До нього ніхто в Коропі ярої пшениці не сіяв – пісок же. А Жиляті не одне літо пшеничний колач снився. Коли розвернувся, збагатів на житі, засіяв мало не соху ріллі пшеницею – не полінувався, не побоявся перед самою Покровою аж за Семь підводою з'їздити. Привіз чи не десять пудів і засіяв-таки нею по весні ниву. Посміхувались в бороди коропці: "Ну, оце вже передав куті меду Жилята!" Пшеничка так собі вродила: над Роменом хто хочеш заплакав би. Зате Жилята радів про себе: "Поїм-таки колача!" Сам поїв і колядників зі щедрувальниками пригостив.
Пішов по коропській верві новий розголос, що, мовляв, житньому колачеві, хай і на хмелю та з медом, до пшеничного – як кулику до журавля. Жони враз стрепенулися: "Як, щоб у тієї Озари Жилятихи, наволоки, та колач був кращий від мого?!" Мужам проплішини виїли та свого добилися: потяглися купці до Жиляти за пшеницею.
– П'ять різаних за луб! – як відрізав Жилята.
Лаялися, плювалися, а все одно купували: хотілося жонам великодні високі хліби спекти з білої, як крейда муки. І не прогадали! На Діди[271] вихвалялися одна перед одною пухкими, легкими, світлими, як деснянський пісок, великодніми хлібами, що спечені були на славу Ярилові; котра ж не второпала, не скумекала чи різаних пожаліла – лікті кусала від заздрощів. Ото з тої години й повелося у Коропі: на корж розбийся, а колачі та великодні хліби мусять бути в тебе тільки пшеничні!
Вишня, прихопивши кропив'яний мішок та кілька різаних[272] свого срібла, з острахом наближалася до Жилятиного двору. Звикнувши за останні літа до зневажливого ставлення городян, вона боялася, що Жилята не стане з нею навіть розмовляти, або ще гірше – нацькує собак. Коли таке дійсно станеться, їй залишиться хіба що втопитися, бо повернутись додому без клунка жита вона не могла: почувала себе винною в тому, що діжі для зерна майже пусті. Щойно муж поїхав ставити верші, як вона згадала про свій посаг і вирішила на власне срібло придбати трохи жита – аби вистачило хоча б толоку нагодувати.
На її щастя, високий, зсутулений Жилята товкся біля воріт.
– Гой єси, Жилято, – несміло привіталася Вишня. – Хочу спитати тебе: чи не продаси луб жита?
Той, обернувшись до гості, відповів на привітання і якийсь час мовчав. Вишня відгадувати чужі думки не вміла, тому з завмерлим серцем чекала, що скаже їй господар.
Жилята, прибившись колись до Коропа, ніколи ні з кого не кепкував, зверхньо ні до кого не ставився: знав, як він гадав, своє місце. Тихо робив діло і навіть коли втер носа усім коропцям, то й тоді залишився таким же тихим, бо про себе вважав, що так йому легше буде досягти давньої мрії: отримати добрячий наділ власної землі.
Перед ним стояла і чекала його відповіді жона Десениного задничника, з яким він збирався повести мову про продаж землі, котру нині обробляв по ряду. Жона та вважалася чи не останньою в городі, та й сам задничник, що вік протинявся світами, певно, теж був не кращим від неї, бо, як казали люди, не вмів до ладу навіть горбушу в руках тримати. Що ж то за муж, коли косити не вміє? Жилята задавив у собі зневагу і силувано посміхнувся:
– Чому ж не продати? Заходь...
Сам мовчки зважив жито на пуді[273], зсипав у мішок, сам вправно зав'язав його чуба.
– Скільки в тебе срібла?
Вишня відкрила долоню.
– Цього досить, – взявши дві різані, Жилята решту повернув жоні.
– Давай піддам, – побачивши, що Вишня лаштується завдати ношу собі на спину, ухопив знизу мішок і без поспіху опустив вантаж на жіночі плечі.
– Зайду якось до господаря: поговорити треба, – його раптом неначе прорвало: ішов поряд з Вишнею до воріт і говорив про майбутній врожай, бідкався, що потрібно від лісу зводити горожу чи сторожу на ніч виставляти, бо бачив учора на узліссі сліди – десь узялися дикі коні, табунець десятків зо два голів, – переведуть врожай.
Вишня слухала мовчки, бо забула й коли те було, щоб хтось із городян говорив з нею, як із рівнею. За ворітьми вже подякувала Жиляті і, зігнувшись під вагою важкого мішка та підтримуючи його знизу лівою рукою, майже щаслива рушила додому.
Він прожив тут уже три тижні. Йому не хотілося, принаймні поки що, виставляти напоказ свою нову, чужу для всіх і незрозумілу нікому тут віру. Не сказав він нікому і про своє нове, таке незручне для сіверської вимови, ім'я, тому, звісна річ, кликали його Сивером; інколи доводилося чути, що поза очі і на нього вже кажуть Озарич: він спочатку обурювався в душі і, як почув уперше від котрогось, то згарячу хотів тут же врізати йому по загривку, та згадав Христові заповіді і передумав. Він не раз і не два міркував над цим і врешті-решт прийшов до думки, що не варто йому виставляти свою нову віру перед городянами – навіть у Києві, де було кілька церков і де жили сотні християн, і не лише простого люду, але й купців та бояр, казали, що й сам князь, Ярополк, був християнином, а жона його, гречанка, то та вже й поготів була Христової віри, – навіть там його знайомі намагалися не виказувати своє християнство, а тому власні імена, дані їм при хрещенні, вони зберігали в таємниці від оточуючих, знали їх лише одновірці.
Молився до Христа він постійно, але при людях лише подумки, отай. Лише при жоні, коли сідали вони удвох снідати чи вечеряти, Паоло стиха шепотів про себе "Патер ностер...". Вона нічого не питала, хоча й дивилася на мужа, це помітно було, з насторогою, можливо, навіть з острахом. Вишня не розпитувала і він мовчав, вирішивши, що не прийшов іще час говорити з жоною про свою нову віру.
Якось, прокинувшись удосвіта і міркуючи про своє найближче майбутнє, він назвав самого себе Сивером: це було неочікувано, він навіть здивувався з того, але далі, з кожним днем усе більше і більше, сприймав сам себе як Сивера, а не Паоло, аж доки нарешті, їдучи вчора пізнім вечором від Рикуша не відчув всередині свого єства, що разом із поверненим, даним йому колись батьками, іменем, виросло та зміцніло в душі переконання: нема за чим жалкувати – звершилося нарешті те, що мало звершитися.
"Ну що ж, Сивере, – за звичкою промовив він тоді сам до себе, – оце лише тепер ти й повернувся до роду свого".
Паоло, ні, не Паоло – Сивер – зі сходом сонця вже чекав на підсіці толоку. Із Птахом та Бримо. Останній, видно було по ньому, важко переносив мало не щоденну розлуку з Сивером: звик за попередні літа бути поряд зі своїм господарем, тому, пожалівши пса, той дозволив йому ув'язатися слідом. Родовичі не забарилися: під'їжджали підводи, підходили і віталися люди, знайомилися, тут же й рідство своє визначали: хто, кому, через кого та ким доводиться, а там уже і Рикуш з трьома своїми домочадцями приїхав – усі були в зборі.
Зводити житло та ще й толокою – мужам тільки в радість. Як завжди, коли збирається чимало люду і кожен щось та й зводив у своєму житті, бажаючих стати на чолі не бракувало.
Починали з лементу, крику, кидали шапками об землю, деякі поривалися піти геть, часом ледь за груди один одного не брали... Особливо гарячкував Будай, найстарший і чи не найдосвідченіший тесляр. Та Сивер, маючи твердий намір зробити все по-своєму, послухав, подивився, а потім взявся за віжки сам: міцно й обома руками.
– Не ображайтеся, людіє: ставити будемо, як я скажу, бо інакшого мені не треба.
– Ти, Сивере, зла на мене не тримай, – перебив його нетерплячий Будай: – та мушу сказати, що гарячкуєш ти! Не годиться це дерево на житло – надто довго пролежало неошкурене, в корі. Древоточець міг завестися чи посиніло вже...
– Знаю все те! – твердо відказав Сивер. – Проте, не маю змоги терпіти до наступної весни, надто багато часу жив на чужині, щоб чекати стільки. На мій вік вистачить, – і махнув рукою.
– Не по Кону се! – не здавався сивочолий Будай.
– А племенщину розтягли – по Кону?! – спалахнув Сивер.
Замовкли всі, дехто й похнюпився навіть.
З гурту виступив ще один родович, Новак на ймення.
– Облиш господаря, Будаю. Голова у нього теж сивиною побита – не уноша, щоб уму-розуму вчити. Кажи, Сивере, що робити маємо. Наше діло – теслярське.
– Житло зводитиму не зовсім таке, як ви звикли. Будуть дві кліті, сіни, а над ними – горниця, як у теремі... – на цих словах усі переглянулися, стиха почали перемовлятися, та Сивер не зважав, гнув своє далі:
– Зруб опустимо в землю лише на півтора аршини[274]. Три нижніх вінці хочу в'язати з дуба – бачив, що є тут і дуб. Як годиться, обсмалимо, щоб довше стояв. Обло[275] і жолоб[276] робимо у нижніх колодах. Каракуля[277] в когось знайдеться?
– Знайдеться каракуля... – невдоволено зітхнув Будай. – Бачу, забув ти покон, Сивере. Задурили тобі голову тії греки! Вимерзнеш же!
Сивер не втримавшись, посміхнувся, крутнув головою:
– Поважний твій вік, Будаю, шаную його. От тільки греки не ставлять житло з дерева, лише з каменю – мало у них дерева та й морозів наших теж немає.
Толока посміхалася в бороди: молодші відвертаючись, старіші ж і не ховалися перед Будаєм, певно, добре знали його гарячий та буркотливий норов.
– І ще скажу, для вас, може й незвичне: зруб в'яжемо прямо тут, на підсіці. Потім розберемо, перевезем і вже на місці зведемо, де треба.
Будай аж збеленився:
– Хто так зижде?! Хто так зижде?! Не по Кону се! Без мене! Без мене! – увігнав сокиру в повалену сосну, махнув рукою і розвернувся, вдаючи, що йде геть. Рикуш, котрого упертість друга теж почала дратувати, аж пополотнів – розійдуться зараз родовичі, хіба ж збереш іще одну толоку? Проте решта теслярів стояли, слухали Сивера: щось було таке в його голосі – упевненість у власній правоті, сила якась, котра притягувала до себе; хотілося взнати, а що ж іще надумав цей високий та худий родович-пришлець?
– Не оглядайся назад, Сивере! – знову вступився за господаря Новак. – Живуть так і бояри, і тивуни – подивись он у Ратичеві, Будаю!
Сивер жалкуючи, що золота година йде, а діло стоїть, взяв до рук Будаєву сокиру, повернув лезом до себе, поглянув на нього...
– Оце так! – твердо та голосно гукнув він навздогін норовливому старому: – Коли, Будаю, швидше і чистіше від мене колоду пересічеш, то й буде по твоєму.
– Га?! Що?! Ану давай!
Сивер кинув оком на повалені сосни, вибрав одну, зробив на стовбурі зарубку, відміряв своїм топорищем скільки вважав за потрібне і рубонув ще раз.
– Ставай, Будаю, тут, – а сам пішов до першої зарубки, де стовбур був товщим.
– Готовий? Давай!
І одразу ж зацюкали сокири.