Зничтожити, прокляту!—верещав Журибіда.
Побачивши нас, вони зупинилися. З хвилину стояли мовчки, не рухаючись з місця, а далі захвилювалися і всі разом посунули на нас.
Коцюбенко вихопив з кишені револьвер і став утікати. Я побії разом з ним. Дідусь, у своїх білих штанах і сорочці, заметушився на одному місці і так потонув у юрбі.
Біжучи через городи, по яких котився густий дим пожежі, ми чули, як за нами сатаніла юрба і як кричав Підкуйнога:
—Бейте єво, старого чорта, бейте!.. Пускай знаїть, как прідупріждать!..
Вибігли за село й кинулися просто в ліс. Глухий гомін дерев видався мені величним співом чернечого хору в Печерськім монастирі і я несвідомо майже зупинився і став слухати. Крізь лісовий гомін долітали з села окремі викрики й хвилинами чулося жіноче голосіння. Однаково, як це не дивно, моя душа була цілком спокійна, а важка втома зборювала й хилила додолу.
—Добре було б спочити тепер!—сказав я до Коцюбенка.
— Спочити?! — здивувався він. — А вони як?!.
— Хто вони? — спитався я.
—Начальник і Воєнко...—сказав Коцюбенко.
—То ж вони вбити вас хочуть!..
— Вбити?!. Гм... вбити, кажете?..
— А чого ж ви тоді втікали?..
—Хто втікав?.. Я не втікав!..—заговорив він якимсь чудним і непевним голосом.—То я так собі... так собі від Христа побіг...
Раптом сів на землю й заплакав:
—Так марнується сила... марнується сила... марнується сила...
Я нахилився до нього і став гладити його по голові.
— Заспокійтеся! Не треба так! Вставайте та ходім, бо тут можуть вас знайти!..
— Йдіть ви собі к чорту! — заскреготав до мене зубами. — Розумієте — к чорту!..
—Але ж ми разом маємо йти!—пробував його вговорити.
—Чуєте, що я сказав?! — грізно підвів голову. — Йдіть собі і не перешкоджайте мені бути тут на варті!..
— На якій варті?..
— Ліс тепер мій і я не дозволю його нищити!..
Я мовчки відступився від нього. Він пильно подивився на мене:
— Не вірите, га?.. Не вірите?.. Так зараз побачите!.. Зараз побачите!.. Інтелігент!.. Зволоч!.. Анемія!.. Плазмонія!.. Анархіст!..
Миттю став рачки й вишкірив зуби:
— Гав!.. Гав!.. Гав!..
Я зрозумів усе й кинувся від нього. Біг так довго, заки не замерло в моїх вухах оте божевільне "гав!" й заки лісовий гомін не обгорнув мою душу мовчазним спокоєм. Тоді зупинився і побачив, що вже сходить сонце. Внизу дерева були обгорнуті сизо— білим серпанком легеньких туманів, а вгорі були залиті червоним сяйвом літнього сонця. Якась дивна байдужість огорнула мене і я спокійно ліг на траву й задивився на небо. Небо було синє, прозоре й чисте, і чомусь здавалося мені, що високі столітні сосни своїми осяйними верхами намагаються його підпалити, як воєнком підпалив Постернакову хату, але воно не хотіло горіти, бо тоді мав би вже збожеволіти я... Лежав і бачив просто над своєю головою величезного вулика, коло якого чорною хмарою роїлися пчоли. Однаково, це мене не цікавило й не захоплювало, тільки, вже засипляючи, чув, як щось гомоніло: "А поліщуки дуже дбайливі. .. тільки темні... дуже темні..."
—Гу-у-у-у... Шу-у-у-у...—гуло наді мною моє рідне волинське Полісся...
м. Тернопіль, 1921 р., 2 липня