А потім, вимацавши пальцями, видзвонивши, вибрав Рикуш найліпшу і її знову гріли, скручували, проковували, складали – безліч разів проробляли одне й те ж саме, аби вловити в плетиві їхнього кованця якомога більше Сварожичевого духу; тепер Рикуш був упевнений: вийде! "Згадав я, сину, – мовив якось під вечір одного вдалого дня задоволений хитрець, – слова прадіда твого, що найкращі топори виходили в нього в найхолодніші зими. Я тоді щойно отроком став, не дуже й прислухався до старших... Певно, дід Паско з Вирію мене надоумив: чим холодніший розсол, тим твердіша скоринка в ньому гартується! "
У сім шарів був зроблений останній кованець. В середину його лягла смуга найм'якша – з тим, аби легше було потім вискоблити в ній широкі доли[259] та ще аби легше передавалися в руку удари в січі, адже і була вона найдовшою, саме з неї витягувалося ще й майбутнє руків'я меча. По краях, на леза, пішли дві найтвердіші, найтонші та найрізучіші смуги, а вже наступні чотири – найпружніші – накрили їх з обох сторін. Після горну, під молотом стали усі сім смуг одним цілим – лише коваль-хитрець і добере скільки їх було насправді. Та кованець – ще не клинок. Аби можна було зробити з нього клинок, перш за все відпал[260] потрібен.
Усе, що до того Рикушем було зроблено, то все менше, ніж половина ковальської хитрості. Відпалити уклад таким чином, щоб він і менш крихким став після того, і всередині напруги не мав, і обробляти його було легше – отут пізнається справжній хитрець! Нагріти не більше й не менше, ніж потрібно, саме до солом'яного кольору; далі, не охолоджуючи й не нагріваючи сильніше, тримати так скільки треба, а потім дати повільно охолонути разом із горном. Хай спробує хтось, хто ковалем себе вважає! Рикуш, принісши удосвіта щедру пожертву покровителеві своєму, Сварогові, про все на світі забувши, простояв у зачиненій наглухо кузні біля горна над своїм кованцем, мов кіт над мишею мало не півдня, тридесять і три рази прошепотівши таємне, від прадіда ще передане довге, незрозуміле простому мертові заклинання, впиваючись очима в розпечений уклад, піддаючи міхом повітря, скільки треба, підсипаючи наготоване заздалегідь вугілля і молячи час від часу Сварога про одне: аби очі не підвели. Коли скінчив роботу, то сяйво розпеченого клинка стояло перед його очима всю ніч і на другий день, а йому так не терпілося за доли взятися!
Вискоблити на обох голоменях[261] доли – не лише глибокі, але й рівні, мов стріла – не так просто, як може комусь здатися. Він над ними довгенько помучився, адже навіть у цьому не хотів осоромитись перед купецьким дорогим мечем. І спуски[262] прокував – замилуєшся: не простим клином зробив, а ледь опуклими, бо меч не ніж, він не стільки ріже, як рубає, розвалюючи при цьому плоть супротивника навпіл; до того ж клинок з такими спусками удвічі міцніший при ударі. Благовидові не довірив, сам узявся до молота і чимало часу пішло у нього на те. А посадити на клинок огниво[263], на руків'я яблуко[264] та вкрити його зерню[265] – це вже за виграшки було такому хитрецеві.
Гай-гай! Коли те було – двобій зі Жданом на Перунів день... Тоді праглося меча зробити, аби честь мужа відстояти, перемогу в купця забрати та з літами те і неважливим стало вже, інші виходили переможцями на мечах і не Ждан зовсім, зате прагнення зробити меча та хитрість свою ковальську довести усим – ось що засіло в Рикушевій голові. Хитрість – це не те, що мечем по молодості махати, хитрість, вона на все життя і коли сили від літа до літа у мужа все менше, то хитрості навпаки – лише додається. То що тоді важливіше, достойніше?!
Серед хитреців-ремісників нема більш шанованих людей, аніж ковалі, недарма ж шоста сотня обрала минулого літа, після смерті старого Бивоя, саме Рикуша своїм сотником – з пошани до коваля-хитреця. Коли відпал клинка така хитрість, то що ж тоді казати про гартування меча?! Лише гарт остаточно робить меч таким, яким він є насправді. Як з уноші лише під час раті гартується справжній муж і постає незламний бойовий дух його, так і в ковальській кузні меч з клинка народжується під час гарту. Кожному укладові свій гарт потрібен: скільки різних укладів є, стільки й гартів. Як нагріти клинок, до якого кольору, скільки гріти і в чому охолоджувати, і скільки охолоджувати, і як саме, щоб отримати замислене хитрецем – хіба ж це не кови?! Чари й кудеса!
Перегрієш клинок і леза його поведе, недогрієш – таким крихким може стати, що навіть від падіння переломиться, на мить якусь забаришся між горном та діжею для гарту – і буде клинок неоднаковим по своїй довжині: де крихкішим, де пружнішим. Ні, недарма люди доброго коваля хитрецем звуть і шанують мало не так, як волхва!
Один уклад гартують в холодній воді, інший в сечі чорного цапа, а буває, що і в лляній олії – та хіба тільки це здатні намислити ковалі-хитреці?! Розповів якось Рикушеві Сивер, що чув колись в далеких заморських краях про гартування чужоземного меча: немовби дорогий меч тамтешній коваль гартує в тілі молодого сильного раба, зумисно його заколюючи розпеченим клинком та чекаючи потім, аж доки тіло вбитого не захолоне – щоб вся сила раба до меча перейшла.
Перш за все вони з Благовидом випробували клинок на ручному точилі з круглим каменем. У сутінках кузні з-під леза майбутнього меча пучком полетіли білі іскри з маленькими зірочками.
– Ану скажи, сину, – поцікавився тоді Рикуш, – допоки слід мені отсей клинок у горні на гарт гріти, га?
– Щоб червонясто-вишневим став, отче! – з готовністю вигукнув Благовид.
– Добре! А якби червоні та пухнасті були іскри?
– До білого, отче, а коли іскра жовта, тоді до світло-червоного, а коли іскра моркв'яна на колір і зірочок мало дає, тоді до солом'яного.
– Не лінуватимешся, то й хитрецем станеш! – похвалив тоді сина Рикуш
... Наповнена по самі вінця льодяною водою, висока діжа для гарту стояла поруч із горном і Рикуш, дочекавшись, коли клинок меча набуде в горні потрібного кольору, стиснувши його кліщами, швидко сунув у діжу по самісіньке руків'я.
Там, де клинок проткнув поверхню води, з глибини, зашипівши, прорвалася хмаринка пари; Рикуш, зануривши меча до самого руків'я, одразу ж різким порухом просмикнув його вбік.
– Нащо се? – не зрозумів Благовид.
– Там навколо клинка з пари сорочка твориться, а нам треба, щоб уклад вода обіймала. Запам'ятовуй усе та найбільше – мисли, сину! Ану скажи мені, чому руків'я не гартую?
– Ну... Та...
– Е-е-е, не знаєш. Щоб у руку не віддавало при січі, має бути руків'я м'якшим від самого клинка.
– Дякую за наук, отче... – засоромився Благовид.
Охололий меч потемнів, вкрився темно-сірою плівкою і Рикуш довірив синові ретельно її зчистити. Потім вийшов з мечем до денного світла і довго роздивлявся клинок, торкав уклад пучками, клацав пальцем, слухав високий, тривалий дзвін, нарешті задоволено мовив:
– Бачиш, Благовиде, як змінився від гарту колір укладу? Напруга в ньому велика, зайва і нам непотрібна. Відпускати будемо клинок. Ану, розкажи мені, сину, як би ти це робив, га?
Усім відомо, що ковальству навчив людей Сварог. Та ніхто вже не повість про те, хто першим здогадався відпускати гартований уклад. Може й Сварог, а може котрийсь хитрець... Дуже й дуже рідко буває, щоб ковальське ремесло хтось перейняв не від отця свого чи діда. Знав Рикуш, що далекий пращур його, Бразд, четвертий син старійшини Рекуна, онука самого Кологаста, вже був ковалем-хитрецем, а від кого він перейняв ковальство – те невідомо нікому, можливо, що й сам Кологаст залізо кував. Кожен нащадок Бразда щось та й додавав своє до хитрощів пращурів, котрі передавалися з покоління в покоління, як велика таїна. І навіть коли з літами дещо з тих хитрощів забувалося чи змінювалося, все одно, жило воно, те відання заліза й укладу, в самім ковальськім серці, в потрібну мить саме собою, з нізвідки, зринало, мов нічна підказка діда Маруна про люті зими і нічого надміру дивного в тім Рикуш для себе й не бачив – Пращури завжди підкажуть, пораду дадуть, коли зрять вони добрі діла своїх нащадків на землі.
Різний уклад дає різну іскру і по тій іскрі хитреці ковалі відають, як уклад гартувати та як його відпускати опісля, аби прибрати з клинка непотрібну, зайву напругу, часом і крихкість надмірну, вивільнити його з оков Сварожичевого полум'я.
– Ну що ж, готуймося, – вислухавши Благовида, прорік Рикуш. – Тільки зробимо се по-моєму. Намислив я меча нашого відпускати в гарячій воді, а поверх неї щоб на осьму пальця лляної, добре провареної олії було.
– Чому так, отче? – поцікавився тоді Благовид.
– І сам до ладу не скажу, – зізнався Рикуш, – от відчуваю так, і все тут... Без олії, боюся, ще надто крихким залишиться лезо, а в самій олії – не таким злим. Щоб усе в міру було, нехай спочатку через олію пройде, потім уже в воду... Коли сам хитрецем станеш, багато чого отак, на передчутті, робитимеш.
Вичистив Благовид клинок до світлого і Рикуш у темній кузні при зачинених дверях, аби не пропустити потрібний відтінок, поклав його до розпаленого горна. Колір укладу одразу ж почав мінитися від майже білого до світло-жовтого, а далі до синього і коли вже з темно-синього поволі ставав вишневим, він спритно підхопив затиснутий кліщами клинок і сунув у воду, вкриту плівкою перекип'яченої олії. Коротенький язичок полум'я майнув на мить над її поверхнею і тут же, немов від одного лиш шипіння води під нею, згас.
– Отепер, сподіваюся, те, що треба вийшло! – Рикуш радів, мов уноша.