Він завжди чекав зими, як ото ратаї весни чекають. Останніх двадесять зим завдяки своїм пасткам Біланові добре жилося. Бо коли отець і дід його, аби продати скору на торговищі, літа чекали, то він сам виручене за її продаж срібло мав ще до Великдня: прийшлі ремісники, котрих з кожним літом селилося на коропському посаді дедалі більше, радо брали його скору, аби сплатити данину за дими та ріллю.
І ось прийшли ті ковуї, а потім князь київський та й перевернулося відтоді все з ніг на голову: тепер ремісничий Короп-Хоробр данини платити князеві не мусив, усе на купцях окошилося, а відтак наприкінці зими вже ніхто не прийде до Білана зі сріблом – чекай, діду, літа. Та й то не вся ще біда...
– Нема в пущі звіра, – бідкався йому на днях Вовчок, теж ловець, – підсіка розігнала.
– Нема... – скрушно хитаючи головою, погодився Білан. – До самого Стрижня[311] немов підмів хтось наш бір. Як же отсе жити, га?
– Коли б знав, що таке станеться – зимівник собі на Семі поставив би. Чи за Десною.
– Еге, – скривився тоді Білан, – якби ж то знав, де впав...
Звір у лісі був, коли вже по правді казати. Вевериці підсіки не надто бояться. А де вевериці, там і куни. Тільки наляканий підсікою, звір сторожким стає, в пастку йти не хоче, боїться. Родовичі цілий день тиняються пущею туди-сюди, часом надто близько біля пащі[312] чи плахти[313] проходять, або дуба починають поряд із підвішеною удою сікти – які вже там лови?! Одним словом, комусь може й радість від дарованого князем гостинця, а ловцям одне лиш горе.
Та як би там не було, а Білан за звичкою щодня йшов до лісу: пастки треба перевірити, дивись, якусь веверицю стрілою вдасться зняти, тетерю підбити чи й козу або веприка встрілити. Та він без лісу й життя свого не мислив, коли по правді. От є в Коропі такі жони, та й мужі навіть деякі, котрі дня не проживуть, чужих пліток не послухавши: все й про всіх знають. Хоча б і Шумиху взяти. Як новини жодної не почує, сама на ходу вигадає, бо як же жить без новин?! Пройде днів три-чотири, погуляє та плітка Коропом і до Шумихи ж повертається – така перекручена, що вона й сама дивується: "От брешуть люде, от брешуть!"
Так ото для Білана звірині сліди в пущі тими новинами завжди були, особливо на зимовім снігу. Тільки й різниці тієї, що сліди не брехали і майже завжди він їх таки розплутував. А як цікаво оповідали вони Біланові про життя в пущі чи бору! Він, день якийсь чи два у житлі через завірюху посидівши, до лісу ладен був бігти, а не йти – дуже вже за тим усим сумував. Дід з отцем багато чому його навчили, а потім і сам уже взнав сповна всього: часто звіра якогось впізнавав по його сліду, не такому, як в інших, хоча, траплялося, так з ним ніколи й не стрічався віч-на-віч за багато зим; бачив навіть те, що іншим ловцям невидиме було і міг про будь-якого звіра чи птаха повідати куди більше від інших родовичів.
... Кілька днів не було снігопаду, хоча звечора цвіркуни аж надривалися у житлі – на скорий сніг, через що й поспішав старий ловець пастки перевірити. За останні дні весь сніг у бору, від самого узлісся починаючи, вкрився мереживом звіриних і пташиних слідів: здавалося, що ліс кишів звіриною. Таке Біланові подобалось найбільше: та плутанина слідів його ніскільки не лякала, навпаки, лише додавала завзяття, немов Шумисі якась нова плітка: "Ну ж бо, ну ж бо... Повідайте, що тут без мене було?"
Це ось рівненька вервечка маленьких округлих слідочків з'явилась відучора – чийсь кіт не побоявся забрести з посаду аж до могил; а це вовча зграя пройшла вночі від Коропа: бачив ще на околиці посаду їхні сліди – виманили вночі з двору й задушили здоровенного рябого пса гончара Гладиша. По слідах навколо собачої голови – тільки вона й лишилась від Рябка – налічив шістьох сіроманців: йшли від посаду віялом, потім зійшлися разом, посиділи на горбочку, як завжди чинять, здобич лишаючи, а далі слід в слід рушили до бору. Сліди двох комонних тягнуться в ліс: свіжі, пройшли на рисях зовсім недавно. Хто б це міг бути?! Білан присів, почав роздивлятися відбитки підков. Досвідчене око ловця несхибне – коропські ковалі таких не кують. Княжі люде. Свої або з Ратичева. "Свої"! – спересердя мало не плюнув. Авжеж, вони, залишенці... Пощо отсе в бір верхи пертися? Знизав плечима й рушив далі.
На узліссі склав Лісовикові пожертву, попросив дозволу на лови. Постояв, прислухаючись, як робив завжди, входячи в ліс, і неспішно рушив углиб бору. Мав із собою лук з півдесятком стріл у тулі, сулицю, невеличку сокиру за поясом і ніж. Трохи пройшовши, зупинився, звично супружив лука, зручніше пересунув на поясі прив'язь тула, а очі тим часом вже робили своє діло – лови почалися.
Заячий слід. Бач, скільки! Жирував тут, біля кущиків смородини – ось його погризи: тонкі гілочки мов би гострим ножем хтось зрізав. Русак. В біляка слід більший, лапатіший. Ось звідси подався геть. А потім раптом назустріч пішли ще одні сліди та й обірвалися. Це він по власному сліду зумисно назад вертався. По останньому відбитку задніх пазанок[314] добре видно, як ось тут відштовхнувся, викинувши зі сліду сніг ошую й перескочив на півтора сажні одесну, прямо у високу зубрівку – скидав слід, плутав, ховав. Нехай, не потрібен він – лише золоту годину марнувати.
Здалеку видно поваленого молодого дуба й витоптаний навколо сніг – ще третього дня сікли тут дерево. Білан завернув ошую, добре забираючи навскіс, аж доки не вийшов до замерзлої Ужеті. Кілька днів назад був тут, бачив на льоду вовчі та ведмежі сліди, шматки зубрової скори, уламки кісток, пороздивлявшись, зрозумів, що ведмідь-шатун (чи не той, що його підняли в межиріччі?) забрав вовчу здобич і потягнув кудись, аби сховати, а вовки пішли назирцем. Цікаво було Біланові подивитися, чим усе скінчилось: дуже рідко насмілюється вовча зграя напасти на ведмедя, навіть коли той здобич їхню забере, та стрітись у лісі з шатуном бажання не було, до того ж підганяла його потреба перевірити пастки, та при нагоді щось іще й підстрілити собі на прокорм.
За Ужеттю починався підлісок, що далі, то густіший. Білан намагався йти по прогалинках між кущами, щоб не наробити зайвого шуму. А привчений зір сам собою відмічав геть усе навколо. Тут рись була: ось на цьому місці по-котячому потягнулась, а тут задньою лівою лапою чухала себе за вухом – кілька тоненьких сірих волосинок підшерстку лишила на снігу. Пройшла, ледь протиснувшись, між двох сосен і завмерла: стояла, досить довго прислухалась, потім рушила обережно, зробила кілька кроків, спинилась... Білан в уяві бачив, як вона аж витягнулась вгору, підігнувши трохи задні ноги... підстрибнула і кинувшись мордою та передніми лапами в сніг, вхопила в його глибині мишу.
Тут вона скочила на вивернуту буревієм стару березу, котра, зачепившись за розлоге гілля дуба, не впала на землю, а зависла в повітрі; пройшлась по стовбуру до самих гілок і там, майже на висоті людського зросту, довго лежала, розпластавшись, – рештки снігу на корі аж підтанули від тепла її тіла. Ось тут кілька рябців паслися під березою, об'їдаючи з землі бруньки на її тоненьких гілочках – бач, скільки легеньких трилапих слідочків! Не помітили рись, підійшли надто близько і один поплатився життям: за березовим гіллям сніг весь немов переритий, рябе пір'ячко по ньому розкидане – туди стрибнула з засади рись, схопила рябця та там і з'їла.
Вже недалеко було й до перших пасток. Білан за звичкою, завжди коли можливість траплялася, рухався в пущі проти вітру. І перед черговими хащами осичника, коли до нього лишалося з десяток сажнів, Стрибожич дихнув на ловця ще ледь вловимим, але так добре відомим Біланові запахом ведмедя. Спинившись за старою сосною, ловець довго й пильно вдивлявся в гущавину, вслухався в зимову тишу бору, відмітив про себе, що снігур скрипить – ще одна прикмета про скорий сніг – і ледве зібрався обійти осичник стороною, як десь за гущавиною, де вже починався чистий бір, тільки правіше, почувся якийсь наче тупіт, потім вигук, а за ним люте ведмеже ревище і пронизливе перелякане іржання коня.
В Білановій голові майнуло щось про княжих людей, сліди чиїх коней він бачив перед лісом, про небезпечного зимою шатуна, все це в одну мить зв'язалося докупи й не усвідомлюючи навіщо він таке робить, старий ловець рвонув уперед, через хащі – туди, де коїлося лихо.
... Святки минули, підсіка почалася, Рибота щодня неослабно дивився за нею в два ока, аби не розхолодились туземці та не покинули зимовий цей труд. Бо розумів, для чого полишив великий князь його десяток на всю зиму в цій глушині – лише задля нагляду, аби не було жодного сумніву, що на осінь постане тут княжа застава з дитинцем. Вершити княжу справу означало перед самим Володимиром Святославичем головою відповідати за нею. Бо яка надія на того новоспеченого городника-туземця? Та жодної! Відтак щодня Рибота з кількома гриднями стрічав день на виїзді з посаду: чи йдуть смерди до лісу і скільки їх іде, а потім ще й перевіряв скільки за день минулий кряжів додалося. Кожен день одне й те ж саме, одне й те ж саме. Риботин десяток відверто нудився. Звикнувши за два чи три останніх літа до бурхливого життя при князеві: як не рать, так лови, як не пир, так учта, дівки й меди донесхочу, гридні втрапили тепер у цілковиту нудьгу. Ще не так давно були простолюдинами, ремісниками, котрі просвітку за роботою не бачили, а тепер жили на всьому готовому, та замість радіти, кожен часом ладен був на стіну дертися від свого неробства.
Тож, намаявшись якось без діла, звечора ще порішили двоє колишніх княжих гриднів з Риботиного десятка – Свиря й Зозулець, що подадуться наступного дня в бір на лови. Рибота дозволив: кому ж свіжини не схочеться? Замислили просте: роздивитися бір, пущу, можливо, барліг вдасться знайти ну, й бити стрілою те, що стрінеться. Лісу не знають, де й що шукати – теж, тому ліпше на конях буде. Одним словом, вирішили позорити що й до чого в цій глушині. Взяли два луки – скільки було в їхнім десятку і стріл ловецьких знайшлося шестеро, та більше доброму стрільцеві й не треба.