Ніхто тобі вдома на словах не розповість більше та зрозуміліше, ніж ти второпаєш сам, на місці, навчаючись на власних помилках та маленьких перемогах. З азартом первісного рибалки, для якого успіх означав сите життя, а невдача – щонайменше голодну ніч, ми вчилися і здобували знання, які тримаються в наших головах все життя значно краще, ніж шкільна наука.
Головне – знайти рибу. Де вона може бути? Там, де чисте піщане дно, бо на ньому легше знайти корм, але тут риба дуже обережна, намагається триматись ближче до краю озерного плеса, поряд з рятівними заростями водяної кропивки та латаття. Тут її краще ловити з дна. А от у вікнах між лататтям із дна не половиш, воно все в водоростях, тому ловлять з меншої глибини, але риба тут поводиться сміливіше.
В затінку від латаття, кущів та дерев риба не така обережна, як на відкритій, освітленій сонцем воді. Озерна риба менше боїться шуму та присутності людей, аніж деснянська і сміливо шукає корму в скаламученій купальщиками воді, можливо, через те, що в озері її життя не таке сите, як у Десні. Чим риба більша, тим, навчена життєвим досвідом, глибше і далі від берега вона тримається. Але й від породи риби залежить на якій глибині її шукати. Густірка – та бере лише з дна, плітка – по-всякому: навесні впівводи і вище, влітку та восени йде на глибину; окунь частіше в півводи харчується, а великий в основному з дна; червонопірка ж тримається високо, біля самої поверхні.
Оте, первісне ще, в нашій крові бажання бути з уловом, так, неначе від цього залежить життя не лише твоє, але і всієї родини, коли повернення додому з пустими руками означає для рибалки життєву невдачу і поразку – воно краще за будь-що спонукає добре опановувати рибальську науку.
Наші озера... Спасибі вам за вашу красу і затишок, за ваші дари і відкриті самотужки таємниці, за чисту воду, за наше вміння плавати, за запах лепехи і затінок вільх та верб у літню спеку, за росяні трави на ваших берегах, за шум дощу на вашій поверхні, за посвист вивільги та солов'їні концерти, спасибі за години й дні, що склалися в місяці та роки, проведені на ваших берегах.
На Панському я вчився тримати вудку в руках та відкривав для себе перші ваші таємниці; на Ставу на маленьку двохметрову бамбукову вудку, придбану в "Спорттоварах" за один карбованець сорок копійок я спіймав на горкушку першу в житті щуку, хай і невеличку, півкілограмову, зате – першу. На Коваленчисі, де вся наша вулиця вчилась плавати, я на ту ж таки бамбукову, з точеною дерев'яною ручкою, тягав на червону п'явку окунців всього лише за якихось півметра чи метр від ватаги, що хлюпалась в скаламученій воді. Вона й досі, ця вудка, вже понад сорок років вірою та правдою служить мені, незважаючи ні на що, буваючи часом просто незамінною.
Лише на Коваленчисі, на ямі, вже на довгу березову вудку вдавалось мені ловити на коника-скачка у вікнах між лататтям сильних, дуже обережних, із золотим полиском на боках, червонопірок, таких шорстких на дотик, неначе на них зовсім немає слизу. Потрібна була тоненька волосінь, маленьке грузило і легесенький пір'яний поплавець: скрадаючись, я обережно, так, щоб і кола по воді не пустити, опускав коника у "вікно". Через якийсь час мій поплавець, ковзнувши по поверхні, навскіс ішов під воду, – підсічка!, – і скоро золотава рибка опинялась у моїй долоні. Треба було йти далі, шукати наступне "вікно", бо спіймати на одному місці більше двох розумних та обережних рибок мені жодного разу не вдавалось.
На Коноплянці, як і мріялось мені колись взимку на дідовому дивані, слухаючи його, давно вже завчену мною напам'ять оповідь, не раз вдавалося спіймати щуку і на живця, і на спінінг, от тільки жодного разу не трапилась мені така, як дідові – дванадцятифунтова. Зате на Шпилю, – на плесі Коноплянки, за вузькою смужкою латаття, що відділяла мілину з піщаним дном від глибокої ями, взяла одного разу на розпарену пшеницю здоровенна, грамів на чотириста-п'ятсот, плітка і мені довелося довгенько з нею позмагатись, аби на легеньку, з тонкою волосінню, озерну вудку, перетягти здобич через латаття та без поспіху виволікти на берег. Добре, що на той час я вже пройшов деснянську школу.
На Старій Десні я вчився веслувати на взятому напрокат сусідському човні, проте, це варте окремої розповіді. Зате, поставивши плоскодонку в лататті під протилежним, мілким берегом, прив'язавшись на носі та на кормі стеблами латаття, немов ставши на два якорі, щоб не зносило човна вітром, тягав із стариці хіба ж таких пліток – широка спина темна, очі з жовтим обідком: кожна, як півтори моїх долоні!
Та все ж найулюбленіше моє озеро – Вить: довге і від своєї вершини аж до березняка пряме, вузьке та глибоке, немовби хто канаву викопав, а далі, до самого Шостакового мосту – звивисте і широке. Береги у верхній частині поросли вільхами, що в один ряд стоять понад самою водою, корінням п'ючи воду з озера, і глибина тут така, що навіть латаття під берегом не росте. Повно в озері великої риби – і лящі, і в'язі, і півпудові щуки не дивина, от лише спробуй вловити таку на вудку! Не йде. Зате вдосталь звичної озерної риби – окунів, пліток та густірок.
Не одразу приглянулась мені Вить. Відчувши на Панському себе рибалкою та отримавши велосипеда, подався я по іншим, більш віддаленим озерам. Коноплянка манила до себе щуками, Харчиха – окунями, Коваленчиха – чистою водою, білим піском та обережними червонопірками. Ну, і звісно ж, Десна. І я, і Толя, ми вдвох на кілька років забули про Панське, нашу рибальську колиску і якось випадково зазирнули на нього вже після закінчення школи.
Містка, з якого жінки прали білизну, а ми вчилися тягати пліток, пічкурів та окунів, не було, мабуть його забрала ота небачена Прибутна. Зате так само мелодійно висвистували вивільги, лунко торохкотів у сосновому лісі дятел, так само біля людських городів стояли під берегом на припоні човни і рівненька стежка пролягла вздовж води від перелазу на одному кінці озера аж ген до пляжу на іншому. Все було так само, як і сім, чи десять років назад. Лише містка не було, лише ми стали майже дорослими, майже справжніми рибалками.
І ми, такі впевнені у собі, маючи в торбинці баночки з гнойовими черв'яками, закасали якомога вище штани, забрели чимдалі від берега, прикинули на око глибину, підтягли вгору поплавці та й позакидали свої вудки, тепер набагато довші, аніж наші перші, дитячі.
Оце так! Вже через кілька хвилин мій поплавець без поспіху пішов під воду і, підсікши, рука моя відчула чималеньку, як для озера вагу, а вудка добряче зігнулась. Ха! Що то значить досвід! Не тьохнуло серце, не здригнулась рука, а впевнено потримавши рибу якусь хвилину в напрузі та відчувши, як ту покинули сили, я плавним порухом вудки вліво та набік вже швидше потягнув її до поверхні і не зупиняючись, так само плавно прискорюючи рух, спробував одразу ж викинути здобич на берег. Легка, але пружна та міцна березова вудка відразу зігнулась ще більше від ваги широкої, із знайомим мідним полиском боків, рибини, що вилетівши з води та промайнувши у повітрі добрих три метри, важко гепнулась об берег. Від несподіванки в мене мабуть сам собою розкрився рот і, забувши про тишу та обережність, я, піднімаючи високо ноги, кількома стрибками вискочивши із води, перетнув-таки своїй здобичі шлях до рятівної води. Підлящик! Якщо він і не дотягував до фунта, то зовсім небагато. Підлящик! Справжній! І де – на Панському, за колишнім містком, де ми роками колись стільки днів ловили озерний дріб'язок, навіть не здогадуючись, яка риба ходить поряд! Все ще не вірячи своїм очам, я роздивлявся підлящика, коли щось свиснуло і широке, темне промайнуло у повітрі повз мене – це Толя повторив мій успіх. Ну дива! Це ж треба – ось тут, де років сім назад ми тягали пічкурів та пліточок, зрідка – в дитячу долоню завбільшки густірочок, тепер, випадково сюди повернувшись, одразу вчепити таку здобич!
Але ж і слабенькими виявилися підлящики із Панського проти своїх братів та сестер із Десни. Якби ж то ми хоч трохи здогадувались, що то за риба була у нас на гачку, – звісно, не викидали б її отак просто на берег, хоча б просто із поваги до лящевого роду.
В захопленні ми побрели знову у воду і Панське, наша колисочка, ще не раз того дня подарувало нам таку ж гарну здобич. Та й не тільки того дня, бо ми ще кілька разів потому навідувались до нашого улюбленого місця і кожного разу повторювали перший успіх, неначе, здаючи, тепер вже Панському, екзамен на атестат зрілості.
Як тут втримаєшся і не розповіси друзям-рибалкам про таке везіння? Отоді-то Сашко Макієнко і повідав, що його батько, знаменитий коропський рибалка, ловив на Виті на горох двокілограмових лящів. Нічого собі! На озері, не на Десні – на озері, – двокілограмових лящів! Не одного, не один раз – ціле літо ловив!
Сашко і місце показав – на тому березі, під вільхами. Дійсно, у двох місцях на березі стриміли, мабуть, ще з минулого літа, акуратно вирізані коротенькі сошки і ріденьке нижнє гілля на струнких вільхах над цими місцями було високо підрізане, аби не заважало закидати довгі вудки.
Я повірив. Повірив і заходився освоювати Вить. Одразу скажу – таких лящів, як Сашко розповідав, – не ловив. І кілограмових теж, але таких, як на Панському з Толею – досить багато. Навіть якщо й була та захоплива розповідь правдивою, а підстав сумніватися щодо цього в мене було мало, то особисто мені (тепер я це знаю) для такого успіху тоді все одно не вистачило б наполегливості та рибальського хисту. Та я все одно не жалкую. Вить і без того багато чому мене навчила.
...Шоста година ранку. Зручно вмостившись на зеленому, рівнесенько підстриженому гусячим стадом моріжку, якраз навпроти березняка, біля намощеного з дерну трампліна, котрий хлопці використовують для стрибків у воду, я без поспіху готую вудки. Одразу за трампліном починається глибока яма – колись із гумового човна я наміряв на середині близько восьми метрів. Але й під берегом досить глибоко. Вже друге літо я із задоволенням ловлю на Виті, лише зрідка навідуючись на Десну. Надто багато клопоту – ловити на Десні. Як то воно виходить у Івана Трифоновича: майже ніколи не повертається додому без ляща і частіше за все – не з одним?
Ловити на озері – за втіху.