Перше літо Нянько один її варив та продавав, а за тим додалося ще двоє пришлеців – з тих, що не змогли ремество своє тут розвинути. Збили й без того низьку ціну. Тоді він почав свою двічі уварювати, чистішою робив і брали її вже з великою охотою. Мірились інші кричники ребра старому полічити, але не насмілились – слава про нього йшла по Коропу, як про мужа суворого та ярого, на дорозі котрому ставати не слід: собі дорожче вийде. Та він тим може сам себе ще більше покарав, адже роботи додалося чи не вполовину, а ціна зросла хіба на трохи... То хто б такий труд любив?!
Недовго перепочивав Нянько. Закректавши, підвівся з ясенового пенька, що правив йому за сідало й почвалав назад, до печі. З маленького отвору в самім її низу почала вже витікати тоненькою цівочкою перша криця. Витікала прямо на землю й тут же холола, зі святкової золотистої цівка ставала буденного сірого кольору. Узявши стару пішню, Нянько почав обережно розколупувати стінку печі над отвором і коли йому те вдалося, прийшла черга сокири. Скоро отвір був уже мало не в дві чверті завширшки. Тоді старий схопив кліщі та розгрібши рештки вугілля, що догоряло, вчепив ними золотисту палаючу головеньку вагою в добрих півпуда, витягнув назовні й перехопивши зручніше, поклав на пень, з котрого недавно підвівся. Олелеві не треба було нагадувати, що має робити. Важким ковадлом він узявся збивати з головеньки, що блискала язиками Сварожича, чорну жужелицю та рештки прилиплого вугілля – Нянько лиш встигав перевертати. Скоро потемнілий охололий кавалок під ударами онукового молота розпався на кілька частин.
Обидва схилилися над рештками. Шматки криці місцями мали темно-синій колір, а місцями сірий – то вже було м'яке залізо. Останні йшли на продаж ковалям; ті, що віддавали синім, мусили пройти через домницю ще раз, аби в огні породити із себе ще трохи кричного заліза.
Нянько крицю склав у дерев'яне цебро і заходився важити на скалвах: позавтрому мав везти Рикушевому синові Благовиду. Була це їхня з Олелем остання криця перед довгою зимою: змерзнеться глина, Зюзя остудить, перетворить на лід воду і ніякої домниці вже не зліпиш, настане скоро для кричників перепочинок – до Великдня.
Від лісу почувся кінський тупіт, скоро вуличкою промчав десяток княжих гриднів – Нянько встиг підвести голову й побачити гостроверхі шоломи та лискучі кольчуги дружинників; туга за колишнім ремеством знову взяла гору над старим; далі подумалось йому про те, що наступної осені побільшає тут воїв, а тоді майнула мимохіть одна думка й Нянько аж завмер від несподіванки: така думка!
Залозі княжій хоч як коваль потрібен. Відтак слід би в холопи княжі піти, самому вию в те ярмо всунути і Олелеву теж, зате отримати змогу ремесло своє онукові передати – ось яка думка прийшла в Нянькову сиву голову! Бо гірше, аніж тепер є, при князеві не буде. Чим скніти кричником на волі, то ліпше ковалем у княжім ярмі ходити. Бо коваль при княжім дворі, хоч би й при залозі цій, роботу матиме завжди, а з нею і прокорм собі та домочадцям. І коли ти справжній хитрець, тоді ще й неабияку шану матимеш від княжого люду. Волі менше, зате про хліб голова не болітиме і не гадатимеш ти, на смертному вже лежачи одрі, з чим лишаться тут, на землі чужій, не рідній, онуки твої й правнуки.
Він аж повеселішав і обернувшись до онука, молодо гукнув Олелеві:
– Нічого, Олелю! Зюзя вже свою рябу кобилу загнуздав – зима на носі! Скоро перепочинемо.
Молодик не відповів, лише здивувався про себе: "Що се з дідом? Цілий день мовчав, а на вечір дивись, як радіє... З чого б се він?"
****
Дерева стояли вже голі, поринуті в смуток, немов удова на могилі й останні запізнілі журавлині ключі відлетіли до Вирію ще минулого тижня. Навіть дощі й ті скінчились – вже Овсень вичерпав себе до останку й чекав лише на Зюзю, що не поспішаючи, плентався на сіверські землі, заходячи на них з-за Десни, з полунощної сторони. Подих старого Бога зими вчувався вже по ночах та на світанні й тоді підморожувало рештки калюж на дорогах, сріблило пожухлу лугову траву.
Ось-ось мали витягнути з Коропа на берег плавучий міст, тож Благовид з Усинею зранку подався перевозити підводою сіно з лугу, рядовичів перед зимою через обмаль роботи у Рикуша вже не було, і через те ніхто нині не заважав йому покопирсатися в любій серцю корчиниці[286]. Ковуї хоч і встигли потягнути деяке знаряддя та опісля їхньої втечі добрі люде, знайшовши ковальське залізо розкиданим по посаду, багато чого принесли назад. Рикуш, прочинивши для світла двері, никав по маленькій, закіпченій до чорноти кліті, любовно гладив витерті до лоску мозолястими ковальськими дланями руків'я ковадл, перекладав з місця на місце зубила й кліщі, мацав лоскут на міхах горна – чи ніде не протерся? – а думкою був десь попереду, там, де рана його вже загоєна, а руки знову по вінця налиті силою. Ніяк не терпілося ковалеві взятись до справжнього діла. Піхви для кладенця були вже готові: увесь останній тиждень, набираючись сили, провозився над ними. Зробив їх з тоненького липового тесу, обтягнув добре вичиненою телячою усмою, за срібні устя та накінечник дякував Марунові, молодшому синові, златокузнецю – таку красу отцю відлив! Уважив, що й казати! Висить тепер меч у кліті, над лавою, де господар його спить і весь час немов нагадує: доки вже ти, Рикуше, празнувати будеш.
... Коли вийшло так, що в реместві своєму ти перевершив самого себе, сягнув у злеті своїм тієї захмарної височіні, де лише поодинокі хитреці витають – що тоді? Як жити такому хитрецеві далі? Життя вимагає, аби він, спустившись на землю, серпи та коси робив, вилошники[287] з кочергами, наральники й заступи, а серце прагне лиш одного – лишатися там, за хмарами, кувати мечі-кладенці, бо один меч справжнім кладенцем може й випадково стати, а от десять підряд та ще й так, щоб кожен наступний ліпшим від попереднього був – ото вже справжня хитрість! То вже така хитрість, що прославить тебе не лише поміж сусідніми родами, але й серед наступних поколінь і згадуватимуть тоді тебе не лише діти та онуки, а й прапраправнуки, як ото знають усі, що рід коропський пішов від Кологаста, так і твої нащадки, можливо, знатимуть, що хитрість їхня ковальська – від далекого пращура на ймення Рикуш, котрий самотужки осягнув премудрість кування меча-кладенця, звівся в один зріст із ліпшими кузнецями не тільки сіверської, а й інших близьких і далеких земель.
Жайвір над землею хіба що на десять сажнів підніметься. Ворон, той на півста. А орел, можливо, так і на всі двісті, як не більше – хто те зміряє достеменно? Відчувши себе справжнім хитрецем, вже не по землі ходити хочеться, а ген за хмарами по-орлиному літати, бо чи бачив хтось орла, що полем мандрує? Усе земне, усі оті серпи, кочерги й заступи видається хитрецеві прісним, як риба без солі. Одні б лише мечі й кував! Тільки... Висне на твоїх плечах важкий тягар повсякдення, змушує думати про хліб і до хліба: про те, за що по весні крицю купувати, чим літньої пори рядовичам платити, яким сріблом з купцем за буру розрахуватись. Взяти й кладенця, свого первістка, продати? Скоро п'ять десятків зим топчеш землю і знаєш, що ніхто з коропських купців кладенця твого гідно не оцінить, хіба що чверть од справжньої ціни запропонує – курям на сміх. Самому везти свого меча на торг? Ні, не ковальське це діло, не лежить душа до торгу. Та й жаль первістка свого продавати – все одно, що сина рідного. От і виходить: хоч круть-верть, хоч верть-круть, а літати тобі ще зарано, голубе сизий... По землі ходи.
І щоб не знудитись над вилошником якимось, не впасти в безпросвітну досаду, намислив Рикуш одне діло. Від меча лишалося в Рикушевій кузні ще достатньо поковок, з котрих можна би було утнути щось гідне й покрутивши в спраглих за роботою руках всі ті головеньки, смуги й пареги, вирішив коваль: "Дай-но, першим ділом, зроблю ножа для Сивера! Такого... такого... від меча не гіршого! Аби пам'ять про мене при другові завжди була." Заходився вибирати ліпше з-поміж смуг та головеньок і коли визначився, зрозумів: та тут не те, що на один клинок – на кілька вистачить. А що, добре би було двох близнюків сотворити! Одного Сиверові, іншого собі. І таких, щоб ніхто й відрізнити не міг, де який. Ніж для сувира річ свята. Він з людиною все життя: отець синові при народженні в колиску кладе, син за тим його на поясі носить, а коли сам помре, вже його син чи онук покладе небіжчикові в лодію вірного ножа – щоб і у Вирії служив своєму господареві. Коли будуть у них із Сивером два однаковісіньких ножі, то все одно, ніби двоє братів за собою сестер-близнючок в жонах тримають. Поріднять їх ножі-близнюки на всю решту живота – скільки Суд віку дасть.
Загорілося йому те так, що ладен був горно вже розпалювати. Стримався проте, бо до вечора йшлося. Твердо вирішив – завтра вже. І ніхто його більше не спинить: допоки ж оце ледарювати?!
Вийшов з корчиниці, потинявся трохи двором, не знайшовши собі хоч якогось заняття і вкрай уже знудившись без діла, зазирнув до хліва. Доманя саме вичищала біля корови, то й він заходився давати лад у кінському стійлі. Прибрав у яслах, підклав свіжого сінця, перевісив на звичне для себе місце стару збрую – котрийсь із синів похазяйнував і вже коли ладнався йти геть, напоровся в ранніх сутінках на недбало полишений кимось серп.
– А щоб тобі, нечиста сила! – лайнувся спересердя, вхопившись за ліве стегно вище коліна, куди прийшовся укол вістря.
За безлад у хліві дісталося всім: і присутній там Домані, й відсутнім іншим домочадцям та Доманя навіть не огризнулась, пораділа навпаки, що господар став нарешті таким, як був.
– Не лайся, муже мій. Став на ноги – буде віднині тільки по-твоєму. Ходімо ліпше до житла – темніє вже.
Третього дня по тому так йому чогось важко було підвестися зранку – заледве пересилив себе. "Бач, розлінився, трутень..." дорікнув собі подумки й послав Благовида розпалити горно. Подряпина від серпа розчервонілася, стегно підпухло – кульгав і сам себе лаяв: зовсім обабів. Ще відучора почало підморожувати, вночі випав перший сніг, а в нього й радості від того не було – чи не вперше в житті.