Прах, попелу дрібка...
– А що ж то таке – Кон, діду?
– Малий ти ще... Кон – то шлях такий до Вирію, правий і прямий, мов стріла. Нам його Прабог вказав і Правою назвав. Хто по життю, по Яві, йде тим правим шляхом – по Кону, значить, – нікуди з нього не звертаючи, той неодмінно на Сварожі Луки після смерті вступить. Та не може людина за Кон заступити – впаде у Нав'є, в самісіньке пекло.
– Чому вона впаде, діду? Як зійдеш, бувало, зі стежки, хіба ж важко на неї повернутися?
– Е-е-е, дитино, не скажи... Ось підростеш трохи, візьму колись тебе за Десну, а там яруги в лісах такі глибокі! Так ото Кон – неначе дерево, що лежить упоперек яру: взяв та й перейшов на той бік. А як оступишся? Полетиш на самісіньке дно – і кісток не збереш. Тож, запам'ятай, Сиверку, на все життя: по Праві треба жити, по Кону. Нелегко це, немов по вузькій колоді йдеш, зате лише один той шлях і приведе тебе у Вирій, до пращурів наших...
Батьки при народженні нарекли його Сивером: була зима і вже кілька днів підряд від полунощних земель дув холодний вітер, а мороз драв остуденілу землю і дерева тріскалися від лютого холоду. Він був не простого роду: із уст в уста, від діда до онука, від батька до сина і далі, з покоління в покоління передавалося, що плем'я сувирів одвіку трималося на семи родах і одним із цих семи був саме його рід, що уславився, перш за все волхвами, а найвідомішим із них був Вишняк, до слів якого прислухалося усе плем'я. Дід Сивера, Рожден, також був достойним старійшиною роду – при ньому той зміцнів і став багатолюдним, городище розширили, рів поглибили і воду в нього аж із Ятриці пустили.
Коли Боги призвали Рождена до себе і душа його полинула до синьої Сварги, у Вирій, рід без жодного сумніву вибрав старійшиною його первістка – Жадана, Сиверового батька. Та ніхто не знає, що уготовано йому Долею: небагато літ відтоді пройшло і став Жадан ізгоєм серед свого роду. З тої пори і життя Сивера змінилося назавжди.
Горласті жаби поночі здійняли навколо такий галас, що якби розмовляли зараз двоє людей, то їм, певно, довелося б неабияк напружити голос, аби бути почутими. З усих-усюд линули скрипучі голоси деркачів, десь бугай завів своє "Бгу-у, бгу-у-у!", неподалік дзявкали дві лисиці, зовсім поряд у траві щось шурхотіло та вовтузилось, змушуючи Бримо піднімати голову й прислухатися, а Паоло все лежав горілиць, дивився у вкрите зорями небо, прямо на Хрест[27], але не бачив нічого – спогади далекого минулого набігали один за одним, немов деснянські хвилі на піщаний берег, хлюпали у свідомість: все, що, здавалося, було забуте навіки, тепер поставало перед очима так ясно, зримо, неначе це було вчора, щонайбільше – тиждень назад.
Доки живий був Рожден, Жадан вважався гордістю свого роду: високий, красивий, сильний – не було такого ігрища, чи герцю, з якого б він не виходив переможцем. І ловця удатнішого не було в роду, а що вже луки робив! Мало хто в городищі, та й не тільки в ньому, міг натягнути його лука і ніхто не посилав далі від нього стрілу. Якось тура однією стрілою взяв.
На віче слово скаже – навіть діди здивуються: такий молодий, а рече, немов отець його, все по уму, по Кону. А що інколи гарячкував і нестриманим міг бути навіть з котримось із ліпших мужів, так те йому прощалося з любові: хто не був молодим?
Зате він був гарним мужем для двох своїх жон і добре піклувався про них та сімох своїх дітей: п'ятьох синів і двох дівчат-близнючок. У дружній родині ніхто не чув від нього лайки і жон своїх, як у інших інколи бувало, не зобижав. Дітям, звісна річ, перепадало постійно: хіба виросте щось путнє з тієї дитини, що різок чи віжок не куштувала? Доньками займалася мати, Карислава, а синів поров Жадан – змалку лозиною, а вже дорослих братів отець частував віжками. Та образи на нього через те ні в кого не було: карав він завжди справедливо, адже і йому свого часу від Рождена діставалося не менше – а як же інакше? Життя – воно таке...
Коли Сивер ушосте перезимував, отець зробив йому з берези маленького простенького лука. І в дитинстві він був хоча й худим – вдався у діда по матері, – проте, як для свого віку, високим і не по літам жилавим. Удвох вони пішли на узлісся, туди, де перед сосновим бором височіли насипані могили пращурів.
– Бачиш, – Жадан тримав перед ним лука зі знятою тятивою, – оцей ріг у лука довший. Це верхній. Так зроблено для того, щоб стріла, лягаючи на твій п'яст, приходилася якраз на середину лука. Тільки тоді ти ніколи не схибиш, хоч би й за сто сажнів[28] цілив. Ця сторона кибиті, що буде у лука назовні, це його спинка. Посередині – руків'я. Спершу треба навчитися його роги тятивою супружити, зав'язувати лук, – вів далі отець.
– Чіпляй оцю петлю на тятиві за виріз на кінці нижнього рога.
Сивер уважно слухав і старанно все робив.
– Постав ноги ширше... Ще. Тепер заведи нижній ріг за ліву ногу і постав його на землю трохи спереду і правіше плюсні правої ноги. Отак, – Жадан підправив Сивера, – щоб ріг впирався і в землю, і в гомілку ледь вище плюсні. Тепер лівою рукою підніми і тримай верхній ріг позаду і вище лівого коліна... Ще вище... Добре. Правою ж рукою перехопи знизу тятиву і тримай перед собою за вільну петлю, злегка натягуючи... Молодець!
Сивер від хвилювання та бажання зробити все як слід, тоді аж спітнів.
– А тепер лівою рукою нахиляй рога вперед, згинай лука! Допомагай собі лівим стегном! Ще! Ну!..
З першого разу не вийшло. І з другого теж.
– Будь упертим! – Батько наполегливо підбадьорював сина. – Зможеш! Не забувай, хто твої діди та прадіди! Прийде час – будеш старійшиною. Заслужи це!
Коли у твоїх жилах тече така кров, а ти зі своїм отцем стоїш не де-небудь, а біля могил пращурів, – хіба ти можеш, маєш право щось не зробити чи зробити не так, як слід? З третього разу, вже обливаючись від хвилювання потом, Сивер таки супряжив свого лука.
– Не залишай лука натягненим без потреби. Підеш на лови – супруж його уже в лісі. Здобув звіра – розв'яжи лук. На дощі без крайньої на те нужди не тримай. Тятиву не мочи. Бережи лук у сухому місці.
Проминувши могили, вони зайшли до бору.
– Перш, ніж стріляти, одягни на зап'ясток шуйці[29] оце наруччя. Воно захистить руку від удару тятиви. Шуйцею ж і лук тримай. Ось тобі стріла. Наклади її на кибить – ось так. Ноги постав не широко і не вузько. Трохи поверни тулуб ошую. Досить.
Сивер переживав, як ще ніколи у своєму житті. До цього жодного разу отець не витрачав на нього стільки часу, як нині, і хлопчина боявся, що зробивши щось не так, розгніває його і той полишить свою науку. Та Жадан був терплячим, бо навчити сина, передати у спадок йому те, що знаєш і вмієш сам – річ свята, без неї життя твоє втрачає смисл, а пращури, коли прийде твій час, спитають строго...
– Натягуй тятиву трьома пальцями, окрім великого і мізинця. Вушко стріли нехай буде поміж вказівним та середнім. Коли накінечник стріли підійде до руків'я лука, можеш відпускати.
Сивер не зміг повністю натягнути лук, і стріла, збризнувши з нього, впала поміж сосен за якихось шість чи сім сажнів від них.
– Пусте, – заспокоїв його батько. – І в мене колись одразу нічого не виходило. Давай, спробуй ще.
Все вийшло у Сивера. Хоча того дня і вистачило йому сил, аби тільки шість чи сім разів як слід натягнути лука, але досить скоро, кожного дня вправляючись зі своєю першою зброєю, він навчився все далі й далі посилати стрілу. Правда, влучності у нього тоді ще не було.
Вже добре піднялися молоді трави, коли вони удвох з отцем знову прийшли до лісу. Високі сосни шуміли під вітром заспокійливо, неначе підбадьорювали. У глибині лісу вітер не заважав стрільбі, проте стріла з тупим, на веверицю, накінечником-томаром ніяк не хотіла потрапляти в ціль – шматок берести, що її отець закріпив на сосні кроків за десять від Сивера.
Він був близький до відчаю, коли Жадан нарешті почав допомагати порадою:
– Ти кожен раз по-різному повертаєш тулуб. Не роби цього – рано тобі ще по-дорослому стріляти. Ставай і лук тримай завжди однаково. Стрілу накладай на лук з боку десниці[30]. Однаково натягуй тятиву. Нехай твій великий палець щоразу торкається правої щоки в одному й тому ж самому місці.
І дійсно, справи пішли куди краще, стріла двічі поцілила у сосну зовсім поруч із берестою, але скоро у Сивера просто не вистачило духу і далі натягувати тугий ще для нього лук.
Наступного дня Жадан знову повів його до лісу.
– Коли хочеш, щоб твоя стріла потрапила у ціль, не думай ні про що, крім неї і того місця, куди вона має поцілити. Нехай твоя думка несеться разом із стрілою. Чим сильніше ти хотітимеш поцілити, тим влучнішим буде постріл.
Тепер із трьох пострілів Сивер один раз влучив прямісінько у берестяну ціль.
– Молодець! – похвалив його Жадан. – Запам'ятай: то не стріла поцілила, то твоя думка і воля влучили в бересту. Вони керували стрілою! Давай ще.
Як він хотів тоді не осоромитися перед отцем! І три рази підряд його стріла влучала в ціль! Тричі! Потім вони поверталися додому і Сивер почувався найщасливішою людиною, бо у нього все вийшло так, як треба, і він ішов зі своїм луком поряд отцем, найкращим отцем у світі, йшов, майже як дорослий, як справжній ловець, хоча і без здобичі, але згадка про те, що він навчився добре стріляти і Жаданове "Молодець!" по самі вінця наповнювали його єство гордістю і упевненістю в собі.
А ще через два тижні його дід, старійшина роду Рожден, випадково опинившись у лісі, встав поміж ведмедицею і кількома дітлахами, що, збираючи малину, натрапили на звіра з ведмежам. У Рождена із собою був лише ніж, але і звір, і людина боролися за своє найдорожче – за майбутнє роду, тому ніхто не відступився.