Він тоді ніяк не міг зрозуміти: нащо Суд, бог доль людських, звів його з молодим християнським жерцем? Єдине, що міг собі дозволити – зробити так, щоб Овдій ніколи не потрапив до Хоробора.
Ті їхні суперечки... Овдієве слово завжди несло в собі ще десятки інших слів і кожне мало свої смисли: не один, а щонайменше два. Його слова і розмисли здавались Кришневі верткими й слизькими, наче в'юни у козубі. Вони прослизали повз його увагу, щоб виринути десь позаду, обплутували й не давали, зосередившись, як слід помислити над сказаним суперником. Не прямі, а з підступом, лукаві[371] грецькі словеса рождали відчуття безпорадності, а хіба волхв може дозволити собі бути безпорадним?!
Овдій здавався Кришневі не зі світу сього. Він ніс із собою щось нечуване, неуявиме, таке, що руйнувало самі основи старого світу, в котрому жилося просто і легко, все було зрозумілим: ось Добро, ось Зло, а на їх межі стоїть людина. Май за спиною Добро, як опертя, і в тебе будуть сили протистояти Злу. Запроси помочі в Добра і відкупися від Зла – буде тобі мир.
Була в них якось суперечка – саме щодо добра і зла. Кришень був уражений. Не бачити очевидного Зла, на прю з ним не ставати – це як відтяти в сокола крило: світ одразу ж полетить шкереберть. А втім за межами їхньої весі той новий світ якось та й жив. Грецький бог ширився й ширився, тоді, як світ Кришня, хоч і поволі, а все ж меншав. Рідні Боги не хотіли нічого пояснювати, вперто мовчали, скільки він їх не питав. І скільки не розмірковував сам, наодинці, нічого іншого, як змиритися з такою долею, вигадати не міг.
Можливо, й дійсно, світ їхній таким ось чином добігає свого кінця, як добігає кінця осінь, щоб поступитися місцем лютій зимі? Бо за три десятиліття, відколи доля розлучила їх із Овдієм, Кришнів світ звузився до його самого, як ото часом десь у затишку яру лишається при жовтім листі один-єдиний на всю пущу кленок.
Овдій говорив про добро для всих, але ніс зло для Кришневого світу, підсікаючи саме його коріння. Говорив про якесь світло тієї незрозумілої віри, а на Шамрову весь насувалась пітьма небуття.
– Все ти мені тут про любов та про любов, – не витримав якось волхв, – токмо так нічого й не почув я від тебе, пощо ж князі наші з крижами на виях котору[372]чинять? Пощо кожен боярин чи купець норовить родовича свого рабом зробити? Пощо не можуть люде наші вільно вклонитися рідним Богам? В чім тоді любов ваша до ближнього, як речеш?
Овдій, видно було по ньому, знітився, проте, зібравшись, вочевидь, із думками, почав, добираючи слова, на ходу шукати відповідь:
– Я вже пояснював тобі, що Бог дав людям право вибору. Той, хто по заповідях божих живе, тому по смерті земній вічне життя вготоване, грішники ж бо загублять навіки душу свою і в пеклі опиняться. Кожен християнин наперед знає, що буде з ним, коли заповіді порушить, тож сам обирає, де йому по смерті опинитись: в раю, чи в пеклі.
– Одне лукавство в твоїх словах, Овдію! Коли бог ваш всесильний, як ти речеш, пощо терпить він вас усі дванадесять століть, якщо ви так нехтуєте заповітом його? Та ви ж у пеклі вашім будете – до єдиного всі!
Не було відповіді.
– От втрапив би ти тоді в Хоробор, а там холоп боярський, у хмелю, на твоїх очах іншого холопа смертним боєм б'є, то на чиїм ти боці був би?
– Негідний я судити гріхи людські... – видно було, що Овдій розгубився.
– А наш покон велить мсту вчинити: пролита кров має бути відплачена тим же.
– Праведник Іван Золотоустий рече: "Відплатиш, чи ні, а місце гніву даси. Писано бо є: "Мені помста належить, Я відплачу", – говорить Господь. Коли алче[373] ворог, дай хліба йому, коли спрага мучить, напій його: це бо творячи, вугілля гаряче збираєш на голову його. Не переможений будь злом, але благом перемагай зло".
– Тьху! – не стримався Кришень. – Криві словеса, лукаві! Суть лжа у них і обман, а правди нема!
Овдій, як завжди, лишився незворушним: і оком не змигнув, жодним порухом не виказав образи – ніби й не жива людина.
– Тому правди не знаходиш, що у гніві її нема. Коли хочеш у серце своє Христа впустити, смиренним спершу стань, гординю притлуми.
Кришень тоді чи не вперше в життя скипів по-справжньому:
– Чорнобоже ви плем'я! Зло ваше не просте, лукаве без міри: все з ніг на голову перевернули – розіп'яли Христа вашого, потім богом назвали, щоб цілому світу голови морочити, як мені отсе морочиш! Як смертні бога можуть розп'ясти? Як?!
– Щоб таке очевидне зрозуміти, спершу треба серце стишити. – Овдій і вухом не повів на Кришнів крик: – Як людину, Христа розіп'яли, та як Бог, він не помер і померти не міг – воскрес, на небо піднявся, де й сидить у Славі своїй одесну Отця небесного. Помисли сам: хіба здатен хоч хто із смертних лицезріти Бога, один погляд якого спопелить усе живе? Тому і явився Господь наш в людській подобі та й показав усим нам як поводити себе: смиренними серцем бути, людей любити і зло їм прощати. Вести життя праведне, а смерті не боятись, її ж бо немає, рече Господь, що приклад нам дав, із мертвих воскресши!
Уже ж що-що, а словеса метати Овдій умів...
А десь так за тиждень по тому прийшов Колодій[374]і Благиня чи не вперше витягла Овдія поміж люди. Більш, як два десятки молоді зібрались над яром: співали, веселились, коловод водили, потім уноші завели навкулачки битись. Кришень проходив мимо, коли Шумило, котрий потай за Благинею упадав, підскочив до Овдія:
– Ну ж бо, давай з тобою битись!
Овдій на те лиш головою похитав:
– Не буду.
– Отак? – здивувався Шумило і засміявся: – Боягуз грек наш!
– Не грек я і не боягуз. Не можу людину вдарити.
– Пощо?! – Шумило аж отетерів.
– Бог людину по образу своєму й подобі створив. Людину бити – все одно, що Бога зневажати.
Усі навколо загули від подиву. А Шумило раптом розмахнувся і як зацідив Овдієві у вухо! – той так і покотився. Кришень бачив, як перемінилась у лиці його онука: видно було, що прямо аж поривалась до Овдія, але люду соромилась. Той же полежав трохи і встав. Шумило, готовий до бійки, чекав, що далі буде.
– Рече Господь наш: коли вдарить ближній по лівій щоці тебе, підстав і праву.
Шумилові очі аж на лоба полізли. Як врізав шуйцею – Овдія снігом відтирали. Кришневі й тому цікаво стало: що ж далі буде? Овдій кров на сніг сплюнув і скривавленими губами пролопотів:
– Пробач йому сей гріх, Боже...
– Вставай! – стояв над поверженим Шумило. – Битиму тебе, доки не відповіси.
Той заледве піднявся. Хитався, а торочив своє:
– Не можу вдарити людину. Бий, коли хочеш.
Стояв і не відводячи погляду, дивився на свого суперника: суперника не в кулачнім бою, а в чомусь іншому, вищому, ніж бійка. Подивовані були всі без міри: в Овдієвих очах ні злості не видно, ні страху! Шумило ще не зрозумів – після того двічі бив упівсили, щоб тільки розізлити хрестатого і стояв перед ним відкритий – на ось, тільки бий, мовляв, мене! Коли ж не дочекався, пішов розчарований геть. Що Шумило? – все гульбище, вражене побаченим, розійшлося по домівках, аби повідати своїм про таку дивину.
Кришень бачив, як вдома крутилась біля побитого Овдія Благиня: із тим жіночим жалем, що ліпше слів виказує потяг її серця. Бачив і ще більше безсило злився: дурне дівча...
– І що ти довів отим своїм безглуздям? – буркнув до побитого.
– Що слова християнина не розходяться з ділом, – сяк-так прошльопав побитими губами Овдій.
– Дурні ви якісь, Велесом клянусь, – знизав плечима Кришень, – як вас до ноги не винищили?
Овдій на те аж засвітився весь. Дарма, що губи побиті, ледве розтуляв їх, – з перервами почав оповідати:
– Був колись Рим, наймогутніший город... Над половиною світу владу мав... Коли Нерон у нім царював, з прихоті спалив город дотла... Винними ж християн призначив... Тисячі на хрестах розіп'яв.., живцем попалив.., звірам хижим на поталу кинув... Та ніхто не злякався і віри в Христа не зрікся... замість загиблих тоді згодом... сотні тисяч нових віру Христову прийняли... – так, що і сам Рим християнським став зо всіма царями своїми... То що мені Шумила боятись?.. Тільки радий буду мученицьку смерть за Христа прийняти.
З того дня Кришень по-іншому почав дивитись на Овдія – зневаги до нього вже не було, тільки подив неймовірний, а згодом і острах: не за себе, за свій старий світ. Відчував своє безсилля в суперечці, хоча й упевнений був у власній правоті, бо не міг же світ перевернутись догори дриґом через оцього одного-єдиного Христового жерця!
Мало статися щось таке, що назавжди вирішило би цю їхню суперечку – на Кришневу, звісно, користь. Та хто б тоді міг помислити, що чекати доведеться так довго – аж до сих днів? Ось, сьогодні чи завтра, ну, позавтрому нехай, вирішиться вона: поступитися Злу чи стати з ним на нерівну прю і здолати його; вижити коропському роду чи вмерти?
... Хай і дістався йому дар відання віщих знаків долі, втім тоді, давно, зробити таке передбачення щодо нинішнього дня хисту не вистачило. А можливо, їхній давній суперечці так і не судилось бути завершеною, як не буде в світі конечного Добра чи повного Зла – хто зі смертних те скаже?
Знадвору почувся Буслаїв голос і Кришень вирішив: годі вилежуватись, не за тим прийшов. Сів, з натугою почав підніматись і в напівмороці стодоли звиклими до темряви очима угледів раптом те, чого аж ніяк не міг собі тут уявити: під стіною, на якомусь старому ослоні стояла неглибока, проте широка миса для волшебства. Спочатку він подумав, що те йому здалося, але ступивши кілька кроків, упевнився остаточно: та ні ж, таки вона.