Він подумав, що раніше ці пестощі сприйняв би ледь не за образу, а тепер не бачив у цьому нічого поганого – бо ж пестила Вишня, – його мила, ненаглядна, суджена.
Йому чомусь не хотілося більше прикидатися, він відкрив очі та й занімів від подиву, бо Вишня була перед ним уже вдягнена, в білому лляному платні з багатою вишивкою, котрого він раніше не бачив на ній, волосся, як і личить заміжній жоні, сховане було під розшитим білим по білому повоєм, поверх якого красувався срібний обруч, а з нього звисали, погойдуючись, закручені в завиток, срібні сіверянські скроневі кільця, до грудей звисали довгі рясна, на грудях у сім чи вісім разків лежало різнокольорове скляне намисто із срібними кринами, – прикраси що дісталися Вишні від Десені; на колінах її лежали два білі згортки.
Від подиву Сивер рвучко підвівся і сів.
– Бояриня! –вихопилося в нього і непідробний, щирий захват був у голосі Сивера, бо й справді, біле вишите вбрання укупі зі срібними прикрасами дуже личило смаглявій Вишні.
Вона посміхнулася і щастя блищало в її очах.
– Це тобі, – Вишня простягнула Сиверові два згортки і підвелася. – Приміряй.
Сивер розгорнув їх: то були вишита чоловіча сорочка і ногавиці.
– Коли ж ти встигла, ладо моє?! – і згадав, що не раз заставав Вишню за шитвом, от тільки у своїй заклопотаності чи байдужості до неї жодного разу не поцікавився: щось там шиє його жона, то й нехай – не вистачало ще у жіночі справи пхати свого носа; потрібно буде, сама скаже – так думав він тоді.
– Я дуже старалась. Завтра Перунів день, ти маєш це вдягнути!
Довгі літа Сивер був безградником[326] і, так само, як Фрейвар чи інші, подібні до них, не надто переймався тим, який одяг носить, бо, часом, вибору взагалі не було – мав носити хоч щось, аби не ходити нагим.
– Вдягни, – знову попросила його Вишня.
Сивер вдягнувся.
– Якраз по мені! – здивовано вигукнув: – Як ти вгадала?
Вишня хитро посміхнулася:
– Міряла твій одяг, коли ти спав. Візьми ось ще це, – вона простягнула мужеві густо вишиту червоним стрічку. Сивер пам'ятав – такими стрічками мужі в Перунів день пов'язують під час треби чоло.
Як хата оберігає людину від світу, повного її ворогів, так само і одежа має оберігати свого хазяїна від лиха. Неспроста Русь шиє одяг із білого платна: білий колір, колір чистоти та непорочності, вже сам по собі немов броня захищає людину від різної нечисті, а вишивка біля кожного отвору – горловини, рукавів та подолу береже від проникнення до людини через відкриті місця її одягу злих духів. Як муж боронить свою жону зброєю від видимих ворогів, так само і вона боронить мужа, шиючи йому одяг та вишиваючи його – але від лиха, яке хоча і не побачиш, зате шкоди від нього можна зазнати навіть більшої.
"А я, – подумав Сивер, – чим я віддячу за все це?" і, обійнявши Вишню, ніжно притулив до себе, гладив по спині, дивився у рідні темні очі, цілував в уста.
– Спасибі, ладо моє! Чим же я віддячу тобі?
Вишня відповісти не встигла, бо з двору почувся басовитий гавкіт Бримо.
– Хто це там у гості до нас завітав? – здивувався Сивер. – Ходімо, подивимось.
– Може мені не ходити? – засумнівалася Вишня.
Сивер оглянув свою милу з ніг до голови, посміхнувся:
– Ходити: нехай помилуються на моє ладо! – і владно взяв її за руку.
Вони вийшли надвір; Бримо стояв біля воріт і намагаючись просунути голову між їх стулкою і землею, гарчав – лякав нападників. Сивер, підійшовши, поплескав себе по нозі:
– Ходи сюди, Бримо! Молодець!
З-за воріт почувся голос Рикуша:
– Ох, і сторожа в тебе! Відчиняй!
Сивер відчинив ворота. Біля них стояла підвода, ззаду до неї був прив'язаний за протягнуте у ніс кільце молодий вгодований бик. Рикуш, полишивши підводу, зайшов до двору, з подивом витріщився на Сивера у білому, вишитому платні і молоду красуню, теж в білому, що стояла поруч із ним.
– Гой єси, Сивере!
– Радий бачити тебе, Рикуше!
– Гой єси... – почав Рикуш, звертаючись до молодої красуні, згадав, що не знає її імені і запнувся.
– Вітаю тебе, гостю дорогий! – з легенькою посмішкою поклонилася та і Рикушеві на мить здалося, що голос її йому знайомий.
"От тобі й Сивер! – промайнула у розгубленого Рикуша думка – Не встиг хату поставити, як дві жони завів. Весь у Жадана... Та й гарна ж!" – він заледве не облизнувся, оглядаючи молодичку: молода, висока, вона у своєму білому вишитому платні була схожа на весняну берізку, тонке лляне платно на ній чітко окреслювало пружні перса з горбочками сосків, вишитий поясок переймав у поясі дівочий стан, а погляд старого блудника домальовував у Рикушевій уяві звабливі чресла та стрункі ноги красуні.
– Заходь, гостем будеш, чого на воротах стояти ?! – розкинув руки Сивер.
"Та де ж він, в дідька, її взяв? І мені навіть не сказав!" – Рикушеві думки стрибали в голові і не давали зосередитися.
І треба ж було йому тут ляпнути:
– Як хоч звуть твою красуню?
Сиверова здивована відповідь його ошелешила:
– Вишня.
Нижня щелепа у Рикуша просто впала:
– Виш... Ще одна, чи що?!
Тут Сивер вже не витримав і зареготав, красуня ж опустила очі і густо почервоніла.
Лише тепер Рикуш усе зрозумів. Від сорому він не знав, куди йому подітися і червонів не менше від Вишні. На тому його гостини і скінчилися. Він відбивався від Сиверових запрошень, пояснюючи, що його на капищі чекає Шамро, котрому він веде бика на завтрашню пожертву в честь Перуна і що заскочив він на одну мить, аби спитати чи не потрібна якась допомога, що завтра удосвіта чекатиме на Сивера біля свого двору, аби разом піти на вшанування Громовержця – словом, він навіть пішов супроти покону, погребувавши гостинністю друга, і мріяв тільки про одне: якомога швидше втекти звідси від ганьби куди очі бачать.
Повертаючись з капища додому, Рикуш тільки те й робив, що згадував свою невдалу гостину. Те, що сталося з Вишнею, знехтуваною усіма, занехаяною ще донедавна Вишнею, вразило його невимовно. Та й сам Сивер видався йому літ на десять молодшим, а образ Вишні, яка із безбарвної, забитої челядки за лічені тижні перетворилася на красуню з блискучими, щасливими очима і впевненою поставою, взагалі стояв перед Рикушевими очима постійно; темні кола у обох під очима промовисто говорили про їхні безсонні, проведені у любощах, ночі.
" Знюхались-таки; злюбилися! От що Лель з людьми робить! Не інакше, як позавчора залягли!" – із заздрістю думав Рикуш. Почав порівнювати Вишню зі своєю Доманею – і з досади махнув рукою. Він таки по-дружньому заздрив Сиверові і нарешті вирішив, що йому варто завести собі молоденьку рабиню. А що, Доманя не стіна, посунеться. На весну обов'язково напитає собі якусь гарненьку, літ на сімнадцять, – ет! – на п'ятнадцять щонайбільше! Має право! От були ж колись часи! Не те, що нині – мали мужі стільки жон, скільки прогодувати могли. Він і трьох прогодував би! Забуваємо покон, забуваємо!
І, покинувши віжки, решту недалекої дороги уявляв собі, як добудує через сіни ще одну кліть, чи навіть горницю, як у Сивера і приведе туди молодесеньку дівчину, як пеститиме ночами її юне тіло, як вони любитимуться і у них обох теж заляжуть під очима синці, а весь Короп заздритиме йому... За своїми мріями він навіть незчувся, коли опинився перед власними ворітьми.
Доманя його, як завжди, поралася надворі, біля кабиці – щось готувала на вечерю; рядовичі носили до кузні крицю, вугілля – готувалися до завтрашнього дня. Розпалений уявою Рикуш підійшов ззаду до своєї Домані і з розгону по-хазяйськи ухопився обома руками за її великі, мов дві подушки, перса:
– Е-х-х! Вечеряти скоро?
– Сказився?! – рвучко обернувшись, визвірилася на нього Доманя. – Люди онде дивляться!
У Рикуша перед очима знову постала струнка Вишня, горбочки, що витиналися на її пружних персах і він, не витерпівши, спересердя кинув:
– Куплю собі на весну рабиню молоденьку, в наложниці візьму!
– А оце бачив?! – не розгубившись, тицьнула йому під носа свій пухкий п'яст Доманя.
Рикуш із шумом втягнув носом повітря, – від кулака густо несло цибулею, і зареготав:
– Смертю пахне!
– Отож! Дивись мені!
Він лише махнув рукою, прощаючись зі спокусливою мрією і подався в кузню, а Доманя, знову повернувшись до своєї роботи, з обуренням бурчала:
– Кут блудливий! Ночі не дуждесся!
Десь там, за хмарами, є обитель могутнього Бога-воїна – Перуна: золотобородого, сивочолого Громовержця, котрий переміг колись Змія та Чорнобога і який, пробудившись навесні від зозулиного "ку-ку", ключами, принесеними цим віщим птахом з Вирію, відчиняє небо і випускає на світ Божий тепло, проганяє зимовий сон Матері-Землі, розчиняє небесні хляби і тоді на неї проливається життєдайний дощ.
У золотій колісниці, на дев'ятьох золотогривих, зі срібними копитами конях з великим гуркотом мчить небом Перун. Щирим золотом сяє його обличчя, самоцвітами палахкотять очі, важким молотом розбиває він скуті льодом хмари і тоді проливається з них дощ, а своїми стрілами-блискавками розганяє по небу насланих Чорнобогом людям на погибель чортів та дивів – ніхто не встоїть перед Громовержцем!
Навіть Велес, Бог скота, торгівлі та багатства, що спокусився одного разу на стадо Перунових небесних корів – дощові хмари, і викрав їх з-під Перунового носа, доки той ганяв по небу чортів – навіть Велес не встояв перед могутнім Громовержцем: три дні тривала їхня битва, але нічого не зміг вдіяти чорний пелехатий Велес супроти сяючого золотом Перуна, був загнаний ним під Землю і повернулося Перунове стадо на небо, і знову полився звідти благодатний дощ.
Войовничий Перун – Бог мужів, оборонців своєї землі. Мужі у Перунів день віддають йому належну шану, збираються усім родом, аби уславляти свого покровителя, заклинати на крові зброю та посвячувати уношів у вої.
На південь від Коропа височіє за Ятрицею велика Стара Могила. Кажуть, що похований у тій Могилі пращур сувирів – славний богатир, велетень: рід людський, змілівши, таких уже не здатен більше породити. Стара Могила геть уся, окрім своєї маківки, поросла дубами і саме тут в Перунів день з усих-усюд – із Коропа, з Сохачевого, з Жорновок та Оболоні збираються на свято родовичі.
... Сивер підвівся ледь тільки засіріло у віконці. Він рухався тихо, бо не хотів будити Вишню, що, стомлена, спала по-дитячому солодким сном: вдягнувся у нову, сшиту руками його жони одіж, тихенько зняв зі стіни свої топори, старезний, окутий міддю туровий ріг для меду, зійшовши униз, узяв з-під лави в кліті та взув чоботи і вийшов надвір.
Сварга вже помітно посвітлішала, зорі розчинялися в побляклій синяві, місяця не було видно – сховався за видноколом.