Мав він меча роботи не місцевого коваля, дорогого меча, харалужного, робленого, коли б чи не в Родні, – принаймні, так здавалося Сиверові, – на тутешніх мечах таких крижів[334] ще не робили. Ждан стояв у колі, відпочиваючи, гордовито поглядав на мечників, підзужував тих, хто ще не рубався – закликав до двобою. Рубався він добряче – купець є купець: не вмітимеш за себе постояти, то й життя твоє, і добро твоє не варті нічого. Хтось його колись навчав, можливо, старий ратник чи княжий дружинник – Сивер бачив те добре, але бачив також, що у справжній січі купцеві бувати ще не доводилось.
Мечники чекали на Любима, сина Видути – той був неабияким рубакою і кілька останніх літ саме він виходив у Перунів день переможцем на мечах. Але Любим, нещодавно побитий кіньми, не бажав цього разу виходити на герць, розмовляв про щось із Видутою. Нарешті Рикуш, котрий і себе вважав неабияким рубакою, побачивши, що бажаючих більше немає, зняв зі спини свого круглого щита, витягнув з піхов власними руками зробленого меча і ступив у коло. Сиверові стало цікаво: чого ж вартий, як мечник, його друг-коваль?
Рикуш був мужем неабиякої сили і саме на неї покладався у першу чергу, а ще на страх суперника перед його ударами. Не одного свого суперника у попередні літа він просто виганяв із кола градом своїх ударів; часом навіть мечі їхні не витримували та ламалися. І цього разу коваль попер на купця немов ведмідь на рожен: рубав з усього плеча – Ждан насилу витримував могутні удари, встигаючи кожного разу ухилитися трохи в сторону, приймаючи на свого щита удар, трохи пом'якшити його. Рикушеві здавалося, що він рубає якесь надзвичайно пружне дерево – те вгинається під ударами і ніяк не перерубується. Він вкладав у кожен свій удар стільки сили, що, хоча і був витривалим, але досить швидко стомився, спітнів і засапався; Ждан же виглядав, попри все, куди свіжішим.
Нарешті Рикуш припер купця до краю кола: лише один крок відділяв Ждана від нього, коваль пустив свого меча низом, змусивши Ждана опустити щит, і тут же з усієї сили блискавично рубонув зверху. Жданові нікуди було ухилитися, він прийняв той удар на свій меч прямо перед собою; мечі, викресавши іскри, зіткнулися майже біля самих крижів; купець витримав сильний удар, та Рикуш, не виводячи меча, почав тиснути ним на меч купця – ще мить і він просто виштовхне Ждана за коло. Але той блискавично порснув убік і Рикуш, що тиснув, немов бугай, тут же втратив рівновагу, ступив два кроки, спіткнувся, перечепившись об поліно, що означало межу кола, і вилетів за нього, навіть не зрозумівши, що сталося. Знову Ждан святкував перемогу і був уже переконаний, що залишиться сьогодні переможцем.
– Ну ж бо! Хто ще?! Може ти, Осьмаче?... Перевелися рубаки!... Нащо вам мечі? Он, віддайте Рикушеві – перекує в наральники. Ратаї ви, а не вої!
Рикуш був присоромлений: хотів показати перед Сивером свою удаль – і ось маєш...
– Старію вже... – виправдовувався він: – нема тієї сили, що колись. Коли було б мені як йому, – показав на Ждана, – по пояс у землю вгатив би купчину.
Сивер давно вже вважав такі герці дитячими забавками. Але чи то від випитого меду, чи від святкового піднесення, а швидше за все – аби довести родовичам і решті городян, для яких він був гідним лише жалю віровідступником і котрі після косовиці дивилися на нього, як на невструйла та попсуя[335], що він теж чогось вартий, Сивер раптом попросив у Рикуша:
– Дай-но мені твого меча...
Передав топори другові, сам зважив у руці ковалеву зброю, спробував зігнути лезо – воно було не надто пружним, поперебирав у п'ясті руків'я – чи лягає так, як треба: меч видався йому досить пристойним, дарма, що вигляд мав простуватий та й лезо від ударів харалужного меча Ждана місцями викришилося, підхопив лівою рукою щит і мовчки ступив у коло.
Ждан поглядом оцінював свого нового суперника: набагато старший, високий, довгорукий, борода стрижена, як у грека, розповідали про нього – носило по всьому світу; он аж два бойових топори приніс, – не просто так вийшов у коло, з таким треба бути обережним...
Ждан почав; удари його були розмашисті, але не сильні – вирішив прощупати суперника з усіх боків: навскісний справа, навскісний зліва, боковий понизу – справа, зліва, знову навскісні, а потім зверху – один, другий, третій... – і так увесь час, без натуги, неначе граючись. Дзинь..., дзинь..., дзинь – дзвеніли клинки і немов зачаровані стояли родовичі – давно, а дехто з них, можливо, і ніколи, не бачили такого бою.
Ждан прощупував мечем захист Сивера, шукав слабке місце, а його поки що не було; суперник стояв немовби під невидимою сталевою шкаралупою – звідки не вдариш – скрізь зустрінеш "Дзиннь!" – вчасно підставлений щит або клинок: гладеньку таку невидиму шкаралупку – жодної вм'ятини на ній, жодного пролому. Купець і так, і сяк намагався вивести Сивера з рівноваги, витанцьовував навколо нього – той все одно залишався стояти посередині кола, лише повертався лицем до нападника; Ждан пришвидшив удари: Дзинь! Дзинь! Дзинь! – щити вже обома були відкинуті, лише мечі дзвеніли, не перестаючи, а "шкаралупа" все одно була неушкодженою.
Глядачів навколо них більшало і більшало, вони з захватом спостерігали герць і найбільш тямущі в мечах починали розуміти про себе, як багато важать у бою на мечах не груба сила м'язів, а розкутість, рухливість суглобів зап'ястка, ліктя та плеча і сила їхніх сухожиль.
Ждан ще додав у швидкості і мечі вже дзвеніли часто-часто: дзинь-дзинь-дзинь-дзинь-дзинь! та все те було марним – він уже захекався не менше, ніж перед цим боєм Рикуш; Сивер стомленим не виглядав. Ті, хто за Ждана уболівав, а таких було набагато більше, очікували, що ось-ось купець проб'є-таки захист "Озарича"; але сам Ждан вже зрозумів, що натрапив на куди досвідченішого, ніж він, і думав лише про одне: як би йому з гідністю вийти з цього двобою. Він усе ще нападав, а Сивер лише захищався, проте Ждан відчував, що скоро видихнеться, не витримавши ним же самим і заданої швидкості.
У безвиході він вирішив спробувати такі удари, котрих ще як слід не навчився: коли один складний, підступний та неочікуваний удар тут же переходить в інший, а той – у третій, доки суперник, заплутавшись, не припуститься помилки і тоді настає черга останнього, вирішального, що несе перемогу. Раніше він хоч і намагався їх опанувати, проте до ладу вони в нього ще не виходили. Ждан відступив на крок, начебто з тим, аби передихнути, крутнувся на місці, ударив із широким розмахом на рівні пояса і ледве мечі зіткнулися, спробував з вивертом назовні піддіти меч Сивера з тим, аби вибити його з десниці суперника, але не зміг одним рухом поставити праву ногу куди слід, виверт той сили не мав, меч його ковзнув і завис на якусь одну мить у повітрі, тим часом Сивер раптом стрибнув уперед і, опинившись з незахищеного тепер правого боку купця, плазом клинка ляснув легенько по Жданових сідницях: мовляв, слідкуй за спиною, коли хочеш жити.
У натовпі реготнули, Ждан від сорому навіть почервонів, але, нічому не навчившись, знову наважився на ризик. Тепер він спробував ошукати Сивера: замахнувся так, начебто хотів справа вдарити по ногах, в надії, що суперник поведеться на те і опустить свого меча, проте уже в ударі Ждан раптом підібрав на себе клинок меча, розвернув тулуб уліво, меч його, блискавкою описавши коло, злетів над головою і соколом ударив зверху вниз, та марно! – Сивера там уже не було і меч купця лише розсік пустоту, суперник же, якимось дивом знову прослизнувши поряд із десницею купця, вдруге опинився за спиною Ждана – короткий різкий удар ступнею по ходу під коліно – і купець гепнувся, задравши ноги, на спину, а Сивер вже стояв над ним, упершись вістрям свого меча в груди переможеного.
– Наша взяла! – заволав Рикуш. – Сиверові – слава!
– Слава-а-а!! – підхопили усі, хто спостерігав за герцем.
Тим часом Сивер подав Жданові руку, допомагаючи встати і коли той підвівся, неголосно сказав йому:
– Коли хочеш навчитися мечем володіти, дивися або в очі суперника, або на його ноги – вони видадуть тобі усе, що той тільки збирається робити. Мусиш не думати про те, що дієш: тіло саме зробить, що потрібно. Ти ж весь у думці: ось зараз так зроблю, потім так – все по очах видно. Хто тебе навчав?
– Ратич один, з новгородців. Ходив зі мною з Києва до Моравії. А ти, Сивере, добре січешся! Йди до мене – не зобижу!
– Відходив я вже своє...
– Тоді, може, навчиш?
– Не маю на те часу нині. Нехай обживуся... – і пішов з кола.
Рикуш ухопив його в свої ведмежі обійми і радів так, немов це він вийшов у герці переможцем:
– Оце так! Ох, і швидкий ти – мов блискавиця, а січешся!.. Скільки живу – такого не бачив!
Сивер лише рукою махнув:
– Пусте... От я – таких рубак знав, що вони цьому купчині в одну мить вуха обрізали б – незчувся і коли. Ні, меч – то не моє, моє – топори. А меч у нього добрий – свого день тепер правитимеш!
Тим часом біля них вже був Шамро і тримав у руці окутого сріблом турового рога з медом, що аж пінився:
– Славетні мужі роду нашого! – почав волхв, звертаючись до родовичів, що вже стояли навкруги широким колом.
– Вшануймо, браття, Сивера, сина Жадана, онука Рождена за доблесть його, явлену перед Громовержцем! Гой! – і передаючи Сиверові ріг з медом, додав лише для нього:
– По-доброму ти зробив, що прийшов, – і головою схвально хитнув.
– Гой! Гой! – волали родовичі: – Сиверові – слава!!
Ні, він тепер аніскільки не шкодував за тим, що прийшов сюди і родався зі своїми, і став із Жданом до герцю – він був нині серед свого роду, він був тут не лише своїм, але й кращим, як і належало бути йому, нащадку своїх славетних пращурів-старотців:
– Гой! – співала душа і повнота життя пінилася в розі та переливалася через край: пий, Сивере!
Він тримав у руці ріг зі священним напоєм; як не рахувати недавніх трьох ковтків з братини, уперше в житті збирався куштувати мед свого роду, бо покинув рідне гніздо, ледь ставши уношем, а покон велить пити мед лише мужам; напій був запашним – мав медвяний запах з домішкою вишневого, вчувалося трохи м'яти, у туровому розі виглядав темним...
Він підняв ріг до темно-синього грозового неба, туди, де за Десною гуркотіло та гримало, трусило тим гуркотом землю і де сині навскісні смуги, що тяглися від хмари униз, свідчили про тамтешню зливу, гукнув, що було сили:
– Громовержцеві – слава!! – а далі плеснув для пращурів добрячу долю меду на землю і почав пити під тисячоголосі вигуки "Слава!", під гуркіт Перунової колісниці.
Ох і смачним був тридцятилітній ставлений мед – божественний напій пращурів! Він звик за життя до грецьких вин і здавалося йому, що кращих напоїв годі на землі й шукати.