Головне, що Величко, як не намагався, не міг знайти хоч якогось пояснення тому, що сталося. Що він зробив не так? Чим завинив перед своєю милою? Здавалося, що його ганьба, виставлена на позор всьому родові, страшним тавром лежатиме на ньому до самої смерті. "А який же це дід Величко? " – питатимуть коли-небудь чиїсь отрочата. " Та той, що йому колись давно-давно на Перунів день Додолиця відмовила. Тільки один такий на весь наш рід і є!" – відповідатиме хтось...
Він три літа чекав, доки підросте Волхитка. Міг давно привести до отчого житла жону – хіба ж хоч одна відмовила б йому? Міг умикнути з чужого роду будь-яку, котра б тільки підвернулася – не став, помислити про таке не хотів, чекав свої судженої, як він думав. Дочекався...
В незачинені двері вже сочилося денне світло. Величко підвівся з лави, згорбившись, мов старий дід, почвалав із житла. Ішов кудись, не розбираючи дороги, а коли схаменувся – виявилося, що ноги самі принесли його за Полуденні ворота, ба, навіть більше, до землянки Орогості. А та саме надворі удвох із донькою прала в дерев'яних ночвах. Побачила Величка і щось мовила до Волхитки. Дівчина підняла очі, довго дивилася на молодика, що застиг, знітившись, біля їхнього благенького тину, потім підвелася з колін і підійшла до нього.
– Що сталося, Волхитко? – насилу видавив із себе Величко і навіть йому стало бридко від свого жалісного голосу.
– Я бачила віщий сон. Моїм судженим був інший, – дівчина говорила спокійно, трохи байдуже, а Величко дивився на неї і не міг пізнати: перед ним стояло не тринадцятилітнє дівча, а молода жона, щонайменше – його ровесниця. В голосі її тепер вчувався кремінь – звідки?!
– А... а якже я? А наша ніч?! Ти ж обіцяла тоді стати моєю жоною...
– Хіба я тобі таке казала?! – щиро здивувалася Волхитка.
"І правда..., – згадав Величко, – я тоді спитав її про це, а вона у відповідь лише поцілувала мене...". Він навіть обурився подумки: "О, ці підступні жони! Ледь котрась на ноги зіпнеться, а вже мужеві від неї життя немає!"
Він подивився їй прямо у вічі, сподіваючись, що дівчина не витримає погляду. Де там! Волхитка дивилася спокійно і видно було, що вона не відчуває за собою жодної вини. А це що?! – Величко лише тепер помітив золоті усерязі. Звідки вони? Адже він знав, що у Волхитки просто не могло бути таких дорогих прикрас.
– Звідки в тебе це золото? – спитав, а душа чомусь покотилася вниз, до самих п'ят.
– Олесь подарував, – так само спокійно та байдуже, неначе мова йшла про зірвану квітку, відповіла Волхитка.
– Котрий?! – аж вигукнув Величко.
– Курилів син. Тебе вдома не буває, місяць не бачилися. А я – Додолиця. Як же ти хотів жити з молодою жоною? Теж наїздами?
Величко не відповів, круто розвернувся і мало не побіг геть.
"Що тепер буде?! – подумки хапалася за голову Волхитка. – Він же його вб'є! А, власне кажучи, мені що з того?".
Величко до Курилового двору не ввійшов, а вскочив. Як на біду Олесь товкся біля стайні, збираючись сідлати коня. Не кажучи й слова, Величко підскочив до нього, ухопив обома руками за сорочку на грудях, аж тріснуло шитво, і не тямлячи себе від люті, заволав:
– Ще хоч раз наблизишся до Волхитки – голими руками на шматки розірву!
Притягнув ні живого, ні мертвого Олеся до себе, а тоді штурхонув щосили так, що той, пролетівши добрих два сажні, і ноги задрав на моріжку.
На шум вискочив із житла Курило.
– Шукай собі іншого! Ряд з тобою розриваю! – спересердя гаркнув і йому Величко.
Курило хоча й не второпав, що до чого, та перш за все про срібло помислив: такі вже люди вони, ті купці:
– До Ладу ще три місяці! Три гривні вири сплатиш!
– Забереш! Подавився б ти ними! – люто відказав Величко, хряснувши ворітьми, хоча, як розібратися, яка вина Курила була в тому, що вчора Додолиця не вибрала собі нареченого?
Перуновим днем розпочався Перунів тиждень, під час котрого, щоб не накликати гнів Громовержця, не можна трудитися ані на ниві, ані з топором. Сивер, виїздивши зранку Птаха, нарізав у лузі тонкої лози і, сидячи на колоді в благенькому затінку берізки, саме плів нові верші, Вишня поралася біля печі, коли, вже під вечір, до них завітав Величко.
Розповів йому Сивер про те, як побачив посеред Преслави загиблого отця його Воропая і розповідь та була аж надто короткою, бо він навіть не знав, як поступили з тілами загиблих русів ромеї: швидше за все, просто закопали. Але навіть цього не став Сивер казати своєму небожеві, бо яка то ганьба для сіверянина – бути просто закопаним у землю, де тіло його точитимуть черви!
Величко сидів, насупившись, як чорна хмара і Сивер вирішив, що те все через гірку звістку про Воропая. Раптом, ні з того, ні з сього молодик ухопив стрия за руку:
– Навчи мене на мечах сіктися!
– Хіба в тебе є меч? – здивувався Сивер.
– Нема...
– І в мене немає. То як же я тебе навчу?
Величко розгублено мовчав.
– Пощо хочеш саме мечем володіти? – стало цікаво Сиверові.
– Попрошусь у княжі ратичі. В Чернігові або ще десь. На брань піду, – у голосі молодика чувся відчай.
– Пощо тут тобі життя не миле?
Величко лише рукою махнув. Та помовчавши, не витримав – мав потребу хоч перед кимось вилити наболіле. Розповів усе: і про свою самотність, і про Волхитку та Олеся. Хто, як не Сивер, спромігся б ще так добре його зрозуміти?
– Дивися сам. Та я б не радив.
– Чому, стрию?! Несила мені цю муку терпіти!
– Не було в мене такого... Та тільки знай, що є понад твою ще більша мука.
– Яка ж це? – в голосі Величка була недовіра.
– Туга. За оцим лугом. За Десною. За нашим лісом. За родом своїм.
– Те мені байдуже, – знічев'я махнув рукою молодик, – такого добра скрізь повно.
– Е-е-е, не кажи так, братаничу, бо не бачив ще ти смаленого вовка! Дівок на твоєму віку буде багато, а оцього, рідного, більше ніде не знайдеш.
Величко не відповів нічого. Певно, думав Сивер, вважає, що я старий і з глузду з'їхав. Не хотілося йому, щоб небіж випив ту ж гірку чашу чужини, що довелося скуштувати самому.
– Ти богатир, коли подивитися. А як вой – чого вартий?
– Та від мене, стрию, в Коропі хіба мужів зо три сильнішими будуть!
– Чого варта сила твоя без досвіду? Так, хіба що дівкам очі сліпити! – Сивер зумисно почав дратувати братанича.
– Та я!.. – аж затнувся від обурення Величко.
– Був уже в бойовищі?
– Ммм... – зам'явся Величко. – Мене в стінці ніхто ще з ніг не збивав, окрім Третяка!
– Січа – це тобі не навкулачки. Ану, ставай, подивимось з якого ти тіста!
Величко хмикнув і підвівся з колоди. Встав і Сивер.
– Ну, почали.
– Заб'ю ж... – молодик роздивлявся свій п'яст, неначе вперше його бачив.
Сивер коротко, але сильно ляснув його по лівому рамену, чим змусив Величка перенести вагу тіла на праву ногу і тут же різким ударом своєї лівої підбив її. Братанич, що не очікував такого, гепнувся на землю та одразу ж і схопився, розлючений, мов тур. Здоровенний п'яст з широким замахом полетів прямо в Сиверову голову і якби поцілив, то, певно, усе б на цьому й скінчилося. Якби... Бо Сивер пірнув під Величкову руку, пропустив його мимо себе, а тоді, ухопивши братанича правою долонею за підборіддя, легко перекинув молодика через підставлену ногу. Той і ноги задрав, ляпнувшись з розгону спиною на землю.
Вишня, що саме вийшла із житла, так і вклякла на ґанку: стрий зі своїм братаничем зчинили бійку – семипудовий велет проти худого, щонайменше на два пуди легшого від нього Сивера. Величко саме вдруге скочив на ноги і кинувся до стрия, аби зчепитися з ним обіруч: тоді перевага точно була б на боці молодика. Та Сивер і тут встиг перехопити десницю суперника, знову пірнув під руку і, натиснувши ззаду на лікоть, так вивернув її в суглобах, що братанич одразу ж повалився на землю. Тиснучи коліном на хребет Величка, він продовжував вивертати його десницю, аж доки молодик не заволав від болю.
– Вставай, – Сивер чекав, доки повержений ним суперник зведеться на ноги: – коли на брань зібрався!
Величко, стоячи на одному коліні, випльовував з рота пісок, котрого набрався під час свого ганебного крику, витирав обличчя, а потім з колін, так само раптово, як і перед цим, з ревом кинувся на Сивера, що стояв лише в якомусь сажні від нього. Він і помислити собі не міг, що стрий зумисно того чекав: руки Величка гребонули пустоту, а якась сила раптом потягла його по колу і він, забувши про всі наміри, задріботів ногами, щоб не впасти, бо не встигав за силою, котра його кудись вела, а потім Величкову десницю немов ковальські кліщі стиснули, він раптом відчув під собою опору – спину суперника, ноги його відірвавшись від землі, злетіли вище голови, небо перевернулося перед очима і зі всього розмаху, всіма своїми пудами, Величко гепнувся на купу трісок, аж земля загула – принаймні, так здалося Вишні, що перелякано дивилася на це бойовище.
Величко лежав, не рухаючись і тихо стогнав – падіння добре забило йому памороки. Хотів повернутися на бік, але скрикнув від різкого болю у лівому рамені. Все ж таки зумів якось сісти; вибита в суглобі шуйця висіла, як нежива, плечова кістка аж випиналася під сорочкою.
Сивер і не думав жаліти братанича.
– Ти не вой, а мішок з просом. Навіть впасти не вмієш.
– Рука... – пожалівся Величко.
– Це щоб ти знав, чим навкулачки від січі різняться. Встань.
Сивер узявся за пошкоджену шуйцю обома руками, звелів:
– Я тебе зараз полікую. Тримайся.
І коли Величко десницею вхопився за берізку, Сивер зігнув у лікті його лівицю та почав без поспіху піднімати вибиту руку вгору. М'язи напружилися, розтягуючись, і Величкові неабияк боліло, та він, соромлячись стрия, тепер мовчав, щосили зціпивши зуби. Коли рука була вже вище голови, кістка, знайшовши своє місце, вскочила в суглоб.
– Ну, от і все. Поболить день-два та й перестане. Таким дрібницям вой сам мусить раду давати.
Лише тепер Вишня насмілилась до них підійти.
– Що тут у вас коїться?! – голос у неї був, якщо не переляканим, то стурбованим.
– Поборолися трохи з братаничем, – в голосі Сивера чулася безпечність.
– Я вже бозна-що подумала... – полегшено зітхнула Вишня: з цими мужами один клопіт, не можуть вони спокійно жити.
– М'язів у тебе гора, – у Сиверовому голосі насмішки вже й близько не було, – та тільки справжню силу не вони дают, а жили, сув'язі.