і ще на два вінці зруб підніму – занизький для мене...". Часом ночами прокидався, не спав, думав, як краще зробити... Навіщо він ляпнув про це Видуті?!
– Все! Забудь, стрию! – як відрізав Паоло і розвернувшись, мовчки подався геть.
"Весь у отця свого!" – подумки крикнув услід небожеві Видута і довго дивився, як той віддаляється від нього швидкою ходою. Старійшина вже й пошкодував, що накинувся на братанича через ту горницю. Ех, молодь, усе б вам по-новому; виходить, що до вас отці та діди несмишленими були, не відали, що роблять... Якби Сивер іще раз завів при ньому мову про ту горницю, Видута спробував би, певно, по-іншому, м'якше якось, переконати братанича відмовитися від такої задумки. А тепер... Ех!
Птах аж стелився над викошеним лугом: Паоло відпустив повід і кінь нісся чвалом. В душі нуртувала злість – Паоло не на жарт розсердився на старійшину. Було за що: така мрія... і розтанула неначе дим. Тож, коли покинув Видуту, взяв у кліті сідло, збрую і подався на луг, до Птаха. Коня зараз щодня виїжджати потрібно, бо інакше нічого певного з нього не вийде. Хоча він уже не той, котрим був, коли купував на торжищі в Києві, та все ж м'язи стегон зміцніли ще недостатньо, а в ребрах і взагалі був слабким – це добре відчувалося на поворотах – на такому коневі на повному скаку круто не повернеш, чого доброго, і впасти може. Тож, поганявши його трохи, обережно привчаючи до раптових поворотів, перевів Птаха на вкорочену рись, аби відпочив.
"Бачу, доведеться тобі, Пташе, ще й з голоблями, у возі походити. Таке от у нас із тобою життя починається... Гадалося одне, а виходить зовсім інше."
Ну чому так? Думав, сподівався, хотів доживати віку з братами своїми, а виявилося – нікого з них у живих не залишилось. Мріяв чи марив, як підніматиме разом із ними ниву по весні – а родовичі взяли та й розтягли племенщину. Навіть у малому не судилося здійснитися його мрії – поставити таке житло, яке йому самому до вподоби. Не вийшло похизуватися перед родом...
Він раптом уперше замислився про те, що то означає – жити з родом своїм: бути таким же, як усі, у всьому по Кону життя своє направляти. Казав же йому Рикуш про обручі, що ними рід купи тримається. А коли затісно стає комусь в тих обручах? Терпи! Бо обручі роблять рід міцним: нема обручів – розпадеться діжа на клепки, а що з тої клепки, як вона одна?
А племенщина?! Розтягли! І ніхто не сказав тоді, як ось нині Видута йому: "Не дам!". То чому ж він не може житло звести таке, яке за потрібне вважає? Хіба горницю можна з нивою порівняти? Так розтягли ж племенщину! А у Києві он скільки тих горниць в теремах! Там ніхто не питається, яке йому житло зводити: маєш шмат землі, право на ліс чи срібло, аби його купити – зижди!
Розтягли племенщину... Але ж зате і в мене, нехай і вчорашнього ізгоя, нині сім сох! Моєї землі! На котрій я господар – що захочу, те й зроблю! Не даєш, стрию, звести горницю в городі – поставлю житло за стіною! Ось так, стрию, щоб ти знав! Чи ж я тобі безвусий уноша, що вказуватимеш, як мені, Сиверу, жити?!
Нехай стану однією клепкою, нехай... але затісно мені в городі! Розтягли племенщину – то й я, як ті купці, з города за стіни вийду. Ті по шмату племенщини відкусили, а я лише житло зведу, яке мені до вподоби. Врешті-решт, увесь посад живе так: хтось кузню ставить, хтось стодолу – як забажають, ніхто не каже їм "Не дам!".
Вирішив для себе, немов з розгону в холодну воду пірнув, – нічого! Є життя і за городськими стінами. Розвернув Птаха і помчав назад.
Схоже, Бримо вже почав звикатися з тим, що господар багато часу проводить без нього, тож, коли Паоло зупинив біля житла Птаха, лише підвів з лап свою велику голову з сумними очима і якийсь час з очікуванням дивився на нього: чи підійде. Паоло, попри поганий настрій, мимо пса не пройшов, зупинився і присівши, поклав тому на голову свою десницю:
– Потерпи, друже. Обживемося, обом легше стане.
... Коли він уже трохи оклигав від рани, то ледь зіп'явшись на ноги, почав виходити з холодної та вогкої кам'яної келії на монастирське подвір'я. Була рання весна, сонечко щодня пригрівало все сильніше, а в Сиверовій, чи то пак, Паоловій душі зростала неймовірна туга за рідним деснянським краєм. Ченці-бенедиктинці, до котрих він потрапив, жили за своїми кам'яними стінами в повному усамітненні. Принаймні так здавалося йому, бо звик до зовсім іншого, вільного життя. Він ніколи не виходив за межі монастирських стін, а всередині них не росло жодного деревця, майже не було трави і хтозна, можливо саме це гнітило його найбільше.
Багато ченців, певно, що і всі, мали якесь ремесло; від нудьги Паоло ходив від одного до іншого, мовчки, бо ще досить погано розмовляв фрязькою, дивився на чужу роботу, а згадки й тут повертали до отця-лучника, до матері-ткалі, до інших родовичів, що теж займалися в годину його отроцтва мало не кожен своїм якимось ремеством. Невідомо чому, але його раптом стало цікавити те, на що раніше ніколи б і уваги не звернув. Дивувався, як брат Клементе управлявся з твердим каменем, а брат Деметріо вправно місив тісто для хліба, котрий щоденно випікав для братії і зовсім не в такій печі, як проста сіверянська з глини, чи, тим більше, хорезмський тандир.
А тоді хтось із ченців привів до монастиря цуценя. Йому виповнилося хіба що два місяці, воно було ще дуже незграбне, часом плуталося у власних ногах, мало дивний, як на Паоло, вигляд, хоча за своє життя яких тільки псів він не бачив! І більше схожих на вовків рідних сіверянських, і здоровенних, майже безвухих, кавказьких, і довгошерстих, з тонким, загнутим у кільце хвостом, пуштунських і навіть синьоязиких, схожих на ведмежа, хинських. На цьому ж цуценяті шерсть була зовсім короткою, вуха воно мало довгі, звисаючі, мов зів'ялі на сонці лопухи, а шкіра виглядала немов з чужого плеча – занадто великою для нього. Цуценя, попри свій незначний вік, розміром вже було з дорослого шакала і вирісши, вочевидь мало стати добрим сторожем для монастира: лише кілька днів поживши на новому місці, затято гавкало і гарчало на всіх, хто проходив мимо вхідних воріт, в сторожці яких воно й оселилося.
Чи тому, що Паоло, з огляду на свою неміч, мав доволі вільного часу, а ченцям за повсякденними клопотами його бракувало, чи тому, що вони удвох із цуценям були тут новачками і почувалися чужими – хтозна з якої причини, але цуценя досить швидко прив'язалося до нього і тинялося з ним монастирем, не відступаючи ані на крок.
Ніхто ще не дав малому ймення, а тому Паоло, згадуючи в тузі свого загиблого побратима, назвав цуценя свейським іменем Бримо – так звали колись Фрейварового пса, про котрого той розповідав Сиверові частіше, аніж про будь-кого з власних родичів.
Паоло, котрий перші дні дивився на цуценя мало не з відразою, якось запитав у Трифілія, навіщо принесли в монастир цього ублюдня[238] і пріор розповів, що це сторожовий пес, таких в Ломбардії звуть мастино і споконвіку заможні люди тримають їх для охорони власних володінь.
Що більшим ставав Бримо, то дивнішого набував вигляду: голова його та шия зростали, здавалося, швидше, аніж тулуб чи ноги, шкіра все більше звисала складками, особливо на морді, ноги ставали все товщими, міцнішими, видавалися коротшими, аніж змалечку, та з часом Паоло звик до вигляду свого нового друга, навіть почав бачити в тому певну красу.
Тугу ж його за рідною землею бачили усі, хто очі мав: як перервавши раптом розмову, дивився він прояснілим поглядом на голуба, що приземлився на мощене каменем монастирське подвір'я та як милувався, наче юне дівча, жовтим молочаєм, розквітлим поміж тим камінням, як замислювався мимоволі, забувши навіть про свого співбесідника, котрому щойно намагався скупими словами розповісти про далеке своє Придесення.
Трифілій, котрому новонавернений Паоло подобався своєю непідробною простотою і щирістю, мріяв про той час, коли зможе прийняти його до чернечого ордену бенедиктинців[239]. Та на початку літа сталося несподіване. Якось Паоло разом із пріором пішов до міста. Він уже досить добре розумів тамтешню мову і випадково почув розмову двох заможних фрягів, вочевидь купців, про те, що вони з дня на день збираються рушити на Русь, до Києва. Він аж стрепенувся весь, певно, перемінився з виду, бо Трифілій, котрий теж чув ту купецьку розмову, одразу ж зрозумів, що цього дикого птаха на ймення Паоло зачинити в монастирську клітку не вдасться ніколи: те означатиме лише одне – приректи його на неминучу й скору смерть.
Коли потрібно було б сказати про Трифілія одним словом, воно реклось би "доброта". Старий і немічний тілом, проте мудрий та міцний духом, він не став утримувати чи відмовляти Паоло, лише спитав з непідробним смутком: "До своїх хочеш?", а коли той гарячково, з блиском в очах, мовчки кивнув головою, підійшов до купців і довго просив їх узяти Паоло з собою на Русь. Ті з поваги до пріора нарешті погодились і через три дні Паоло вирушив з ними в далеку дорогу.
Лише при розставанні з ченцями Паоло зрозумів і те, що йому не вистачатиме в подальшому житті тих братніх відносин, що були поміж бенедиктинцями і мудрості Трифілія, і навіть Бримо. Цуценя вже досить підросло, своїм собачим чуттям відчувало скору розлуку з Паоло, постійно скавуліло, навіть їсти перестало. Рузарія проводжали з теплом: ченці навіть віднайшли в монастирській коморі зі зброєю обидва його топори – купці погодилися на тій умові, що Паоло увійде в їхню охорону.
Він покидав монастир в ранкових сутінках. Бримо, що всю ніч був зачинений в якійсь коморі, скиглив і не давав ченцям спати, а зачувши вдосвіта голос Паоло, ледь не сказився: гавкав, вищав, дряпав двері, доки Трифілій не махнув рукою: "Забирай і його. Пса не обдуриш – видно, що ти добра людина." З того часу вони вже не розлучались ні на день.
Купець у всьому перш за все зиск свій числить. Двоюрідні брати Козімо і Фортунато на Русь ходили не один раз, знали різні шляхи – і через володіння германського імператора Оттона та землі чехів і ляхів, і через Константинополь, а далі морем до гирла Дніпра і вгору великою руською рікою.