Від надмірного хвилювання їх почало трусити, мов у лихоманці. Не змовляючись, вони неслухняними, тремтячими руками здерли з себе одяг і кинулися одне одному в обійми.
Волхитка майже не усвідомлювала того, що відбувалося далі. Лежачи спиною на Величковій сорочці, що вкривала собою м'який мох, не надто вміло ще цілуючись, вона мов крізь сон відчувала нові, незнані ще, нечувано збудливі дотики Величка і забувала про все на світі. І коли уперше в житті відчула, як в неї входить чуже тіло – міцне, незламне – зрозуміла, що ось і прийшло те, чого вона з таким трепетом чекала кілька останніх днів. Всередині неї щось напружилося, потім був короткий поштовх і раптовий біль, не надто сильний і не надто довгий, та вона все ж зойкнула – немов переступила поріг в новий для неї світ. Скоро той біль змінився на інше відчуття – всередині неї не залишилося анітрохи вільного місця: там Величкова міць заполонила її всю, жила і рухалася, наповнюючи дівоче єство невідомою дивиною.
Аж скоро це почало їй подобатися, бо кожен той порух ніс із собою пестливу насолоду, від якої Волхитчине тіло саме собою почало вигинатися, а далі – більше: з нею вже творилося щось зовсім незрозуміле – хотілося і якомога швидше від того звільнитися і водночас бажалося, аби це тривало ще і ще. Чомусь їй стало важко дихати, груди стискали якісь пута чи обручі – все сильніше та нестерпніше, з неї мимоволі вирвався стогін, що приніс коротке полегшення, а далі він зривався знову і знову, тільки щоразу триваліший та голосніший, а потім раптом яскравий спалах осліпив її, пута враз лопнули і сама вона, вивільняючись від нелюдської напруги, вже розліталася на всі боки.
"Та це ж квіт папороті!" – промайнула думка і Волхитка, звертаючись до Величка, крикнула щосили: "Цвіт!!" та тільки з горла її чомусь вирвалося лише нерозбірливе, дике "А-а-а-а-а!!"... а потім стало так байдуже до всього земного, так хороше...
"Так ось які вони, ці люби!" – думала Волхитка, відпочиваючи на Величковому плечі. Їм обом тепер було не до жар-цвіту; пройшло зовсім небагато часу і все повторилося знову, а потім ще і ще – аж до самого світанку: Волхитка, цей призводень, оце синьооке, з ямочками на щічках чортеня, виявилася такою ж ненаситною в любощах, як і могутній Величко.
Вони підвелися зі свого ложа, коли в лісі майже розвиднілося і тільки ступивши кілька кроків, Волхитка зрозуміла, що ці люби не минули для неї безслідно: від незвички боліло всередині, боліли м'язи стегон і навіть до кісточки на лобку було боляче доторкнутись. Вона пленталась поряд з Величком, насилу переставляючи ноги, аж доки той не помітив негаразд та не підхопив її на руки. Лише тоді вона угледіла чималеньку пляму крові, що залишилася на сорочці її милого після знаменного болю, і на броді ту пляму випрала, як змогла – ніяковіючи і водночас світячись від щастя.
... Взявшись за руки, вони йшли потихеньку попід стіною до Лугових воріт, коли раптом Величко, кинувши оком на протоку, вигукнув:
– Поглянь: чийсь вінок!
Зачепившись за притоплену гілку верболозу, на повільній течії похитувався туди-сюди дівочий вінок з зеленого любистку та дрібних, бузкового кольору, квіточок тем'яну.
– Мій! Мій! – забувши про біль, Волхитка навіть в долоні заплескала.
Зсунувшись по кручі до води, Величко відчахнув від куща довгу гілку та поорудувавши нею, скоро вже тримав вінок у руці.
– А тепер мій. І ти – моя жона, так?
У відповідь Волхитка лише потягнулася до нього і закрила молодечі вуста своїм поцілунком.
А прийшовши в рідне житло, вона тільки тоді й відчула, що смертельно стомилася, тому випила ківшик кисляку і одразу ж заснула, згорнувшись на лаві клубочком. Орогостя, котра сама щойно повернулася з лугу, де збирала на світанку цілюще і приворотне зілля, нічого не сказала доньці і лише сиділа біля неї, сонної, та гладила тихенько по голові, згадуючи свою Купальську ніч і молодого синьоокого волшебника з Сохачевого...
Новиця, роба та наложниця усмаря Летяги, Купальської ночі також була на узліссі. Летяга, як знаний родович, до ранку пив меди у вічниці, жона його, Красуля, мучилася застарілою жіночою недугою і Новиця, переробивши усі свої справи, тихенько втекла з осоружного їй чужого житла. Колись вона була донькою купця зі Сновська, але отця її та чотирьох братів вбили підступні таті, коли вони на насаді, повному м'якої рухляді[300], пливли по Снову-річці, щоб дістатися Чернігова. Скора була взята отцем Новиці у сновичан по ряду, а розрахунок з ними мав відбутися після повернення отця в Сновськ, що дав колись йому притулок. Коли прийшла та страшна звістка, діди, зібравшись, помислили і сказали таке: купець Хотен прийшлий, роду не нашого, радимич, тож, щоб розплатитися з тими, хто повірив йому і дав свою скору, усе майно Хотена і всіх домочадців його – на потік: продати, тобто, а виручене срібло поділити між тими, хто залишився в збитку.
Отаким чином дванадцятилітня Новиця, котра особливою красою не виділялася, і змінила аж двох господарів, доки на третє літо не потрапила до Летяги. Водима Летяги, Красуля, ніяк не могла народити йому сина, хоча їй пішов уже четвертий десяток. Дівки Летягу не цікавили, бо то, як відомо, відрізаний шмат. Прапрадідом Летяги був ніхто інший, як сам Велесич, але прадід усмаря, Коснята, старійшиною вже не став, бо був у отця середульшим і утворилася таким чином бічна гілка роду. Летягу ще вважали знаним родовичем і кликали на капище творити з Богами пожертву, але без сина гілка його малого роду всихала і знати про те усмарю було нестерпно важко.
Тож Летяга, незважаючи на свою, відому на весь Короп скупість, і розкошелився на молоду робу: мало не за півціни, лише за три гривні сріблом, по нагоді купив у Мені Новицю. Він навіть не здогадувався, що його обдурили, гадав, що бере дівку з перших рук і дуже радів, що зумів виторгувати собі цілих дві гривні – на дві корови вистачило.
Новиця, котра з отчого дому, від маминого тепла в одночасся пішла по ласих до молодої плоті, але байдужих до її долі господарях, терпіти над собою наругу не хотіла. Летяга, грубий, байдужий до всіх і до всього, окрім своєї усми та срібла, здавався їй наймерзеннішим мужем на всьому світі: завжди тхнув кислятиною, а з його рота від гнилих зубів смерділо ще гірше, аніж від завжди брудної сорочки та ногавиць. Коли Новиця взнала, для чого, власне, придбав її усмар, вона вирішила про себе, що ніколи не народить йому дитя. Летяга навіть не здогадувався, що його роба раз по раз зумисно робила все, аби в неї стався викидень – такою сильною була її відраза до нього. З роками той змирився зі своєю долею, але так само учащав до Новиці, що жила в жіночій робітній кліті.
В Летяжиній родині Новицю не любили ані Красуля, ані шестеро її доньок, усі вони, аж до восьмилітньої Зерні, потурали нею, як хотіли. Траплялося, що їй навіть діставалося різок від Летяги. Інколи, перебравши хмільного квасу, він мав неабияке задоволення за найменшу провину відшмагати Новицю різкою по голих сідницях, а потім одразу ж і взяти її на тій лаві, ярячись, мов жереб.
Рабам на Русі живеться куди легше, аніж в полуденних чи полунощних землях. Авжеж, коли хтось, з вибрику долі, стає рабом, він втрачає усе своє добро, а головне – волю і муж вже не має права вічевого голосу; раб не може покинути господу свого власника без його дозволу, проте його ніхто не вважає безсловесною скотиною. На відміну від тих далеких земель, на Русі рабство зовсім не є довічним. Не раз і не два траплялося в Коропі, що чийсь раб отримував волю: або по смерті господаря, що не мав своїх задничників, або оплативши своє звільнення заробленим сріблом, як колись гутник[301] Давило, що розбагатів на своїх уходах[302] в глухих задесенських лісах.
Господар на свого раба має таке ж право, як і на тягло – волів, чи коней: карати або милувати. Та тільки хіба добрий господар б'є без нужди власну скотину? Він її береже, бо вона не лише коштувала йому срібла, але й повсякчас роботу робить. Проте і серед господарів різні трапляються: один на свого коня рідко коли й пугою замахнеться і корова в нього завжди не лише з чистим вименем ходить, а й сама аж лисніє, а інший то спину коневі до крові зітре, то корову зі злості дрючком перетягне – ото так і з рабами.
Не повезло Новиці з нинішнім господарем і була вона в Коропі найнещаснішою жоною. Дружбу з нею водила лише Вишня, що була старшою на кілька літ і то крадькома, бо за відсутність обом перепадало на горіхи, тільки Вишню тоді свекруха гризла, а Новицю чекали різки та ярість Летяги. По сусідству з Летягою жив такий собі Скурат – удівець з двома малими дітками. Його супруга Ягода позаминулої зими померла під час пологів так і не розродившись і Скурат маявся тепер з дітворою, не відаючи, як дати малечі раду.
Чимось Новиця прийшлася до душі малим Паску та Младі, бо ледь угледівши ту на вулиці, вони так і липли до неї. У відчаї Скурат і сам почав задивлятися на Летяжину робу, навіть потай від Летяжиних домочадців перемовлявся з нею. Хіть бухала йому у скроні, єство вимагало свого і він, не втримавшись, вранці перед Купалою шепнув Новиці:
– Приходь уночі на узлісся – чекатиму...
Цілий день Новицю аж лихоманило від однієї згадки про Скурата, адже той був першим у житті мужем, що бажав її як звичайну жону, а не безправну рабиню. Вона вирішила піти на Купала, чого б їй те не коштувало і коли Летяга та старші доньки пішли з дому, а Красуля з меншими заснула, Новиця вислизнула з житла і не чуючи під собою ніг, помчала в темряві туди, де вже горів вогонь та лунали співи. Вона довго, дуже довго ховалася за соснами, не наважуючись вийти на світло, доки нарешті її не знайшов Скурат та не повів у самісіньку гущавину бору.
... Ніч наближалася до кінця. Вони лежали, обійнявшись, і для Новиці навіть це було в дивину. Перед цим, кожного разу, коли Скурат починав її цілувати та пестити, вона все одно мимохіть очікувала грубощів мужа, до котрих давно звикла і була дуже здивована, коли замість них відчувала ніжність і вперше в житті, ось щойно, отримала задоволення від близькості з мужем.
– Я викуплю тебе у Летяги, візьму в жони і ти народиш мені ще дітей, – говорив Скурат, хоча й сам мало в те вірив, бо де б узялися в нього п'ять або навіть і шість гривень? Шевцю в Коропі стільки срібла нізащо не заробити...
– Ш-ш-ш...