Ти ось на линка схожий, а добрий вой – він, як в'ялений судак мусить бути: сухим, твердим і з колючками.
Що міг відповісти Величко своєму стриєві? Мовчав присоромлено...
"Щось, Сивере, дуже ти розходився. Братанич твій сиротою ріс, ніхто його нічому не вчив – нащо насміхатися? Ну, піде він ні з чим, зневіриться в собі – пропаде ж... А я й сам скучив по двобоях: четверте літо, як топорами не машу. Оце б розім'ятися!"
– Зроблю я з тебе воя, коли не передумав, – Сивер ляснув Величка по широкій спині.
– Не передумав! – з жаром запевнив зраділий Величко. – Я, стрию, відроблю твою науку: є в мене тепер вільна година. Допомагатиму тобі.
– Ну, то й добре, – кивнув головою Сивер і пригорнув до себе Вишню: – Вечеря в тебе готова?
– Готова, муже мій.
– Ходімо в житло, братаничу.
Повечерявши з господарями, Величко пішов, а Сивер з Вишнею залишилися в кліті. Спати ще не хотілося, йти надвір – також. Він притягнув жону до себе, посадив на коліна, зняв повойник, наче маленьку, пестив по голівці, гладив спину. Вона заглядала Сиверові у вічі, тулилася своєю щокою до його, шепотіла ніжні, лагідні слова.
Аж раптом насторожилася, завмерла, прикрила пальцем мужеві уста:
– Тш-ш-ш... Чуєш? – запитала пошепки і стала дивитися в бік печі.
Сивер і собі прислухався: за піччю щось стиха, ледь чутно шкреботіло.
– Домовичок наш ожив... – радісно шепнула Вишня. – Нарешті!.. Я вже боялася, що всохнув він там, у Десені... Дякувати Богам!
І вони, обійнявшись, ще довго слухали, як той шурхотів та вовтузився в своєму закапелку між піччю та дідом, де лежала купа дров – певно, облаштовувався. Та й доки ж? – наступної неділі Пращурів день: що б то за житло було в них без Щура-Домовика!
Щур невидимо, проте навічно пов'язує людину з тими, хто породив її: в ньому живе дух, сила кожного з померлих батьків, дідів, прадідів і прапрадідів – аж ген, до першого коліна. Оцей дух твоїх предків – тих, хто жив перед тобою і передав тобі нитку життя свого – він і є душею твого дому, живе у його Сварожичі, запаленому колись-колись далеким, уже навіть і невідомим тобі предком; тому ти лише тимчасово володієш своїм житлом, навіть, якщо і звів його власними руками, бо воно є всього-навсього скороминущим прихистком безсмертного Сварожича.
Дід-Щур, як справжній Хазяїн, невтомно і повсякчас піклується про житло та господарство: і щоб худоба з приплодом була, і щоб птиця неслася, і хліб завжди був. Коли сподобаються Щурові домочадці, він ладен заради них на все, старається більше, ніж господар. Тоді останньому везе в усьому: він і купує вигідно, і продавши, неабиякий зиск має, худоба в нього ціла і жито сам-сім, а то й сам-десять родить. Щур і про лихо господаря заздалегідь попередить, розбудивши його посеред ночі, або наказавши псові рити ями чи вити на все городище, він і за дім свій порадіє, і від нечисті його збереже.
Щур тому і зветься Домовиком, що піклується лише про власний дім, а до чужого йому і діла ніякого немає. Щур береже родове майно і ті межі, якими воно окреслено, він непорушно стоїть на сторожі власності роду. У сіверян тільки той і має право користуватися племенщиною, хто перебуває під захистом Діда-Щура свого роду і щорічно творить сукупну з рідними пращурами та Богами пожертву.
... А вже в горниці зморена, розніжена Вишня, лежачи після любощів на Сиверовому плечі, стиха йому розповідала:
– У нас в Сосниці Домовик такий норовистий був! Якось пропала корова наша, Лиска; красива була: роги довгі, вгору загнуті, сама висока, ставна, то він дуже на нас сердився, що не вберегли Лиску. Почав шкоду робити – як не дровітню на отця обвалить, так матусю під руку штовхне і горщик розіб'є, або сховає щось: півдня шукаємо, доки знайдемо. Мама якось не стерпіла, та й каже йому: "Нащо ти решето мені продрав?! Хіба ж Хазяїн таке робить?". То він зі злості, що присоромили його, туязь із сіллю з полиці перекинув, але притих таки, шкоду в житлі вже не робив, – у голосі Вишні вчувалося і милування їхнім Щуром, і сум за далекою отчиною, а можливо – за щасливим дитинством.
– ... Тоді отець, – вела далі Вишня, – привів нову корівку: біленька така, чистенька, тільки роги короткі, а один ще й униз загнутий. Добре доїлася: по два відра молока в день давала. Та тільки незлюбив її наш Домовик: так уже мучив бідолашну, так мучив ночами! Заглянемо вранці, а вона сама не своя – аж тремтить зі страху і молока стала мало давати... Довелося на торговище вести. І ото тільки, як знайшов отець та купив схожу на Лиску нетіль, лише тоді й заспокоївся наш Хазяїн.
Вишня трохи помовчала, потім підвела голову, поглянула на Сивера:
– А наш який? Ти його пам'ятаєш?
Сивер перевернувся на лівий бік, обійняв свою ладу, зашепотів у самісіньке вушко. Вишня тихенько засміялась:
– Ой! Лоскотно... – і обвила руками засмаглу шию мужа.
"...О-ох! Чи ж є ще на світі більша мука для людини, аніж язя[340] оця?!" – Рикуш не міг навіть головою поворухнути: череп коловся навпіл, у напівтемряві перед очима світ за очі плив сволок, а в роті,... в роті було повно свинячого лайна. "О-ох! – подумки стогнав Рикуш, бо й видушити з себе той стогін здавалося йому мукою. – Нащо я пив ту кисеру[341]?! Отак і роби людям добро... О-ох! Щоб я ще коли хоч подивився на той квас – та хай він пощезне!.."
Позавчора прийшов до нього сват Рябець, попросив горбушу викувати, бо за кілька днів жнива мали початися. Рикуш свата поважав: наймолодший син, Марун, в честь Рикушевого діда названий, тримав за собою Рябцеву доньку, Світлану. Сват був хоча й сіверянином, але прийшлим – із полуденних родів: прибіг до Коропа з Переволок, що на Удаї. Від отця свого мав ремесло – робив усяку кузнь[342]: і срібну, і золоту. Та от біда: почали в нього тремтіти руки. Що тільки не робив, до яких лічців не звертався – нічого не допомагало. Златокузнецю з такою бідою хоч лягай та й з голоду помирай, або в обельні холопи продавайся з усіма своїми домочадцями. Синів у Рябка не було, померли малими, а з двох дочок яка поміч?
І ото перебивалися вони з хліба на воду, доки Марун по згоді не умикнув Світлану. Марун змалечку був нешироким у кості – немов дівча, а в отроцтві ще й упав із коня та й зламав собі праву ключицю. Кістка якось зрослася, але рука вище плеча не підіймалася і молота втримати син не міг – з такою вадою ковалем повік не стати, бо той спочатку мусить молотобійцем потрудитися, залізо відчути, а тоді вже до ковальських хитрощів братися. Рикуш сумував з тої біди не менше самого Маруна, та Доля над ними змилостивилася, коли Шамро супружив Рикушевого сина з донькою златокузнеця. Рябець заходився передавати зятеві усе, що сам знав та вмів по кузні, бо там не сила потрібна, а гострий зір, тверда рука і неабияка посидючість. Передати в чужий рід своє, від отця з дідом, рукомесло – на таке зважиться далеко-далеко не кожний і Рикуш те оцінив: сріблом допоміг, аби свати знову звелися на ноги і, вгору глянути, діло в них пішло на лад.
Марун уношем був і роботящим, і кмітливим – на льоту все схоплював. Наче недавно і злюб відгуляли, а вже трійко діточок лелека приніс і роботу Марунову знають та цінують не лише в Коропі, навіть до Мени дійшов розголос про молодого златокузнеця. Одним словом, ніхто на долю не скаржиться: ані молоді супружники, ані батьки їхні.
Отож, замовив Рябець горбушу... Ну хто з такого свата срібло візьме? За два дні Рикуш горбушу відкував і сам дорогому родичу відніс. А той: "Ходімо, свате, кваску скуштуємо! Ох, і квас нині у мене – міцнющий!" Рикуш тільки нюхнув, аж скривився – кисера! Ну й відмовся, ніхто ж силоміць в горлянку не литиме... Так ні, посоромився свата образити! Ну, випий утицю і по всьому. Де ж там: до ночі коли б чи не два гарнці, мов за себе кинули, – не пам'ятає навіть, як удома опинився.
Нащо ту кисеру люди творять?! Ну й зробіть чистий квас: п'єш – душа радіє... Тьху! І до квасу тепер огида... Бр-р-р!! О-ой!
– Діду, діду, баба ось тобі розсолу з квашеної капусти передала! – онучок Щедрик заскочив у кліть, став біля діда: у витягнених руках туязь і дерев'яна таріль з купкою капусти.
– Їж, діду!
Яке там їж! Лише глянув на ту капусту – аж нудити почало. Та хіба перед онуком можна?! Через силу підвівся, сів – усе завертілося перед очима: ой, леле! Спроквола махнув рукою – відчепись, дитино, не до капусти дідові! Коли світ сяк-так повернувся на звичне місце, вирішив вийти на світ Божий. Тільки став на ноги – відригнулося та-аким! Клята борсучатина! Щоб йому пусто було, тому сватові: "Спробуй борсучка! Спробуй борсучка! Таке м'ясо – аж тане в роті!" Тьху! Гидота! От уже ж ці степівчани! Як воно ніколи в лісі не жило – жеруть тепер усе, що під руку попадеться... Зроду не чув, щоб котрийсь коропець борсука їв. Ото хіба ще радимичі за Десною – так тим і покону немає...
З горем пополам, від болю в голові насилу ноги переставляючи, скривившись, мов середа на п'ятницю, вибрався Рикуш з житла і мало не наткнувся на... Рябця!
"Щур, бережи мене!.. Хай тобі Пек, свате!"– аж відсахнувся назад Рикуш.
– Свате, дорогенький, як ти? – показав свого щербатого рота Рябець.
– М-м-м... О-ох! – стражденно простогнав коваль.
– Язя? Ось ми її зараз... – і сват ткнув під самого Рикушевого носа якогось глечика.
Густий дух кисери мало не звалив Рикуша з ніг. Аж векнув, відвернувшись, і руками замахав: згинь, згинь!
– Не біда! – гнув своє сват: – Я тебе враз вилікую!
І загледівши Щедрика з розсолом, гукнув до хлопчини:
– Покинь те, а принеси краще мені льоду з льодовника!
Меткий Щедрик гайнув до льоху. Рикуш тим часом присів біля колодязя, притулився скронею до мокрого та холодного колодязного зрубу і затих, навіть очі закрив, стражденним обличчям своїм скидаючись на конаючого від смертельної рани та бажаючи лише одного – померти в спокої.
Де ж там! Рябець уже простягав йому шматок льоду:
– Ну ж бо, сваточку, погризи льодку!
– На-що?.. – простогнав Рикуш, у котрого чомусь відкрилося лише одне око.
– Гризи! Враз полегшає!
"Квасник... – мало не з огидою подумав про свата коваль: – Недарма руки тремтять!", але таки взявся, мов кінь, хрумкати лід своїми міцними зубами.