Ні, не все, звісно, але й багато з того, що має. І досягнувши того, чого так довго хотів і чекав, прагнув тепер ще більшого, а чого – до ладу ще й не знав. Знав, лише що більшого хоче...
Ну, от власної значимості для застави хотілося! Аби розуміли гридні й сотник, що без Благояра тут ніяк, а з ним усе легко. Бо він тут все знає, про все відає. Він такий, що без нього заставі, як без рук.
– Тут діло таке... – підійшов Благояр до Риботи і той, полишивши чистити коня, обернувся – не так, як тоді, коли онук старійшини уперше просився взяти його до застави, а з розумінням, що пустого новачок цей не скаже.
– Ну?
– Речуть у Коропі, що городник, Озарич, уношів ратному ділу навчає...
Сотник знизав плечима:
– То й що?
– Не знаю. Ніхто на пам'яті моїй так не чинив. Дай, думаю, скажу... – Благояр розвернувся і пішов геть, дещо навіть ображений Риботиною байдужістю до такої звістки: хотів же, як краще.
А новгородець, вже полишивши скребок та взявшись розчищати стрілки* копит, вернувся думкою до почутого й замислився. То добре, що хтось тут готує з уношів воїв, ратників: князеві ж бо щоліта доводиться рать по землях збирати. Тільки... Пощо цей Озарич? Чи іншого діла в нього немає? Треба буде вивідати обережно – нащо це йому, га?!
Весна з людьми таке діє... Ярилова хіть нуртує у всьому живому, вона жене сік, гарячить кров, рождає безумство і спонукає до руху – аби лиш куди, аби не на місці скніти. Варто було Сиверові вийти рано-вранці на ґанок, як до нього прискочили Слинько з Губарем – немов у засідці чатували.
– Сивере, ми тут намислили ось що... Тільки не гнівайся – хочемо в уход[358] від тебе піти. Відпусти нас, га?
Сивер отетерів:
– В уход?! А пощо ж так?
Слинько, старший, переступив з ноги на ногу.
– Унотьку вподобав я... Злюб узяв би, так вона роба Жилятина. Той викуп запросить, а де я срібло візьму?
– А ти? – Сивер поглянув на Губара.
– Я ні... Я лише братові помогти.
– Давно намислили? – поцікавився в братів.
– На Колодія ще, – зізнався Слинько.
– Бач, скільки мовчали, – спохмурнів Сивер, – а від мене хочете, аби я враз вам... Думати буду. Чим хочете срібло заробляти?
– Курилів Олесь ватагу збирає – на Семі рибу ловити й в'ялити. То й ми до нього.
– Пощо не тут хоче ловити?
– На Десні люду повно, а там – риби.
– Коли вже від Колодія мислили, то й мені ж годину дайте.
Днями повчав Влеска Жилятиного, як у січі на ногах міцно стояти, а от як у житті те діяти – самому в когось повчитися не зайвим було б. Вважав, що має братів за опору в господарстві, гадав, що зіпреться на неї, доки дитинець зиждитиме, а домочадці її під ним і підсікли... Дав колись їм волю і з доброї ж волі, не з примусу, прихистив братів – самі напросились. Ряду з ними не вкладав, ясна річ, – який ряд, коли за душею в них нічого не було, ані шеляга. Робили вони на тебе лише за теплий прихисток, прокорм та одежину. Прийшли без нічого – без нічого й підуть. Не в тім суть.
В іншому вона: чи по Праві ти вдієш, коли не пустиш? Бачив ще в отроцтві, як старий волхв Божеслав вевериць з руки годував. Довіряли вони йому і без остраху бігали по волхвові – на длані його сидячи, горіхи лускали. Видно було по Божеславові, що подобається йому така довіра вевериць. Бо коли тобі довіряють, хіба вчиниш хоч щось, аби її втратити? На довірі, коли розібратися, увесь світ тримається. Хто її рушить, той непростиме святотатьство чинить.
Слинько з Губарем, довірившись йому, чи не за отця вважали. За ті різки, що ними частував, коли провина траплялася, жодної образи в душі не тримали – напевне те знав. Скількись там літ назад він би над бажанням Слинька взяти злюб з чужою робою посмівся би, певно, від душі. Тепер не так. Хто із смертних на перепоні двом постане, той не по Кону вчинить. Тож...
– Не чекав такого... – Сивер був явно опечаленим. – Хай би там уже іншим якимось літом: за дитинцем княжим промітної години не матиму... Та силою тримати вас не буду, не по Праві се, – і рукою махнувши, повернувся в терем.
Коли ж вийшов через деякий час, набурмосений і з хмариною суму на чолі, знову наткнувся на робичів своїх.
– Сивере, – знову виступив уперед Слинько, – ми намислили тута...
– Ще що?!
– Невдячні ми... Еге ж. Ти нам волю дав, а ми мов і забули про те. Хай ми й робичичі, та все ж люде, добро пам'ятаємо. Забудь, що я казав; усе, як було, лишається.
– Отакої... – Сивер навіть розгубився. – А злюб як же?
– Ну... – Слинько, опустивши голову, махнув десницею. – Не судилося, значить.
Пощо ти за когось голову ламаєш, Сивере? Чи твоя турбота – злюб чужий?
– Робичі, ви і є робичі! – сам почав сердитись: – Пощо отак просто ти, Слинько, здався, га?! Слухайте мене: Губар лишиться. За двох трудитися буде. Платитиму три вевериці[359] в день. Жилята більше п'яти гривень за робу не загне. Тож, коли старатимешся, Слинько, навіть від Олеся матимеш те срібло. Все! Мені б дитинець князеві звести, уноші... Се вам не злюб узяти.
– Сивере! Я... я за тебе... горою стану!
– Ет... – махнув десницею Сивер. – Стайню ліпше вичистіть.
****
– Що се ти, мов притика[360], місця собі ніяк не знайдеш?! – бурчав до Земледуха Жилята, ні світ, ні зоря випроводжаючи свого робича разом із сином Влеском на підсіку купленої в Благояра по ряду давньої лядини на самім краю коропської ниви, аж ген в межиріччі. Власне кажучи, підсіка була спалена ще до Великдня, на корчування пнів від лядини у Жиляти разом зі своїми холопами та закупами пішло ще добрих два тижні. Тепер на місці майбутньої ниви від пнів зоставалося лише кілька десятків недопалених головешок, які слід було стягти докупи й допалити, тож посилати туди гарячої весняної пори усіх робітних було геть нерозумно. "Двох уношів вистачить, – вирішив Жилята, – нехай Влеско бере Земледуха й звикає господарювати."
– Нічого не забули? – все турбувався господар: – Сокири, заступи, ужища, огниво з кременем, ячмінь коневі?
– Не забули, отче, – заспокоював Влеско, – ось тільки собі поїсти візьмемо...
– Про одне у вас думка – як би пузо набити! – забурчав Жилята. – Скільки вже тобі речу: не вчися у коропців! То лежні тільки снідають; ти спершу зароби в Богів на хліб, а тоді вже ложку бери! До обіду голодним потрудись – отоді тільки знатимеш ціну і смак хліба заробленого. Пузо слід увечері набивати – ситому й спиться ліпше: солодко та міцно!
Угледів у сутінках робу свою Явлину, Земледухову сестру, що виткнулась із житла, тримаючи в руці вузлика з харчем і розходився ще більше:
– Ич, Борилове сім'я! Обоє в отця-ледаря пішли: аби тільки жерти. Пощо спинилася? От уже ж дурним до верху ношена! Неси борзо, бо й до обіду з двору не випхаються!
Перелякана Явлина підскочила, хотіла спочатку ткнути вузлика Земледухові, потім передумала, простягнула Влескові й одразу ж чкурнула назад, аби лиш не чути докорів господаря. Уноші мовчки скочили на вкриту свіжим сіном підводу й заторохтіли з двору.
Земледух неабияк хвилювався: вирішувалась нині їхня з Осьмою доля. Одразу ж після Водосвяття прийшла йому в голову шалена думка: втекти з милою світ за очі. І вчинити втечу якнайшвидше, доки не з'являться тут заїжджі гості, тим більше – не надумають рушити з місця коропські купці. Коли, ще за тиждень до Колодія[361], сказав про свій задум Осьмі, та злякалась: як це – втекти?! Хіба ж від долі своєї втечеш? Та Земледух не на жарт тоді на неї озлився: "Пощо відаєш, де доля твоя?! Чи ми перші будемо?" Вона кілька ночей проплакала, а тоді, милого якось угледівши, немов у льодяну воду стрибнула: "Згодна я..."
Готувалися, як їм здавалося, так уже ж ретельно, так ретельно... Кожен продумував не один раз, що ліпше всього з собою взяти: так, аби і обжитись було легше в чужій стороні, а разом із тим і зайвого не брати, бо все одно на своїм горбу багато не понесеш та й де рабові що взяти – хіба вкрасти. Сховати той, по суті, дріб'язок десь у підкліті чи хліві або стодолі, подалі від хазяйського ока, було неважко. Набагато важче виявилося винести його через ворота за стіну, з города і там сховати так, аби потрібної години під рукою опинився.
Земледух третій місяць втечею марив і кожної зручної миті щось та й переносив подалі від города, якомога ближче до межиріччя. Одразу ж вирішив, що втікати потрібно саме тим шляхом: чекати, доки прибутна спаде, не можна, а під час повені дорога у світ одна – між Ятрицею та Ужеттю, кудись до Семі, на котрій він був лише один раз – у дитинстві, ще як отець віз їх з Ромену сюди. Знав іще, що Семь у Десну впадає, а більше нічого. Куди рушити від Семі, він не не намислив. Головне для себе визначив: непомітно втекти і на тиждень якийсь сховатися в глушині, бо гадав, що довше не шукатимуть, а тоді вже якось, кудись...
Нині був п'ятий день молодого місяця квітня, тож, почувши напередодні ввечері Жилятин загад на сьогоднішній день, Земледух вирішив: ліпшої години для втечі у них із Осьмою не буде. "Велике діло починай на молодикові" – повчав його колись отець.
Підвода з уношами котилася піщанистим гостинцем, а перед очима Земледуха стояв покійний Борило, згадувалась остання їхня розмова.
... Того дня приїздив до них Озарич і вони з отцем у дворі, біля житла сидячи, довгенько про щось мову вели. Отець Озаричу за поприще лядини, по ряду взяте, до ладу не підсічене, не спалене й житом не засіяне, срібло був винен. З тієї клятої лядини усе й почалося, всі біди Борилового роду. Отець на ній килу[362] собі нажив і робити нічого вже не міг.
Про що двоє мужів тоді говорили, Земледухові було невідомо та коли Озарич поїхав, отець і вечеряти не пішов. Уже в сутінках покликав його до себе і вони проговорили, аж доки й зорі на небі рясно висипали.
– Дуже я перед вами завинив... – почав тоді Борило і кожне слово давалося йому з таким трудом, ніби щось важке в гору котив. – Матір вашу вільною брав і тебе з Явлиною вільними породили. А за тиждень чи й раніше станете всі Жилятиними рабами... Отак...
Земледух слухав отця і не все до ладу розумів.