В них вже проглядаються і якісь ознаки маленького поки що життєвого досвіду, і незграбне та невміле бажання пофілософствувати, а головне, – з'являється насолода від таких міркувань. Так само, як і біля багаття, над водою добре мріється, тим паче, коли справдились твої надії на рибальський успіх і ти зможеш з гордістю показати вдома свої трофеї. Дарма, що кльов нині припинився – вже не потрібно гарячково вишукувати нове місце, чи новий спосіб лову, аби якось встигнути реабілітуватись за вранішню невдачу. Всю рибу не виловиш, а твоя завжди тобі дістанеться. В такий час думається особливо легко, а від пережитої ейфорії будь-які плани на майбутнє виглядають цілком реалістичними.
...Задріботів поплавець на правій вудці, рука блискавично опинилась над нею, та пінопластова жовта кулька лише пускає по воді дрібні кола і не збирається йти під воду. Ех, була-не-була! Підсікаю – пусто. На гачку висить лише лушпайка від горошини. Все ясно, підійшов такий дріб'язок, що не здатен навіть проковтнути цілу горошину.
Ось спробую почепити на гачок розпарене зернятко пшениці. Але цей гачок завеликий для одного пшеничного зернятка, тож, аби прикрити його від риб'ячих очей, доводиться чіпляти цілих три пшеничинки. І почалось безглузде змагання з "молодими спеціалістами".
Проходить мало не година, але в цьому змаганні мені лише один раз вдається вийти переможцем. У решті випадків насадка була безкарно знята з гачка. Поплавець і дріботить на поверхні, і на якусь мить пірнає під воду, навіть ковзає по поверхні вбік, але навіть вчасна підсічка не дає результату. В черговий раз мені все-таки вдається зачепити здобич і, практично без будь-якого опору із води вже за мить вилітає маленька густірочка., хіба що трохи більша за половину моєї долоні. Ех ти, дурненька, дурненька... Ну навіщо ти мені така? Пливи краще додому, розповідатимеш на старості літ, як дасть тобі Бог віку, про те, в яких бувальцях довелось побути. Бульк! – за мить її не стало й видно, прожогом подалась в якесь потаємне безпечне місце.
Аж тут ожив поплавець на тій вудці, що лежить під берегом, застрибав на воді і піш-о-о-в на самісіньке дно, так глибоко, що його й видно не стало. Лунко стукнуло в грудях серце і завмерло: "Знову лящ!". Рука сама хапає вудку з передчуттям, що зараз внизу знову повисне тягар і вудлище зігнеться в дугу. Підсічка! Марно... Та ні, все ж таки щось там, здається, висне, майже і невагоме зовсім. Йорж... Бобир. Мале, зеленкувато-сіре, розчепірене у всі боки "страховисько". Ну, це вже зовсім нікуди не годиться. Хоча і додому їхати нема ніякого бажання, але ж і тут залишатись далі я не бачу жодного сенсу, тим більше, що й гороху практично не залишилось. І я вирішую переїхати вище по течії, до Сінопункту.
На лузі пасеться велике стадо колгоспних корів, а поряд з ним ще й отара овець. Хто б оце раніше дозволив їм тут пастись – переводити багаті сінокоси? Але через те, що кілька років поспіль немає справжньої прибутної води, – повені, – і трави лугові перевелись, збідніли, змиршавіли, не піднімаються вище коліна. Тож і віддали їх під випас скотині.
Пастуха щось не видно – можливо, спить у холодку, а, можливо, присів десь із вудкою. Серед корів величною поставою виділяється бугай – міцний тулуб, висока холка, товсті короткі роги стримлять не вперед, а на боки, – саме втілення дикої неприборкуваної сили. В овечій отарі владарює баран. Голова у нього увінчана крутими загнутими назад і вниз рогами. Отара надто близько підійшла до стада, вівці та корови почали змішуватись між собою; кілька овець обступили молоду корівку, скубуть траву прямо з-під її носа. Це не подобається бугаю і він неспішно та вайлувато наблизившись до нахабних овець, нахиливши голову до землі так, неначе хоче піддіти вівцю собі на ріг, починає тіснити отару. А це вже барану не сподобалось. Коли вівці з меканням відбігли трохи від корів, на передній край висунувся господар отари і теж опустивши голову донизу, став прямо перед бугаєм.
Я стою, тримаючи в руках велосипед з уже прив'язаними вудками, але їхати не поспішаю, чекаю: що ж воно буде? Справа йде до бійки, але куди ж тому баранові до бугая, котрий в два з половиною рази вищий і разів у десять важчий.
Відстань між противниками метрів, десь так, сім-десять, а від мене до них – не більше тридцяти. Бугай починає, схиливши знову голову до самої трави, голосно сопіти та гребти правою ратицею землю. Знаю я цих бугаїв: якщо розійдеться, то мало нікому не покажеться, і мені можуть непереливки бути, не те що баранові. Чи не вшитись мені звідси, доки не пізно? Та все ж цікавість перемагає. Здається, і корови з вівцями припинили пастись, готуються вболівати – кожен гурт за свого поводиря. Бугай сопе все дужче, все голосніше, аж трава лягає під струменем повітря, що виривається з його ніздрів. Ратицею він видер всю траву і тепер вже чорна масна лугова земля летить з-під копита. Та барана щось не дуже це лякає. Кілька разів намірившись на бугая своїм широким лобом,, увінчаним масивним костяним шоломом, він розвертається і підтюпцем відбігає на кілька метрів назад, потім повертається ( а я вже був подумав, що це він здрейфив перед отакою тушею, котра все більше й більше впадає в раж) і з силою відштовхнувшись задніми ногами від землі, починає розбіг.
Він мчить прямо на бугая (я аж завмираю: що зараз буде!), на очах набираючи швидкість, але й бугай, певно ж, знаючи чого від упертих баранів можна чекати, тут же припиняє сопіти та гребти землю ратицею, трохи піднімає широчезну свою голову з міцними рогами і подається всім тулубом вперед, назустріч своєму супротивнику. В якихось дві чи три секунди здолавши відстань, що їх розділяла, десь метрів за два від бугая, баран зо всіх сил відштовхується ще раз задніми ногами від землі і в стрибку, в польоті, скеровує удар своїм лобом прямісінько в бугаїв лоб.
– Клац!!! – такого голосного кістяного звуку мені ще зроду не доводилося чути, здалося, що і у вухах від нього заклало. Луна пішла понад Десною, під протилежним берегом вдарила риба, мабуть, налякало і щуку, котра пригрілась десь близько до поверхні. Я занімів: бугая, оцю гору м'язів, уособлення міці, від такого удару раптом відкинуло назад і він аж сів на задні ноги, немов звичайнісінький пес, до того ж, ще й дивився перед собою якось тупо та ошелешено.
Оце так! Оце тобі і баран! Бугай сидить, ніяк не може прийти до тями, а баран, мов би нічого і не сталося, прямо в кількох метрах від поверженого суперника починає скубти траву, всім своїм виглядом показуючи: "Я цих бугаїв вже стільки перетовк, – одним більше, одним менше...". Горді і закохані в свого поводиря, вівці одразу ж приєднуються до нього.
Та-ак! Чого тільки не побачиш на нашому лузі... Я цю прю повік тепер не забуду...Кому тільки сказати: баран побив бугая! І я ще довго, вже їдучи на велосипеді, похитую лише головою – от буде про що дома розповісти!
Зупиняюся в нижньому кінці кручі, перед самим плесом. Сонце піднялось досить високо, в чистій кручі вода добре освітлюється сонцем, риба вже боїться підходити близько до берега, а тут, серед кущів верболозу, приглянулась мені симпатична прогалинка. Супіщане дно досить стрімко йде в глибину, від кущів тут затінок, значить, можна розраховувати щонайменше на дріб'язок. Аби не надто засмоктав мене рибальський азарт, ловити вирішую на одну вудку. Прилаштувавши сошки та нажививши на гачок черв'яка, закидаю вудку і готую, про всяк випадок, підсаку. Якийсь час, незважаючи на вкинуту принаду, – жменю пшениці, – поплавець тихо-мирно лежить собі на воді і я ще встигаю зручніше влаштуватись на березі, намостивши під себе сухих галузок, яких вдалося назбирати поблизу, не встаючи навіть з місця.
Аж ось без будь-якого попередження жовта пінопластова кулька зникає з поверхні... – вчасна підсічка! Характерний опір, коли здобич ходить не колами, а із сторони в сторону – окунь. Хай і невеликий, хіба що трохи за сто грамів, але цей розбишака завжди для рибалки жадана здобич, не те, що його далекий колючий родич – йорж, тим більше, що в Десні окунів стало так мало... Ну, пішло діло.
Будемо і далі на черв'яка, коли такі справи. За якусь хвилину поплавець пірнає знову, я підсікаю, аж тут через якусь секунду невидима сила раптом зупиняє рух вудлища догори і гне його не те що в дугу – в три погибелі. Бідна бамбукова лозинка аж потріскує від напруги – оце так!! Що там?! Воно пре проти течії, а коли мені все ж вдається, нахиливши вудлище вліво, до самої води, стримати цей скажений тиск, воно раптом розвертається і жене тепер в зворотньому напрямку – вниз за течією. Ти ба, яке моторне... Що ж це таке?! До дна не притискає, ось уже і впівводи, хоча зрозуміло, що риба піднялась не від утоми; ось вже й до поверхні недалеко... Коли ж це зблиснуло під водою довге, зігнуте луком біле черево – щука! Ого! Кілограмів на три, а в мене ж звичайна волосінь, та ще й тонка для такої здобичі – нуль дві десятих міліметра. Щука гасає туди-сюди зовсім близько від поверхні, незрозуміло яким чином тримаючись на вудці: чи то рибку, що клюнула на мого черв'яка, проковтнула, чи сама якось сіла на гачок. Щось не віриться мені, що зможу її витягти, але азарт змагання не покидає мене, та й хижачка чи не те ж саме задоволення отримує, а можливо, вся справа в її жадібності, проте наша тяганина триває вже кілька хвилин, можливо, і всі десять. Щука затято тягає вудку зправа-наліво та зліва-направо, я встигаю тільки повертати вудлище у різні боки, а про якусь втому розбійниці і мови не може бути. Нарешті я вирішую: ет, пан, або пропав! – взятись за підсаку. Та тільки-но вона опиняється у воді, в безпосередній близькості від щуки, та враз із силою йде в глибину, ще якусь мить тисне, аж раптом волосінь слабне і безвільно повисає – все скінчено. Очевидно, награвшись та оцінивши небезпеку від підсаки, щука вирішила за краще піти геть. Снасть моя ціла і неушкоджена, а мені так і не зрозуміло, яким чином хижачка трималась на вудці. Верхнє коліно мого вудлища від такого надмірного та тривалого напруження залишається добряче зігнутим, та й я сам отримав чималу порцію адреналіну, тож і жалкувати, власне, нема за чим – одразу ж було зрозуміло, що справа ця безнадійна.
Ми тут так нашуміли, що нема чого і сподіватися ще на який-небудь кльов, тому я рішуче викидаю у воду залишки гороху та пшениці, черви залишаю в банці – згодяться наступного разу, а до того поживуть у погребі, і починаю складати снасті.