того, що саме відбувається під водою, справджуються і виявляється, що очікуване дійсно має місце, ти проходиш часточку того шляху, котрий колись проходили твої пращури у своєму дослідженні світу.
Цілющі властивості рослин, особливості деревини тієї чи іншої породи, властивості металів, шкіри, каменю – пращури зуміли без жодних сучасних інтрументів проникнути у їх сутність; ми тільки втрачаємо не лише те, що вони збирали для нас тисячоліттями, але у першу чергу – те, як вони це робили..
Самостійно отримати відповідь на запитання, розкрити, хай і маленьку, але таємницю – тепер ледь не щодня твій рух по колу виглядає як виток: ти у пізнанні Десни піднімаєшся все вище і вище. Віднині для тебе кожна зустріч з рікою – як свято.
Свято у нашу душу приходить не саме по собі, а лише тоді, як вона буде готова його прийняти. Свято – це як народження нової дитини – душа спочатку має бути вагітна ним, очікувати його. Твоє свято багато у чому є віддзеркаленням твоєї душі, тож частіше робімо для себе свята – аби ще раз поглянути, як у дзеркало на власну душу!
Зварити на Десні юшку – чим не свято для душі? Свято, що перетворилося на символ; символ, котрий став святом. Перетворити буденну річ на свято, зробити з неї церемонію, ритуал, наповнити сенсом – для цього потрібен успіх.
У деснянському рибальстві досягнення успіху за будь-яких умов означає наявність майстерності. Майстерність забезпечується знаннями, досвідом, розумінням того, що робиш, відчуттям свого зв'язку із навколишнім світом, а ще – гнучкістю, умінням швидко пристосуватись до змін. Саме це є найголовнішим для життя серед живої Природи.
На скільки сходинок чи витків піднявся ти у пізнанні деснянського світу? Ого– яка вишина! Але горизонт не наблизився, навпаки: чим вище ти піднімаєшся, тим ширшає твоє видноколо.
Отак, крок за кроком, ти підіймаєшся до уявної вершини розуміння світу Десни. Ти подолав великі відстані і круті схили – на це пішло так багато часу, терпіння і сил. Але воно було того варте, бо ти пізнав цей світ, ти вмієш, нехай і тимчасово, злитися з ним, ти почуваєшся тут майже як риба у воді – що ще потрібно?
Тепер, оглядаючись на пройдений шлях з висоти свого нинішнього розуміння, ти думаєш: "Ну ось, ще трохи – і я буду на вершині, де взнаю все, де отримаю відповіді на усі свої запитання, бо вище тієї вершини – лише синє небо". І в задоволенні опускаєшся на траву – укотре помилуватися красою навколишнього світу.
Краса Природи – у її досконалості. Снігові замети на деснянських кручах і перший, прозорий, неначе скло, лід, і розгул повені, і перші лугові квіти, і соловейко, і відлитий з бронзи лящ, і запах сіна – людині у творчості ніколи не зрівнятися з Богом. Ти закоханий у світ Десни на все життя: навіть у холодний листопадовий дощ вкупі з пронизливим холодним вітром.
Та все ж найпоетичніша пора на Десні – це пора бабиного літа: інколи буває так жаль, що ти не поет! Твої душевні солоспіви о цій порі принизливо чисті, як звуки флейти, думки піднесені до Неба і помисли безгрішні, немов у праведника. О, Краса! – лише тобі одній під силу зробити нас досконалішими і хоч на трохи наблизити до Природи.
Споглядати красу – означає вчитися у Природи мудрості, бо споглядання спонукає не просто думати, а по-справжньому мислити і відбувається це так легко та невимушено, що кожен деснянський рибалка підтвердить вам – він у душі філософ.
Бачити красу – не єдине, чому навчила тебе Природа. Спогади, як вміння зберегти у власній пам'яті живі, невмирущі, чарівні картини минулого, – то справжнє твоє багатство, та часточка по праву належної одному тобі Природи, котра назавжди залишиться з тобою нетлінною, неушкодженою, непідвладною згубній дії часу та цивілізації.
Стільки усього розповісти вам про Десну і при цьому нічого не сказати про деснянський дерев'яний човен, що зникає під натиском прогресу, – човен, як ще один символ Десни? Для нашої ріки це така ж сакральна річ, як вудка, гатка, юшка, повінь. Не пізнавши їх, ніколи не зрозуміти, що то воно є – світ Десни.
Ну що, здається так багато вже сказано – і про шлях пізнання, і про символи, і про красу Десни, особливо – про красу Десни: стільки слів було знайдено, стільки порівнянь, стільки художніх образів піднялося з глибин пам'яті...
На цьому шляху пізнання ти здолав немалу відстань, якщо стверджуєш, що час від часу можеш злитися з деснянським світом і почуватися в ньому своїм, але чи це вже все? Хіба ти забув? – вершина іще не подолана.
І це вже друга приказка, – не за горами й казка!
Частина третя.
Час – як вода.
Короп.
Ніхто не знає достеменно, що саме так ріднить людину з місцем її народження. Хто каже, що то зарита в землю пуповина володіє тією незбагненною силою, яка все життя змушує нас навіть за тридев'ять земель думати про рідну землю і бачити її в снах; хтось стверджує, що то назавжди відлетіле щастя безтурботних дитячих років манить до себе нездійсненною мрією повернутися до нього...
Доки живеш у рідній домівці, все видається звичайним, буденним, аж ніяк не видатним; інша річ – Африка: там слони, леви, крокодили, або Крайня Північ: там білі ведмеді, тюлені, пташині базари; чи взяти великі міста – Київ, Москва, Лондон, Токіо – ось де справжнє життя для молодої людини!
Та коли поїздиш, поживеш, мимоволі порівняєш, навіть сам того не усвідомлюючи, раптом відчуєш – вдома краще! Повною силою захочеш повернутись... і не зможеш.
Короп. Вже стільки разів заходила мова про нього, але нічого конкретного так і не було сказано: що це за населений пункт такий – Короп? Хто ніколи не тільки не був, але й не чув, – знайдіть його на карті. Маленька крапочка, можливо, кружечок, в межиріччі Десни та Сейму. То наше місто. Не селище міського типу, яким зробила його радянська влада, а – місто. Ні, не місто, місто – це не те, міста, чесно кажучи, я не люблю. Короп – город. Отой, з давньоруським ще корінням, сіверянський город, якими так багата була в давнину наша земля, через що варяги звали її Гардаріка – себто, Країна городів. Город – від слова "городити", тобто, ставити захисну огорожу навколо поселення. Короп – город древній, із стародавнім власним гербом, на якому зображена посріблена риба короп під золотою тризубою короною, та магдебурзьким правом, тобто, правом на самоврядування.
...Мені було років з чотири. Сиджу у діда на колінах і слідом за ним ретельно повторюю:
– Город Короп: сім церков, Плавучий муст і баба Калачиха!
– Запам'ятав? Ану сам тепер скажи.
І я скоромовкою вже:
– Город Короп: сім церков, Плавучий міст і баба Калачиха!
– Молодець! Ото, як спитають тебе де живеш, так відразу і кажи. Ану!
– Город Короп: сім церков, Плавучий міст і баба Калачиха!
На все життя. Та й не в одного ж мене, спитайте в будь-кого з наших, де б він не жив:
– А що ж це за Короп такий?
Неодмінно почуєте:
– Город Короп: сім церков, Плавучий міст і баба Калачиха!
Отож бо!
В Коропі і донині живий дух города.
Змалечку від мами я чув:
– Ідеш у город – вдягнись у чисте!
І хоча від города, як такого, сліду не залишилось, лише чув я від батька, що ще перед війною можна було побачити залишки валу, але сам вже його не застав.