Цілком випадково

(Із записної книжки)

Було воно не так-то давно, але, згадуючи його, воно здається якимсь чудним і химерним сном. Взагалі, мало реального й зрозумілого. Якась чудна душа людини. Скільки добра і любові зможе вмістити вона, коли прокинеться свідомість!

Блукаючи, як привид, на полях кривавих жнив, я довго змагався з суворою дійсністю і не хотів скоритися навіть тоді, коли всі навколо мене безнадійно були мовчазні. Того, чого не могла зробити війна, те зробила революція. Надто вже я відчував її, надто горів її вогнем. І прийшов час туги, коли я так гостро відчув самотність своєї душі.

Прийшли дні, коли цімервальдські білі гасла на наших червоних прапорах нагло зблідли і забруднилися кров'ю неповинних ні в чому людей. Це почалось із того, як у відповідь на наші "братання" грізно заревіли німецькі гармати. Заревіли і своє зробили, бо хто тоді міг боронитися? Нас було багато, але не було одного. В одних були білі відроджені душі і ніжні серця, а в других душі спали сном нірвани, а серця горіли злобою. Ті, що були з ніжними серцями, чесно полягли серед зради і гріха, а ті, чиї серця стали злобою, були причиною того зла, що свавільно розлилось навколо.

Пригадую один осінній вечір на одній із залізничних станцій в Ліфляндії. Духота. Сморід гнилих ран і спотілих тіл, яких тут було так багато-багато. Сумне з'явище. Перший раз бачу таку силу обезумілих людей, які втратили не тільки честь і славу революціонера, але зробилися ворогом революції. А слідом за ними, валка за валкою, сунули печальні транспорти свіжоскалічених людей, які сміли називати себе "свідомими".

Валка за валкою сунулися на станцію, але дарма вони ждали помочі. Дарма плакав і голосив маленький дзвінок із латиської кірхи, яким добрий пастор скликав сердобольних своїх парафіян, щоб ті допомогли раненим. Так помочі не було ніякої, а рани страдників волі гнили і отруювали повітря. А ті, що повтікали, стояли якось осторонь від своїх поранених товаришів і по їх злодійкуватих поглядах було видно одно бажання: якомога скорше втекти туди, на схід сонця.

А захід скаженів і іржав ревом гарматним, аж здригалася земля. За тим глухим іржанням, здавалося, що зробилися тихими і несміливими локомотивні гудки і кондукторські свистки. Сонце повільно осідало вниз і, наче не зайшло, а втопилося в червоній заграві бушуючої огненної стихії війни.

Вдень я ще був там, де шаленіла смерть, але надвечір я вже прибув до цієї великої залізничної станції, щоб врятувати хоч частину того організаційного скарбу, який має моральне значення. Там горять в огні наші резолюції, промови, література, віра і надія. А тут їдуть зрада, гріх, злочин і зневіра.

Сідаючи в брудний вагон четвертого класу, я відчув біль своєї давньої туги і самотності. Товариш мій, ще молодий офіцер, ідейний революціонер, який їхав зі мною, весь час зітхав і промовляв:

– Так-то воно, так! Так, але ще не зовсім. Скоро ситуація зміниться на краще. Це дурниця, а головне, щоб жила революція.

Я погоджувався цілком, але в душі щось кричало, молило. В душі прокинулася туга за власним життям, за натхненним щастям і коханням. Не знаю, від чого так враз захотілося відчути, що я когось кохаю, люблю, творю щось прекрасне, добре, гарне, вічне? Може то був одчай людини, яка ще хотіла жити…

На думку приходили спомини минулого і пригадувалися жіночі імена, але всі вони здавалися такими нудними і безбарвними. Я хотів відчути тепло ніжності і щось підказувало мені, що воно є в очах коханої женщини, на яку треба дивитися, як на мадонну Рафаеля, не торкаючись руками. Мій вигляд був незвичайний вже тільки через те, що мій товариш, "загартований оптиміст", взагалі не любив звертати уваги на "кожну дурницю", але зараз він заклопотано питався:

– Що з тобою? Ти не хорий?

Моє "ні" було всім, що я тільки міг сказати йому.

Вже зовсім смеркло, коли наш поїзд вирушив в дорогу. Локомотив хропів, як немічний старець, на плечі якого звалили тяжку поклажу, яку він покірно мусив нести до кінця свого старечого життя.

Я і товариш умостилися на двох середніх полицях, які, коли підіймалися вгору, щільно сходились одна з другою і утворювали піл, на якому нам лежалось досить вільно. В відчинене вікно віяла осіння прохолода і видно було небо, на якому мрійливо мерехтіли зорі.

Вагон був набитий людьми, як бочка оселедцями. Тільки було повітря, що коло вікна. А в вагоні робилося щось страшне. Сиділи люди майже один на другому.

Колеса вагонів загарчали і стали зменшувати хід. Була велика станція Вольмар. В вікно вагона було видно хвилююче море людських голів. Картузи військових, капелюхи латишів-втікачів, білі косинки милосердних сестричок.

Коли поїзд став, то вагони стали тріщати від штурму.

Ломилися з усіх сил і хто куди міг. В той час, як у вагоні чувся крик, лайка і брудні епітети, я почув ніжний жіночий голос, який так згідно говорив:

– Товарищи, будьте же товарищами и все помиримся!

Грубі голоси стихли і де-не-де почулося ніякове "пожалуйста". Протиснулися гурточком шість сестер і стали, тісно стиснувшись, одна коло другої. Такі стомлені лиця, знесилені очі були в них. Між собою говорили: "За день вісімсот ранених прийняли". "Так, щоб потім їх цепелін знищив". "Боже, куди ж отсе ми їдемо?". "Куди сказано, туди їдемо". Говорили п'ять, а одна весь час мовчала.

Мала таке ніжне, бліде, з шляхетними рисами лице і такі чудні, якісь містичні очі. Мовчала і дивилася на них, як на чужих і далеких. Я відчув, що вона самотня між ними, що до них ніщо її не в'яже, що в неї є свій особливий світ, в якому вона перебуває.

Захотілось заговорить з нею.

– Ви, сестро, певне, дуже стомлені.

– І не питайтеся! Дуже навіть.

– Я перепрошую, сестро, але, як ваша згода, то тут нам місця доволі. Будемо якось миритися.

– О, дуже вдячна! Поможіть же мені вибратись до вас.

– Прошу.

Її рука простяглась до мене й у своїй руці я відчув її ніжну долоню і тонкі пальчики. Як від вогню, полилась на мене якась добра теплота, яку я відчув більш ніж серцем. Такою близькою і рідною здавалася вона мені, коли містилася поруч мене.

Мій товариш жартував:

– О, коли так, то я й собі знайду товаришку. Хіба вже я такий поганий, чи що?

Згодом, коли вже потяг вирушив, він мав вже аж дві кандидатки на "товаришку" і вибрав ту, котра була краща.

Ми стали знайомитися і розговорилися. "Моя" назвалася Олесею, з Києва сама.

Ах, так моя близька землячка!

Вона навіть говорить моєю мовою, вона кохає Україну так, як кохала свою маму, котра "на Байковім спить у гробі". Училася вона і виховалася в Петербурзі в інституті шляхетних дівиць.

Батько її, багатий чоловік, жиє в розкошах, женився вже на третій і має дві коханки. Яке могло бути її життя вдома. Бали, маскаради, окремі ложі, щоденні поклонники-кавалери. Якісь поміщики, промисловці, біржовики в циліндрах і "тірольках".

Треба було тішити їх, бо вони теж "люблять"…

Вони ставали навіть на коліна перед нею. Вони цілком "виховані", бо як їдять біфштекс зі свіжою кров'ю, то закладають білу салфетку за комір. Вони займають "на Шаляпіна" перші ложі і там розмовляють про удачно продану партію гнилої риби або цілують руки своїм дамам, коли в них випещені лиця і повні бюсти. Вони інтелігенція, вони "опора громадянства".

А вона з презирством відвернулася від них і щастя власного – пішла шукать в поля криваві. Шукала так, як шукав і я. Не знайшла, а, зневірена в свою найкращу віру, сліпо пливла за брудною хвилею життя. Вона була така, як був і я. Ми обоє блукали, шукали і вірили в сяйво всесвітньої волі і любові, але зрозуміли в своїй самотності, що щастя лише там, де душа відчуває Бога. Бог – Любов, на любові будується всесвіт, і тільки вона одна може вести нас на страшні тортури і закликати нас до неба. Але як любити тут і кого любити? Ось те страшне питання, що завше стояло перед нею і мною. А без такої любові не варто й жити. Але чому не варто жити? Треба, щоб зміст був. Щоб була самоофіра…

О, які жагучі, палкі і солодкі були наші поцілунки! Які страшні і міцні обійми. Один одного благали:

– Крихітку щастя, але щоб свідоме було!

Ритмічно стукали колеса вагонів, байдуже сопли сонні люди, а вона і я очима питалися:

– Скажи, від чого така туга і самотність?

Питали зором очей, а самі завмирали в солодкім і так зрозуміло-дорогім поцілунку. Наче були знайомі ще колись перед віками, а зараз зустрілися. Наче колись були в казці якій, а зараз опинилися в долині сліз і жалю.

– Я шукала і ждала такого, як ти. Один раз всього бачила тебе, як ти промовляв на вічі свої вірші в честь повставших. Запам'ятала все, до останнього слова, бо люблю те, що сказано музично. Люблю тебе, мій поете, кохаю тебе, як кохаю сонце ясне. Мріяла тобою, і як так сталося, що я стрінулась з тобою?

Чи міг я мріяти навіть про те, що переживав у дійсності? Ні, я декілька годин тому відчував лиш розраду в своїй душі. Звідки ж мені така буйна радість прийшла? Звідки?

Довго стояли на якійсь маленькій станції. Спала станція, і спав наш поїзд. Ми витислись із сонного кола і блукали серед соснини, що росла коло станції. Над нами було темно-синє глибоке північне небо і далекі зорі.

– А як то там понад Дніпром? Давно була. Там зараз все в золоті ясніє…

В душі заплакав жаль, як за рідною мамою. О, Україно! Як ми обоє кохали тебе в той час!

Три захриплих дзвінки, і ми вже на своїх полицях.

Над ранок приїхали на станцію великого московського міста, де кінчалася наша подорож. Вона попрощалася зі мною і, вже сідаючи в фіакр, повернулась до мене і сказала:

– Мій любий, коли тобі буде сумно або важко, то згадай тоді Олесю, яка так покохала тебе.

Я мовчки вклонився їй. Поїхала брудною брукованою дорогою, більш і не озирнувшись.

– Що за експансивність така?! – сказав здивовано мій товариш.

Я мовчав, а він, безумовно, не знав нічого.

Життя кипіло.

Люди змагалися з лихом і боролися самі з собою.

Війна тяглась, а надії на мир і згоду гинули. З північної столиці дунули гасла великої боротьби і загального визволення. Хто тільки мав серце, то не міг бути байдужим. А я мав серце, яке так кохає Україну, всесвіт кохає.

Хай живе велика революція, бо вона несе визволення всім пригніченим народам.

Славнозвісна в революції "Аврора" погромила червоні миколаївські мури зимового царського палацу.

Лісний інститут дав декларацію прав народів.