Щось таке, особливе, незрозуміле витало в повітрі, він ясно це відчував – щось таке, що робило усіх присутніх мужів ближчими, аніж брати, – побратимами; не лише Сивер, але й кожен із понад тисячі, хто стояв тут, на Старій Могилі, радо віддав би зараз життя своє за рід, за будь-кого із присутніх і вірилося всім – немає нині жодної сили у світі, що могла би їх здолати, бо з ними – сам непереможний, нездоланний Перун!
Закінчив своє заклинання Шамро і вої почали підходити за своєю зброєю; узявши до рук меча, списа чи топора, вони йшли до волхва і той, вмочивши у жертовну кров два пальці, проводив ними по чолу кожного мужа, а вой пов'язував тоді своє чоло вишитою червоним стрічкою.
Розібрали усі свою зброю, і по Шамровому знаку вступили в коло два достойні мужі, що мали провести обрядовий бій між Перуном та Велесом. Третяк – рудий велетень-кожум'яка, що тримав у руках черлений щит та велику сокиру, був за Перуна; чорний, мов ніч, Черниш із щитом та списом, у кожусі, вивернутому чорним же смухом догори, – за Велеса.
Шамро своїм напрочуд сильним гучним голосом завів кощуну про Перуна та Велеса:
По синій Сварзі, по небесній тверді,
Їхав Перун-Громовержець:
Дев'ятьма кіньми правив,
Колісницею гуркотів.
Їхав стадо своє визволяти,
З велесового полону
Хмари дощові забирати!
Гей-гей!
Перун та Велес зійшлися, билися, на думку багатьох, по-справжньому, хоча Сивер добре бачив – граються: видно було, що кожен удар суперника відомий іншому наперед; певно, не одне літо творили вони цей обряд.
На прю вони стали.
Ратились важко та довго:
Три дні, ще й три ночі
Без роздиху, без передиху!
Та й побив срібночолий
Перун златовусий,
Велеса чорного, пелехатого!
Гей-гей!
Як не вихилявся Велес-Черниш, як не намагався своїм списом знизу дістати Перуна-Третяка, але Громовержець щодалі більше насідав на нього, аж доки одним ударом сокири не розтрощив своєму підземному суперникові щита і тим самим змусив-таки крадія скласти до своїх ніг зброю.
І погнав Перун-громовержець
Хмар-корів на небо;
Матір-Землю напував
Буйним дощиком!
Гой! Гой! Гой!
Ходили небом хмари, гриміло-гуркотало десь за ними, накрапав дрібен дощик та все ж зливи так і не сталося: перегнав Стрибог хмари за Десну, на північ і звідти простяглися до землі сині смуги – поливало там.
Прийшов час требу правити. Два десятки найміцніших мужів з натугою підняли лодію із закланними тваринами, піднесли до клади, поставили на неї. Шамро, котрий зняв на той час із себе весь одяг, звернувся до роду, що стояв широким колом:
– Сотворимо нині, людіє, славу Богам нашим рідним! Першу славу – Перуну-Громовержцю, незборимому вою небесному! Гой!
І усі підхопили натхненно:
– Гой! Гой! Гой!
А Шамро натхненно вів далі:
Перуне-Громовержцю!
Ярим вогнем у небі,
Буйним дощем на полі,
Важким колосом на ниві:
Звитягою ратною –
Слався одвіку й довіку!
Гой!
Ще гучніше гримнуло тисячоголосе:
– Гой! Гой! Гой!
Голос волхва все набирав міці, немов з неба черпав свою силу:
– Полинь, Слово наше віщеє: туди – за темний ліс, за високі гори, за чорнії хмари – де Перун, витязь Сварожий, на прі стоїть, світло Яви від темряви Нави оберігає і Праву Сварожу нам береже! Гой!
І крикнув рід, як одна людина, як велет той, що спить під Старою Могилою:
– Гой! Гой! Гой!
Шамро ж узяв до рук наготованого смолоскипа, підпалив його від живого вогню і, підійшовши до клади, сунув вогонь всередину, під лодію.
Яр-Сварожичу, ти наш отче!
Здійми полум'я сильнеє,
Зачорни сивину Перунові,
Підніми йому в горнії висі
Требу роду нашого!
Буй-Сварожичу, не стань димом,
Не затухни, не полиш
Стежку Прави довіку!
Славимо Бога нашого,
Перуна-громовержця!
Гой! Гой! Гой!
Запалала клада, дим охопив її, здійнявся вище дубів і не стало видно лодії з пожертвою. Усі мужі вдарили залізом об залізо, мечі та топори бряжчали об щити так гучно, що у присутніх і вуха закладало: немов то сам Перун, спустившись на землю, метав свої громовиці!
– Гой! Гой! Гой!
Волшба тривала далі і волховичі Шамра на підтримку требі в один голос зачали молитву:
Прийміть усі Боги
Требу велику від роду нашого!
Чесную требу, без жалю!
Требу всесильну та славну,
Землі нашій отній на славу!
Гой! Гой! Гой!
Шамро стояв біля вогню так близько, наскільки тільки можна було, і пильно стежив за тим, що відбувається з лодією. Він бачив, як прояснився вогонь, як полум'я охопило лодію, як почали, немов живі, ворушитися у вогні кінцівки закланних тварин... Якби, боронь Боже, сталося так, що треба виявилася якимось чином осквернена і Перун відмовився прийняти її, тобто, пожертва "прахом пішла" би, тоді довелося б не лише закопувати неприйняту Перуном, осквернену требу в землю – "в прах", але й починати усе спочатку, мало того – і пожертву приносити особливу, спокутну!
Проте усе складалося в Шамра так, як повинно було бути. Пройшов якийсь час і нарешті тіла тварин, що лежали в лодії, спалахнули яскравим полум'ям, котре вже не могло погаснути, до білого диму від дубових дров додалося пасмо чорної сквари[328] – від жертви, а Шамро гучно сповістив:
– В небо пішла-а-а! Слава Богам нашим! Перуну-Громовержцю Слава!
Тоді вже всі, як один, волхви завели:
Треба до Сварги кречетом лине:
Богам нашим – Слава!
До Сокола-Роду
Від нашого роду – Слава!
До Сварога,
До Перуна,
До Велеса –
До Діда,
До Дуба,
До Снопа – Слава!
Як одвіку було так,
То і є так, і буде повік:
Сва з тя, матер-Земле Сирая!
Гой! Гой! Гой!
А потворники[329] несли вже круглі, як сонце, хліби, йшли з ними по колу і кожен муж, кладучи на хліб свою десницю, бажав усім своїм родовичам блага та помочі від Богів. Коли до Шамра знесені були усі чотири хліби, він, круто їх посоливши, підніс до палаючого жертовного вогню, довгою дерев'яною лопатою вклав на рештки лодії і творячи волшбу, гучним голосом заходився промовляти освячення хлібів:
Святися, щедрая Требо!
Линь від Землі і до Неба!
Гой, Громовержцю Перуне!
Хлібом-сіллю тебе величаєм
І до нашої Страви[330] закликаєм!
Гой!
І бряжчала зброя, і славба велія роду їхнього безперешкодно линула до синьої Сварги, бо прийшлася вона до душі небожителям! Гой!
Тепер вже можна було вести на заклання скот задля спільної з Перуном страви і скоро три бики та три вепри розділили участь попередніх тварин. Два жерці та з десяток шанованих дідів-родовичів почали готувати їх до варіння і смаження над вугіллям жертовної клади.
Тим часом ще троє жерців викотили три липові діжі ставленого[331] меду – чорні, як ніч, бо були колись обмазані смолою і понад тридцять літ пролежали закопаними в землі; вибили з пересторогами верхнє дно в одній з них: видно було усім, як заграв там священний напій і Шамро, зачерпнувши з діжі великою кленовою дворучною братиною, що вміщала в себе добрих два гарнці[332] духмяного, світло-вишневого меду, підняв до темного передгрозового неба посудину, з якої священний напій аж переливався через вінця, і заходився її освячувати:
– Меде, лийся! Благо, дійся! Братино, не порожній, а хто п'є – той добро має: живот довгий і розум ясний! Гой!
Він опустив посудину, хлюпнув меду на землю – пращурам, і приклавшися до краю та зробивши з неї три ковтки, голосно вигукнув:
– Прийми, Перуне, требу нашу! – і передав з поклоном братину Видуті.
І той так само підносив посудину до неба, далі плескав трохи меду на землю, потім, зробивши три ковтки, славив Перуна-Громовержця і так само ж з поклоном передав її Любимові.
Пішла братина по колу і кожен робив так, як Шамро та Видута. Коли мед у братині мав скінчитися, жерці передавали до кола наступну, повну по вінця, кленову посудину, щоб не вичерпалася ніколи ані Божа благодать, ані сила роду.
Сивер чи не останнім із коропців прийняв братину, вона була вже наполовину випита; як і всі родовичі, здійняв її до темної хмари, що стояла за Десною, подумав, що, певно, дивляться зараз на нього і дід його, Рожден, і отець, Жадан... Що вони думають про нього? Чи подадуть йому хоч якийсь знак? А Перун: чи не мститиме він за Сиверове відступництво?
"Перуне, що мені робити? Заплутався я..." – Сивер відчував, як палали його ланіти[333] і стояв з піднятими до неба руками довше, аніж треба було. Та не чулося відповіді з неба, лише купчилися на видноколі темні хмари, гнітили його своїм похмурим виглядом, немов несли у собі німу погрозу невідворотньої кари.
Тоді він опустив братину, плеснув на землю перед собою трохи меду і зробивши необхідні три ковтки, мовив гучно:
– Богам нашим – слава! Роду нашому – жити!
З поклоном передав братину далі, до сохачан і лише тоді відчув, що аж спітнів від хвилювання.
А за тим прийшов час показати кожному мужеві, хто мав бажання, силу свою, удаль молодецьку та звитягу славну. Хто мав мечі, ті, звісно, хотіли в герці довести, що не дарма тримають у себе на стіні, над ложем цю благородну зброю; найкращі стрільці роду пішли з луками позмагатися у влучності; найсильніші прагнули здобути перемогу в боротьбі на поясах.
Рикуш зі своїм мечем, звісна річ, пристав до мечників; Сивер, котрий лише хотів подивитися на молодецтво родовичів, пішов із Рикушем. Мечники окреслили на землі коло сажнів у п'ять завбільшки, обклали його рештками дубових дров і перший завзятець ступив у нього зі своїм мечем, викликаючи на поєдинок охочих. Умова герцю відома всім: рубатися без крові; переможцем буде той, хто або виб'є з рук суперника зброю, або натиском своїм змусить його покинути коло, чи той впаде на землю.
... Рубалися родовичі затято, але якогось особливого уміння при цьому не виказували: сподівалися не на вміння, а на силу свою та спритність. Що там і казати, давно минули ті часи, коли кожен муж був водночас і воєм, і ратаєм, бо, коли поверталися з Подунав'я у предковічні свої краї, мусили не лише палити підсіку і ходити по ній спочатку з сохою, а потім з косою-горбушею, але й з лютими ворогами час від часу рубатися не на життя, а на смерть. Уся неблизька дорога від Подунав'я до Десни рясно полита потом і кров'ю їхніх родовичів, пращурів тих, що так уперто рубалися тепер Перунового дня.
Певно, вже чи не з десяток поєдинків відбулося і чи не вчетверте святкував перемогу тридцятилітній Ждан, син купця Звана і сам купець.