Пішов син, забрав із собою свою таємницю: де скарб схоронено? Навіть невістка Хорошка нічого не могла підказати Видуті. За життя Любима Видута до сріблолюбства сина ставився мало не вороже, часом навіть зневажав його, коли бачив, що син, срібло родовичам під ряд купи даючи, неабияку взвить з того має. Закупи в Любима не переводились здавна, а це вже третє літо поспіль семеро обельних[269] холопів зі своїми домочадцями гнули спини на широкій синовій ниві, що мала однієї ріллі десять і вісім сох. Ще б нічого, коли б із прийшлих, а то ж дві сім'ї зі своїх, нехай і дальніх, родовичів – старійшині на сором та вічне каяття перед пращурами. Рід розрісся, розпух і вже байдуже дивився, як один родович поневолював за не віддану вчасно купу іншого – свого ж, Кологастової крові!
На тризну за Любимом пішло четверо коней, пара гов'яди та все Видутине срібло: не скажеш же родовичам, що задниця за сином старійшини без срібла, що сховав його Любим, а де – те з ним полинуло до Вирію. Благояр зізнався дідові, що колись давно, ледь отроком ставши, бачив якось ту отцеву макітру – ще коли разом жили: заскочив раптово у житло, на їхню половину, а Любим якраз вовтузився над сріблом своїм і так на старшого свого гримнув, що той стрілою назад вилетів. Перерив дід з онуком усю долівку в своєму житлі на синовій половині – дарма. Взялися шукати в Любимовім теремі й теж марно... А срібла мало бути в сина, відчував старійшина, ого скільки! У самого Видути срібла ніколи багато не було – так щоб з надлишком – бо вважав, що не має воно брати гору над людиною, тим більше, коли старійшиною рід тебе обрав, а відтак і дивиться, як ти себе поведеш: по Кону житимеш чи ні? Бо ж казали волхви: срібло – чортове ребро, від нього ледь не всі біди людські починаються.
Ледь не всі, але ж і не всі – ось де правда! Бо потоптана житня нива мала бути пересіяна хоча б яровиною, хоча б навесні – а чим? Опісля Ладу[270] мало не всі родовичі надлишок зерна збули купцям, бо хто ж думав, що з родом таке лихо станеться? На прокорм зимою зерна вистачить, тільки ж де взяти жита, аби наступної осені ниву засіяти?! Бо ні просо, ні ячмінь з вівсом, навіть пшениця родові жито не замінять. Тож на одне лиш кляте срібло вся надія коропців і була.
Жилята першим, найнявши підводи, рушив до Вороніжа по жито: доки інші на диво сподівалися, потайки срібло своє рахуючи, він трейчи встиг обернутись. Жита на пересів у Жиляти, жмикрута, і так вистачило б, та він добре знав, де взвить матиме. Прочули навколишні роди, що в коропців злидні завелися та й загнули ціну. Хто опісля Жиляти подався – той у півтора рази переплатив, а хто третім рипнувся, той ні з чим вернувся: вже вдвічі ломили! "Хто ж таку ціну платитиме? – вирішили коропці: – Хіба що здуру!" – та й повернули голоблі додому.
Але за Жилятою купці подались – хто куди, де жито дешевше, і вже везли, везли, везли, все вище піднімаючи ціну. Ті, котрі пожаліли сплатити вдвічі, дивлячись тепер, як гребуть усі привезене купцями жито, мусили за іншими слідком, вже й купу беручи, віддавати втроє супроти звичної. Жилята від купців не відставав і вкотре втер усім носа, показавши, як треба наперед думати.
А Видута, старійшина, сидячи без гривні срібла, як не рахувати тих десяти, що на княжім суді від того ж таки Жиляти отримав, не додумався навіть три синові підводи, його ж кіньми запряжені, комусь підсунути: "Бери, – мовляв, – а мені за те осьмину жита з воза". Молодий, проте хваткий Балуй першим з купців прийшов до старійшини: насаду, як у Ждана Ходотича, чи десятка супряжних[271] підвод, як у Курила не мав, одні лише воли, на котрих швидко взвить не отримаєш, а тому, вклонившись старійшині низько, почав Любимові підводи просити. Видута розумів, що рід мусить якось викручуватись і підводи дав, хоча ланіти від сорому вогнем палали – відчував старійшина і свою вину, що родовичі його, Кологастової ж, як і він, крові сплатять купцям втридорога, замість того, щоб об'єднавшись, податися разом куди подалі та й купити в дальших землях жито по прийнятній усім ціні.
Вина його, Видути була в тім, що рід дідню землю, племенщину спільну розділив і тепер кожен мається зі своїм лихом окремішно від інших – розпорошилася сила роду, могутня колись, мов камінь і до праху сипучого подібна нині. Хіба ж було таке при Кологастові, чи Зимородові та навіть при дідові Рождену чи хоча б і при Жаданові, що одні родовичі з голоду почнуть пухнути, а інші з того взвить іще матимуть?!! О, Боги, немає прощення й не буде ніколи старійшині Видуті від пращурів роду!
Горіли-палали від сорому ланіти й жити не хотілося... Та думка сама собою повертала на своє, скорботне, але буденне. Що того жита, котре Балуй за підводи рядився дати, коли в тебе десять і вісім сох землі?! Усе Жилятине срібло, без ногати лишившись, пустив на зерно, ще й двох огирів з Любимового табуна мусив продати, бо рядовичі може ще й стягнуться якось на пересів: куди ж їм подітися, а та половина ниви, що обельними холопами оброблялася й уся житом була засіяна? З нею як?! Покинути родові на сміх: от, мовляв, Любим міг землі лад дати, а отець його, старійшина – ні! Через те й послав Благояра спершу з кіньми до Борзни на торг, а опісля разом із Балуєм по збіжжя на пересів.
Тож тепер і сушив Видута голову над одним: ну де його Любим срібло сховав? Лежить десь під спудом те срібло – багато, певно, срібла! – то як же не знайти його, щоб дати лад ниві, щоб сиріт на ноги звести?! Вигнавши зранку Благоярових домочадців із житла, удвох зі старшим онуком заходилися штрикати Любимовими ловецькими сулицями долівку нового терема, сподіваючись, що втраплять на закопаний скарб. Переколупали, перевели на пси мало не всю глиняну долівку – катма макітри! Видута, стомлений не стільки від того колупання, скільки від якоїсь напруги, що останніми днями обручем стискала йому груди, вкотре махнув на все рукою і подався геть, аж згорбившись від тягара, що віднедавна повис на ньому.
Та варто було йому вийти за власні ворота – до вічниці намірився, як мало не зіткнувся з Перенігом, сотником.
– Гой єси, старійшино! – ледь вклонився той: – Уздрів щойно ратича того, Риботу... – трохи зам'явся Переніг, а потім дивлячись убік кудись, продовжив: – У вічниці, рече, тебе не знайшов, а тому велів переказати, що чекає на тебе вдома.
"Чекає вдома?! – Видута від обурення дар мови втратив: – Мене, старійшину... утричі старшого..."
Якби довелося почути таке від Седня, Видута стерпів би – тивун княжий, віком коли б чи не старший. А тут... прийшло якесь: молоде, вовка смаленого ще не бачило, нещасний десяток таких же сопливих під ним, тільки й того, що княжі люде й при мечах, і сміє йому, старійшині! – дідові супроти нього, – щось веліти!!
Скипіла у Видуті Кологастова кров, люто блиснули очі... блиснули та й згасли – і те побачив сотник.
– Невже підеш?! – спитав без тої вже пошани, що завжди, розвернувся й одразу ж мовчки подався кудись у власних своїх справах, а старійшина так і лишився стояти, не знаючи, що ж йому діяти?
На щастя Видути Сивер, братанич, нагодився.
– Гой єси, стрию! Чекаєш когось?
Видута лише зітхнув важко. Пом'явся, пом'явся, а тоді себе таки пересилив.
– Що ж се діється, Сиверку?! – мало не пошепки, соромлячись, запитав у небожа: – Вже Рибота, княжий муж, Перенігом передає, що мене вдома, у Величковому теремі, себто, чекає. Мене – утричі старшого! Що ж се на світі діється, хоч ти скажи?!
Сивер замислився, потім мовив:
– Не ходи, стрию. Тут діло таке – хто кого переволить, чия воля верх візьме.
– Так муж він княжий!
– Не ходи. Раз попустиш – на голову сяде.
– А коли в поруб? Осоромить же... – Видута озирнувся навіть, чи ніхто не чує?
– Де той поруб у них? Та й не наважиться. Їх десяток, коропців вісім сотень. Князь далеко. Не ходи.
– Так діло ж княже, – все не здавався старійшина.
Сивер тільки рукою махнув.
– Яке там княже діло, стрию?! До весни одне тут княже діло і те моє. Зима вже ген на носі, маю одразу ж після Святок дерево на дитинець сікти. Там роботи, – черконув себе по шиї, – остільки! А ще ж по снігу ті дуби до стіни слід приволочити. Людей мені треба. З тяглом.
Від тих слів трохи заспокоївся Видута – що б там не було, а Сивер, братанич, теж княжий муж і бачив багато чого, та все ж уперше в житті відчув старійшина, як стрімко почав рушитися власний його світ і те, що чекало весь рід попереду, вбачалося Видуті навіть страшнішим, аніж розтягнена родовичами навсибіч коропська племенщина.
На Сиверові слова про потребу в людях він лише зітхнув:
– Зберемося зі старотцями, повідаєш їм. Сам на таке не маю волі.
****
Рибота не знав до ладу, що йому робити. Княжа воля звести в цьому Коропі городок і лишити в ньому залогу була не тільки несподіваною, але й не зовсім зрозумілою новоспеченому її очільникові. Одна річ коли над тобою є сотник, тисяцький, воєвода і ти зі своїм десятком стоїш у стіні, добре знаєш, що мусиш чинити в січі, відчуваєш підтримку сусіднього десятка як ошую, так і одесну. Та зовсім інша лишитись з одним лише своїм десятком в чужій, невідомій донині землі, де до того ж, ніхто тобі нічого, станься щось, не підкаже і нічим не допоможе.
Що твій десяток? Одна річ бути з ним у дозорі – там ти знаєш, що рідна дружина твоя лише за версту чи нехай навіть за п'ять від тебе й тобі добре відомо, в якій саме вона стороні. Добрі коні, трапся щось, промчать ті версти й не спітніють – і ти вже зі своїми, і сотник скаже, що діяти далі. А тут? І житло, яке-не-яке є – зимою не замерзнеш, і прокорм є – з голоду не помреш, тільки всього того, виявляється, мало.
Дев'ять воїв із тобою: молоді, здорові, мов ті бугаї, – кров грає, молодецька сила та завзяття їхнє виходу просять, бо не звикли гридні без діла сидіти. Більша половина дружини всю зиму в кружлянні полюддям проводить, за тим літо настає – як не походи ратні, так охорона торгового сольства до Царгороду. Та навіть і в Києві не сидять княжі дружинники без діла: повелить зранку сотник – на герць один супроти одного стають, бо без виучки ратної і гридень не гридень.