А мій деснянський досвід тут теж став у нагоді. Озерна риба дуже полюбляє чисте піщане дно, бо на ньому легше знайти поживу, аніж на замуленому та порослому водоростями. Але не варто сидіти надто близько до води, намагаючись закинути вудку якомога далі. Якщо поводитись тихенько, не лякаючи рибу своєю присутністю, то навіть і велика, за озерними мірками, підійде майже до самого берега, тим більше, коли час від часу кидати в місце лову трішки розпареної пшениці.
Раніше, почавши ловити на Виті, я за звичкою намагався якнайдалі закинути вудку, вважаючи, що "риба шукає де глибше", та з часом зрозумів: велика риба дуже рідко візьме гачок із наживкою, якщо він неприродньо звисає звідкись згори. Інша річ, коли гачок з нею лежить на пісочку, а волосінь стелиться по дну і не лякає рибу.
Тож, посунувши поплавець вгору по волосіні мало не на таку ж глибину, як на Десні, я закидаю у воду обидві вудки: одну, з пшеницею, – правіше, на пісочок, під самісінькі водяні хащі, межу яких мені добре видно крізь прозору вранішню воду, а іншу, з червоним вертким гнойовим черв'яком, – лівіше, під трамплін, туди, де бере свій початок яма. Вудки, лежачи на траві, хіба що на метр, щонайбільше – на півтора звисають з берега над водою. Мої улюблені пір'яні поплавці білими паличками лежать на воді, бо грузила знаходяться на дні і не ставлять їх своєю вагою вертикально, як це зазвичай прийнято на озері. Ну, а тепер, знову ж таки, за деснянським звичаєм, сипонемо у воду трохи розпареної пшениці – отак! – і чекатимемо.
Сонечко вже виткнулося з-за вільх у вершині Виті, гріє мою ліву щоку і відбиваючись у воді, сліпить очі так, що дивитись на схід нема ніякої можливості. Один березнячок стоїть на протилежному березі озера, затуляючи собою панораму Коропа, інший, перекинутий, лежить прямо на воді і виглядає точнісінькою, лише перевернутою, копією першого: їх розділяє неширока, теж здвоєна, світло-зелена смуга яюру. Щось своє завзято виспівують серед верб за моєю спиною вільшанки та щиглики і жебонять-гелгочуть, снідаючи на лужку біля дороги, що веде на Лису гору, білі гуси, стадо яких, в чотири чи п'ять десятків, живе тут ціле літо.
Гарно на душі. Щось таке думається – не думається, мріється – не мріється: так, плететься щось у голові безтурботно, повільно, переповзаючи з одного на інше, як оце плямисте сонечко – з травинки на травинку.
А тим часом поплавець під трампліном раптом рушив поволі від берега на глибину і, витягнувши провислу волосінь до самого гінчика, без поспіху, як був у лежачому стані, так лежачи і почав занурюватися. Враз відлетіли кудись мої в'ялі думки і з напівлежачого стану я, вмить підібравши під себе ноги, згинаюсь у клубок, немов той іжак, тримаючи руку напоготові над вудкою.
Пора! Підсічка! – і на іншому кінці волосіні, в глибині, одразу висне очікуваний тягар. Я знаю, я впевнений, я відчуваю по поведінці риби, – як вона ходить, опирається, – що це підлящик спокусився моїм черв'яком. Зсунувшись по берегу до самої води, потихеньку підтягую здобич до себе. Озерна риба набагато слабша від деснянської, яка все життя змушена боротись із течією, котра тренує в рибі силу та витривалість, а в скрутну хвилину боротьби з рибалкою ще й допомагає їй, додаючи до риб'ячої сили і свою. Тож зовсім скоро, без будь-яких переживань з мого боку, знесилений підлящик сам лягає на бік і підтягнений тихо, без жодного сплеску, до берега, втикається носом у прибережний пісочок. Перехопивши вудку в ліву руку і тримаючи її так, щоб волосінь була весь час натягненою, я правою рукою вправно беру здобич і ось вона вже на березі. Гарний підлящик – аж ніяк не менший від тих, що ми з Толею ловили на Панському. Почин зроблено.
Ожила і права вудка. Задріботів поплавець, верхівка його відірвалась від поверхні, і ось так, навскіс, пішов він під воду, втішаючи своїм, сотні разів баченим уві сні і наяву розміреним порухом, моє рибальське серце. Знову спокійна, впевнена та виважена підсічка, опір на іншому кінці волосіні і за кілька секунд чимала, майже в півтори моїх долоні плітка важко підстрибує на моріжку.
Гарно, так, як і завжди на цьому місці, почався ранок. Клює розмірено та впевнено. Кожні п'ять-сім хвилин – рибинка. Не кльов, а мрія. Дріб'язок не докучає, бо, як звичайно, тримається у верхніх шарах води. Кілька днів, як стало на погоді і риба сміливо бере наживку, одразу топить поплавець.
Дивитись, як реагує на кльов поплавець – це половина рибальського задоволення. Краса його руху зачаровує рибальське серце. То поплавець починає рухатись по поверхні води – кажуть у таких випадках: "повела"; то, лежачий, він раптом стане вертикально, потім трохи притоне, так що над водою його залишиться хіба що якийсь сантиметр, а потім попливе вбік і одночасно вглиб; а то, без будь-якого попередження, повагом піде в глибину, коли навскіс, а коли і вертикально вниз – кажуть: "потопила"; буває, задріботить тоненько і попливе вбік, а то, інколи, аж підстрибуватиме на місці, а потім вже піде в глибину...
Як палкий прихильник балету отримує насолоду від майстерних па балерини, котра, перемігши земне тяжіння, невимушеними та граційними рухами всоте переповідає йому про одвічні людські пристрасті, так і любитель поплавцевої вудки тішить своє серце, спостерігаючи рух поплавця під час гарного кльову. Для втаємниченого рибальського ока існує безліч варіацій цього руху, всі вони для рибалки немов німа музика: бачить – і серденько мре.
Півтори години суцільного задоволення спливають як одна мить. Підлящик, дві густірки та більше десятка гарних пліток – прекрасна здобич. І все так чинно, без поспіху, без нервів, без тієї напруги, яка не відпускає тебе весь ранок на Десні. І, головне, все виходить по-твоєму, як задумано. От саме через це я і відчуваю себе своїм на озері, бо вода, вона лише зі своїми щедро ділиться статком.
Половина восьмої. О цій порі, хоч годинника перевіряй, гусяче стадо йде купатися на озерне плесо, що знаходиться метрів за п'ятдесят правіше від мене. Я давно чекаю цього, бо на те є свої причини. Ще з Коваленчихи пам'ятаючи, як добре ловилися окунці в скаламученій купальщиками воді, я одного разу спробував повторити те ж саме на Виті і сам здивувався, наскільки вдалим виявився такий спосіб. Тільки тут за купальщиків мені слугують гуси.
Стадо хвилин двадцять, а то й півгодини з великим шумом та гамом полощеться, пірнає, маше на воді крилами, здіймаючи тим самим хмару бризок, гелготить та гергоче на всі голоси і здіймає у воді таку каламуть, що озерне плесо з першого погляду робиться схожим на велику калюжу. Та я терпляче чекаю на своєму місці, раз по раз витягуючи із води чергову сірувато-сріблясту плітку.
Аж ось гусяче купання скінчилося і стадо, вийшовши на моріжок, починає розправляти, укладати та змащувати жиром своє пір'я, а я, прихопивши баночку із черв'яками, полотняну торбину через плече та одну вудку, рушаю до місця їхнього купання, бо з власного досвіду вже знаю, що риба зараз збереться на мілкому плесі, аби пошукати в здійнятій гусьми каламуті ласу для себе поживу.
Тихенько забрівши у воду майже до колін, опустивши поплавець на меншу глибину, обережно закидаю вудку не так вже й далеко від берега. Поплавець на скаламученій воді лежить нерухомо хіба що кілька секунд, а потім миттєво зникає під водою. Раз! О – є! Плітка, куди більша, ніж ті, що були спіймані вранці на пшеницю, опиняється скоро на березі. Отак! Знову тихенько забредаю у воду, тепер трохи правіше, і знову поплавець лежить на поверхні серед численних гусячих пір'їнок. На цей раз часу проходить набагато більше, перш, ніж я дочікуюсь кльову, але така ж сама плітка за пару хвилин вже складає компанію попередній. Я знову переходжу вздовж плеса на нове місце, але на мілині риба сторожка навіть і в скаламученій воді. Мені доводиться кілька разів перекидати наживку в різні місця – все марно.
А спробую я, як колись на Панському: смик-смик – легенько посмикую вудкою..., смик-смик... Там, на дні, мій черв'як від цього посмикування оживає – то піднімається над дном, то опускається. Нарешті, після чергового мого "смик-смик" поплавець зникає в скаламученій воді. Раз! Є! Ти бач, як впирається: волосінь ріже воду вправо – вліво, вправо – вліво. Ясно – окунь. Помалу підтягую його до берега і сам тим часом поволі виходжу із води, а тоді, коли опір слабне, плавний рух вудкою вправо, до берега, підйом, – і дебелий окуняка, вилетівши із води, важко падає в траву.
Який я молодець! Настрій у мене – кращого годі й бажати. Гарно, коли все виходить по-твоєму. Тоді життя прекрасне і ти віриш – так буде завжди. Принаймні, так хочеться вірити, бо просто ще немає підстав думати інакше.
Спробую ще. Але як не смикаю, куди не закидаю – нема кльову. Та це не засмучує: не вперше ловлю таким ось чином і добре вже знаю, що спіймати більше двох-трьох голів не вдавалось ще жодного разу. Все одно, вагома прибавка, нічого не скажеш. Підемо далі ловити на пшеницю.
Перша маленька біла хмаринка з'явилась на небі і легенький вітерець ніжно торкнув листячко на вербах, зашелестів угорі і ледь-ледь збрижив воду, змазавши чарівну картинку на її поверхні. Сонечко, піднявшись вище, вже не сліпить, коли дивишся на воду і відчутно гріє ліву щоку. Не гріх і позасмагати: знявши одяг, я ніжусь під вранішніми променями. Клює все рідше, та це мене не засмучує, бо в торбині вже за два кілограми риби.
Тепре можна і пошуками зайнятися. Подивимось, чи не спокуситься хто на мою пшеничку за лататтям... Хвилина, друга... десята... Ні, не дурна рибка: чого б це зернятко висіло впівводи? На дні – то інша річ. Он там, лівіше, ще одна прогалина з піщаним дном, але там набагато глибше. Тихенько, вздовж смужки лепехи, проходжу до неї і не дійшовши кілька метрів, присідаю, обережно закидаю вудку так, що гачок із грузилом знову опиняються на дні... Ну ось, будь ласка: поплавець одразу розвернувся вправо і помандрував від берега, на ходу занурюючись у воду. Озеро – не Десна, поспішати не треба. Підсічка, опір і чергова красуня-плітка підстрибує на зеленій траві.
Перші відпочиваючі з'явились біля плеса, там, де бавились у воді гуси. Взагалі-то пляж на Виті знаходиться на протилежному від мене, зверненому до Коропа, березі, але приїжджий люд, вихідці з місцевих, аби набути першої засмаги, буває, починають свій пляжний сезон саме з цього місця.