Лише тепер, коли вже принада у воді, а підсака лежить напоготові під лівою рукою, можна лаштувати вудки.
Останні сутінки розтанули, поступившись новонародженому дневі, і чіпляти горошину на гачок можна вже без проблем. Горох тепер я варю в скороварці, придбаній мамою в магазині після перших же моїх серйозних уловів, тож його нинішню якість не зрівняти з тою, що була, коли я варив на керогазі. У порівнянні з піччю, скороварка, берперечно, програє, та все ж тепер горох виходить по-своєму гарний – більшість горошин залишаються з цілими шкуринками і вміст їхній однорідний та пластичний.
Ось вже й вудки закинуті. Я тепер – сама увага. Терпіння, терпіння, і ще раз терпіння... Тепер, коли всі попередні рази прояви мого терпіння винагороджувались великою здобиччю, витримати це виявляється, не так вже й важко.
Минає кілька хвилин – поплавці мовчать. Два десятки горошин летять у воду, через пару хвилин – ще така ж порція. Нарешті поплавець на правій вудці ледь помітно щось притиснуло, так, що на поверхні залишився лише сам краєчок кульки, а потім, – рука моя вже над вудкою і серце завмерло в передчутті, ну..., давай..., – пі-і-шо-о-в поплавець вглиб, вибравши всю вільну волосінь аж до гінчика вудки.
Р-раз! Є почин! Жваві сильні поштовхи вниз по течії добре гнуть гінчик вудлища, але по досвіду я відчуваю, що здобич не така вже й велика. Головне зараз – не наплескати, не порушити тишу, не налякати серйозну рибу. Тож, не поспішаючи, піднімаючи вудку все вище лише тоді, коли опір слабшає, потроху підводжу здобич до поверхні і мені вже час від часу добре видно, що в'язик, десь на півкілограма, щосили прагне отримати свободу; шукаючи виходу з халепи, в котру так необачно потрапив, він рветься в різні боки, але натиснути в глибину йому вже бракує сил. Вловивши момент, коли рибина опиняється біля самої поверхні і, розвернувшись, йде від берега, а її спинний плавець ріже поверхню води, трохи піднімаю вудку. В'язик, хапонувши повітря, враз смирнішає та безвільно, з розкритим ротом піднятої над поверхнею голови, тягнеться за волосінню в приготовану для нього підсаку.
Багатообіцяючий початок! Тож, швиденько запроторивши здобич до полотняної торбини, чіпляю на гачок наступну, заздалегідь приготовану відбірну горошину, і знову закидаю вудку. Я навіть не встигаю як слід покласти її на сошки, як краєм ока бачу миттєве зникнення поплавця на лівій вудці. Майже кинувши одну вудку, хапаю іншу – пізно! Гачок пустий. Ого! Хвилюючись, чіпляю горошину на гачок і в той же час – зирк! – на праву вудку, а там поплавець без поспіху, солідно так, по-важ-но, зникає під водою. Миттєво зреагувавши, правою рукою – р-раз! Є! вудка одразу ж дугою – оце так! Та раптом – вжик!, – волосінь вилітає з води... Що це?! Зірвалась! Серце вже калатає немов дзвін, в горлі від надмірного хвилювання сухий клубок...
На вудці нема повідця – лише вузлик там, де він кріпився до основної волосіні. Швидше прив'язати новий! ні, спочатку півжмені гороху в воду – треба втримати рибу на цьому місці... Тепер дістанемо запасні снасті – волосінь, гачки... Швидше, швидше!...
Руки від хвилювання трохи тремтять, але я намагаюсь взяти себе в руки. Зв'язати повідець з основною волосінню, а потім ще й прив'язати до нього гачка через хвилювання виявляється не такою вже й простою справою. Та все ж через кілька хвилин (а мені видається, що минула майже година) я все-таки закидаю вудку. Проходить ще кілька хвилин і поплавець диб-диб!, – пускаючи крупні кола, знову зникає під водою.
Р-раз! Є! І одразу ж – пустота, жодного опору, вудка розпрямилась, волосінь вільно повисла. Розгубленість, відчай, мало не паніка – в чому справа?! На вільному, скрученому в якусь спіральку кінці повідця відсутній гачок і мені спочатку аж ніяк не зрозуміло: як це могло статись? Вже чого-чого, а гачків за своє життя я перев'язав вдосталь і ще ніколи не траплялась зі мною така прикра несподіванка. Виходить, в поспіху та ще й тремтячими руками, я якось незграбно прив'язав гачка, можливо, неправильно затягнув вузлика, що він одразу ж розпустився...
Ех! Отакі два здоровані зійшли... Хто там був – лящі, в'язі? Руки мої знову тремтять так, що я вже нічого не можу ними робити, марно сподіватись, що втримаю між пальцями гачок, а вже зробити на волосіні вузлик...
"Спокійно, спокійно, – кажу я собі подумки, – заспокойся. Твоя риба тобі буде". Спливли в пам'яті батькові слова і хвилювання трохи поменшало. Знову летить у воду горох, хоча я й розумію, що навряд чи це допоможе мені ще раз. Проходить, можливо, і всі десять хвилин, перш ніж, опанувавши себе, я можу щось робити з гачком. Мені все ж вдається надійно його прив'язати і я знову закидаю вудку.
Хвилина за хвилиною услід за деснянською водою спливає час, я чатую над вудками, немов кіт над мишачою ніркою, та все даремно. Ех! Отак мені сьогодні не везе... Навіть півкілограмовий в'язик, котрий лежить у моїй торбині, зовсім не радує, хоча кілька тижнів назад він був би найжаданішим трофеєм. Супроти тих, що зійшли, він дріб'язок, так собі, втіха для школяра.
Хоча й не потрібно мені чіпати вудок, аби зайвий раз не турбувати рибу, якщо вона тут є, та руки чешуться побачити, що ж там, хоча б на лівій вудці?
Нарешті не витримую, виймаю – пустий гачок! Ну?! Коли? Це ж треба тобі таке – вже мав би навіть не двох – трьох в'язів чи лящів. Настрій зіпсований далі нікуди. Що ж його робити ? Ну що? Ет, почеплю на гачок ще черв'яка, а раптом ним хтось спокуситься...
Нерухомо лежать поплавці на воді, лише зрідка течія відсуне їх вліво чи ближче до середини ріки. Трохи гороху в воду... Ще трохи... Нема діла. Вже й шоста ранку на годиннику. Сонячні промені, пробиваючись крізь гілля верболозу, сіють діаманти на ще мокрій від роси травичці, на лозових листочках; легенький південний вітерець, перелетівши через кручу, збрижив річкову поверхню ближче до середини, ледь похитнув листя на лозі і одразу ж стих. Пташиний спів, непомітно полонивши душу, поволі, ніжною пір'їнкою, вимів з неї смуток та печаль і душа, вкотре за життя зачарована мальовничою картиною деснянського ранку, квіткою розкрилась вся назустріч білому світові, вбираючи у себе його красу. Легенький тріск сухої галузки залишився б непочутим в іншому місці, але тут навіть він вибивався з цієї мелодійної тиші і я мимоволі піднімаю очі. На протилежному березі, навскіс від мене, трохи нижче по течії, ворухнулась лоза і на берег відкритого плесу вийшла козуля. Сторожко, граційно ступаючи, підійшла до води, зупинилась на мить, роззирнулась на всі боки, поводячи при цьому ще й нашорошеними вухами, потім забрела в воду і попливла, явно намагаючись дістатись мого, лівого берега, якраз в тому місці, де сиджу я. Боячись поворухнути хоча б пальцем, все ж таки опускаю очі до поплавців, але на поверхні бачу лише одного – лівого. Права рука сама, якось окремо від мене, робить свою справу і враз в дугу гнеться вудлище, не в силах підняти вагу, яка завмерла там, на дні.
"Нарешті! Тільки б не зійшов..." Мій супротивник під водою зо всіх сил тисне вниз і мені ніяк не вдається підняти гінчик вудки вище над поверхнею. Потужні ривки раз по раз пригинають вудлище до самої води і я змушений просто тримати вудку на одному місці, аби риба сама стомилась і послабила опір.
На мить перевівши погляд вгору і вперед, я бачу, як козуля, вгледівши мене, повернула назад, до протилежного берега, а діставшись його, кількома великими стрибками щезла серед верболозу.
Між тим, ривки риби потроху все ж таки слабшають, вона вже піднялась над дном, проте її сила ще добре відчувається і щоб завчасно не підняти її до самої поверхні, де вона може наробити багато шуму, я нахиляю вулку вправо, майже паралельно воді. Мені видно, що ще трохи і здобич може заплутатися у волосіні моєї лівої вудки, тому доводиться, навіть не виймаючи її з води, просто покласти вудлище на берег поряд з урізом води. Тепер волосінь цієї вудки, притиснута грузилом, лежатиме прямо по схилу дна і не заважатиме нашій боротьбі.
"Не поспішай..., не поспішай..." – кажу я сам собі, немов промовляю якесь шаманське заклинання, і, наслідуючи досвідчених десняків, тримаю вудку так, аби риба стомилась раніше, аніж вийде на поверхню. Ось тьмяно зблиснув в глибині сріблястий продовгуватий бік великої рибини і я намагаюсь вгадати, – що там: лящ?..., в'язь?
Тепер вже біля самої поверхні від руху сильного хвоста утворився справжній вир і мені стає добре видно, що це в'язь, та ще й певно, найбільший із усіх, які пощастило мені спіймати тут раніше. "Тільки б не зійшов..." – і я, взявши з берега підсаку, заздалегідь вже кладу її на воду. Переляканий цим, в'язь одразу ж відчайдушно тисне вглиб, так, неначе ніякої втоми і не було, і вудлище знову гінчиком майже торкається води, але на цей раз сили покидають мого суперника остаточно, тож, піднявшись на поверхню аж біля самих войків, він ще стиха плеснув хвостом по поверхні, а потім все ж таки ковтнув повітря і я обережно, навіть лагідно, поволі, без ривків, підтягую його до підсаки. Ледь тільки його голова опиняється біля самої ручки, над заглибленим у воду обручем, як я піднімаю підсаку, риба провалюється в сітку і мені з великою натугою, бо ручка завдовжки цілих два метри, вдається таки, відхилившись далеко назад, підняти її в повітря. Із сітки з шумом збігає вода, риба важко ворочається в підсаці, я, прихиливши вудку до куща та перебираючи обома руками по держаку, нарешті підношу здобич до своїх колін.
Оце красень! Широка темно-сіра, з сизим відливом, спина, лобаста тупоноса голова з м'ясистими губами, очі з яскравим жовтим обідком, вогненно-червоні плавці на животі, велика, міцна, хоча і менша, ніж у ляща, луска – ох і риба! Досконале для життя у воді створіння з ідеальними щодо цього формами тіла, живий злиток енергії, бо, незважаючи на те, що він в кілька десятків разів легший від мене, все ж майже на рівних вів боротьбу і навіть остаточно виснаженого, в чужому для нього середовищі, мені дуже важко втримати його в руках, бо все тіло в'язя немов один суцільний м'яз – таке воно сильне та пружне, хоча в той же час, як і будь-яка жива плоть, ніжне та вразливе. Я зо всіма пересторогами опускаю його в свою торбину, котру ховаю в рюкзак, що лежить на кручі за моєю спиною, і він ще довго борсається там, штовхаючи мене під бока.
Тепер вже настрій у мене прекрасний, як і цей сонячний червневий ранок.