Невміло дякував їй і запевняв, що "ніколи, ніколи не забуду".
Дуб'янський, вислухавши ввечері про мою гостину в Ганни Барвінок, тішився: "Це добре! Це дуже добре! Вона до всіх привітна, але проте рідко кого так вітала, як оце вас".
"День Паликопи" випав напрочуд гарний і погожий. Палючу спеку, що тривала скільканадцять день, освіжив помірний нічний дощик з легким громом.
Дуб'янський, як розпорядник свята, ще напередодні вибрався до Мотронівки-Кулішівки, щоб приготувати все до приїзду з Кинашівки Ганни Барвінок. Я ж цілу ніч укладав собі ту "коротеньку" промову, що мав виголосити на святі в тому випадку, якби такі промови були дозволені.
Уранці, прокинувшись, швиденько одягнувся у своє найкраще і пішов до Мотронівки. Незважаючи на те, що було не більше дев'яти годин, дорогою ішло багато борзенської інтелігенції, переважно молоді, яка мала досить святочний настрій. Уже коло самої Мотронівки товпилися барвисті юрби селян в святочній одежі.
Тихо, без галасу й шуму, входили вони у перші ворота хутора, що являли собою вифарбувану білою фарбою арку, на якій було написано: "Мотронівка-Кулішівка".
Увійшовши в ці ворота, треба було пройти широкою, висипаною піском доріжкою повз будинок, де колись жив Куліш і де останніми роками мешкав сторож, що доглядав і могили. На причілку хати — висока стара тополя, під якою Куліш любив сидіти в теплі осінні вечори і слухати шум її віття. Зараз же за цією тополею —другі ворота аркою, по якій золотими слов'янськими літерами написано: "І буде дух його із віку в вік сіяти, серця цілющою водою окропляти, рани гоїти і сльози утирати".
Високі густолисті клени оточили висіяну жовтим піском площину, серед якої, огороджені масивними залізними штахетами, стоять могили Пантелеймона Олександровича Куліша та його близького співробітника, видавця першого українського літературного журналу "Основа", рідного брата Ганни Барвінок Василя Михайловича Білозерського. Це він спричинився до знайомства Куліша з домом Білозерських, про що з таким зачаруванням згадує у своїх спогадах Ганна Барвінок.
Тепер він лежить собі поблизу свого славного друга, ніби робітник, що, важко стомившись, ліг відпочивати.
Поруч Кулішевої, пишно вбраної квітками могили,—зарослий травою скромний горбочок. Це місце вічного спочинку, що його обрала собі Олександра Михайлівна.
"Було,— казала вона мені під час останнього побачення,— обгорне мене отак правою рукою, як під крило візьме, і йдемо мовчки туди, де вперше прозвучав наш поцілунок. Ідемо, мовчимо, а в душі так затишно-затишно. Тож хочеться й там в такому затишку бути".
На могилі Куліша важкий чавунний хрест з написом і уривком з його "Заспіву" до "Досвіток":
Удосвіта встав я,
Темно ще надворі...
Осторонь від могили, між кленами, високий стовбур клена, зрізаний вгорі, а на ньому позолочене "всевидюче око" і дата. Це стовбур того клена, що коло нього Куліш вперше сказав їй своє "коли любиш—люби дуще". Клен усох, але Олександра Михайлівна дбайливо зберігає стовбур його.
Тут, серед цих кленів, вона народилась і виросла, тут знайшов її Куліш, тут вона пережила з ним перші радощі кохання й перше велике горе, коли його було арештовано, тут вона втишувала його непогамовну вдачу, коли зневірений хвилинно в тому, у що вірив, сам починав громити його. Тут вона була йому за друга, приятеля і вірну допомогу, коли він, залишивши галасливі столиці, замкнувся від цілого світу й працював за десятьох. Працював навіть тоді, коли якийсь злочинець підсунув головешку під стріху й від усієї Мотронівки лишилася тільки купа попелу, серед якого загинув і його переклад Біблії.
Відповіддю на це був переклад Шекспіра, що він його робив при світлі свічки в тісній комірці, яка випадково збереглася від пожежі. І ніхто ще й досі не сказав про Куліша такої правди, як він сказав сам про себе:
Я не поет і не історик — ні! Я піонер з сокирою важкою. Колючий терен в рідній стороні Вирубую трудящою рукою.
Дивно було якось бачити в такому затишному закутку стільки людей. Але явище це незвичайне. Ніхто ніде навіть не говорив голосно. Стриманий гомін людських голосів злився з гомоном пчіл, що турботно літали між квітками на могилі.
В юрбі людей видно багато гостей, що приїхали на свято. Окремою купкою стояли поліцаї з борзенським поліцмейстером начолі.
Вклонившись могилі, я відійшов набік і став чекати початку свята. Дуб'янський, витираючи хустиною піт на чолі, пророблював хід до брами, звідки мала прийти Олександра Михайлівна. Сонце підкочувалось все вище та вище, юрба гомінкішала, а її все ще не було.
Аж нарешті почулося торохтіння коліс, і через кілька хвилин у брамі з'явилась Олександра Михайлівна. На цей раз вона була одягнена у довгу оксамитову корсетку, шиту шовком сорочку й чорний капелюшик з креповою вуаллю. Тихо підійшла до могили, вклякнула й завмерла. Пробула так з десять хвилин. Потім підвелася й так же тихо стала осторонь. Білою хусточкою втирала очі. Було щось таке безмежно сирітське в цій білій хусточці, й було щось таке безмежно велике в цілій її постаті. В цій її постаті було щось таке рідне й близьке, як і в постаті моєї дорогої матері, коли вона лежала в труні зі стисненими устами, така велика своєю скорботною мовчанкою...
Почалась панахида, яку я слухав і не слухав, бо все стежив за Олександрою Михайлівною й чекав, коли почнуться промови, щоб сказати й своє бідне слово.
Але ось панахида скінчилася, а промов немає. Виявилося, що поліцмейстер категорично заборонив їх, дозволивши тільки Оленівському селянському хорові проспівати декілька пісень та влаштувати традиційний обід, що на нього обережний Дуб'янський запросив і його.
Я підійшов до Олександри Михайлівни, щось таке сказав їй, але побачивши її схвильоване обличчя, поспішив попрощатися.
—Заждіть,—затримала вона мене.— Заходьте якось попрощатися. Я скоро знову на Полтавщину... Хочу ще поговорити з вами.
— Буду дуже вдячний, як дозволите...— сказав я, вклонившись. Потім вклонився ще могилі Куліша й пішов з хутора, зовсім не думаючи, що більше вже не побачу того, що бачив тоді...
Через кілька день, коли з Борзни виїхали всі гості й коли навіть пороз'їздилися галичани, які сами приходили до Дуб'янського прощатися, я вирішив піти до Олександри Михайлівни. Одначе, щоб не турбувати її несподіваним візитом, я послав їй листівку, і через два-три дні дістав відповідь: "Як вам не сором сидіти, не йти та ще й питати? Приходьте завтра зранку, щоб було коли погомоніти, бо справді тут уже не довго буду. Із пошаною—Кулішева".
Ідучи до неї, почував якусь незрозумілу тривогу на серці, ніби передчував, що це вже останнє моє побачення з нею. Незважаючи на те, що було ще досить рано (не більше 8 год. ранку), застав її вже на ногах. Побачивши мене крізь відчинене вікно своєї хати, сказала йти до музею, де вже не було гостей і панував мертвий спокій, із таким майже спокоєм увійшла через кілька хвилин і вона сама сюди.
Її висока, у довгій чорній сукні й чорному очіпкові постать ніби вирізьбилася на тлі осяяних сонцем дверей вітальні.
—Драстуйте!—сказала просто.
Служниця принесла чай, білий хліб, масло.
—Давайте будемо снідати, бо я за тими листами, що пишу, ще й не їла нічого.
Після сніданку сама водила мене по всіх кімнатах музею, сама все показувала й пояснювала. Сторінку за сторінкою розгортала своє минуле й минуле свого "товариша життя". Поетичні відступи оздоблювали звичайні описи буденної праці. Кожний шматок паперу Кулішевого рукопису, кожна найменша річ його—все це пам'ятки його великого духу, в сяйві якого перебувала вона, що єдина тепер могла свідчити про нього. Він і вона — єдине тіло і єдиний дух, одна частина якого, стомившись вірити і працювати, спочиває під захистом мотронівських кленів, а друга частина лишилася тут, щоб ще вірити й працювати.
— Страшно вболіваю душею, думаючи, що із цим усим стане, як мене не буде? Зібрала все сюди, але не певна того, що наші "патріоти" зможуть дійсно зберегти й захистити від знищення. Коли б мені хоч збірник його творів у світ пустити, а тоді вже і на спочинок. Хотілося б і собі лягти поруч нього, та ще права такого не маю. Боюсь, що не витримаю й передчасно пригорнусь до нього. Тужно йому там без мене самому й тужно мені тут без нього... Стомилася... Бадьорюся, а старість, як осінній сон, марить...
Я слухав і ледве стримувався, щоб не заплакати.
— Вчіться, трудіться, не ліпіться,— казала вона далі.— На вас, молодих, уся моя надія. Із селянства великі трудівники виходять, але біда, коли чогось досягають, то зараз же спиваються... От як Шевченко, що багато більш міг дати, ніж дав, але...
—Але Шевченко перебув найбільше—неволю,—несміливо промовив я.
—Так то так,—сказала вона.—Але перебувши неволю, він міг довго ще жити і творити, якби не всякі "мочеморди", що оточили його в Петербурзі. Потім з одруженням в нього погано виходило. Такої шляхетної людини, як княжна Рєпніна, зрікся, а до Ликерїї Полусмаківни вдався. Мовляв, "обоє ми, серце, з тобою козацького простого роду". А вона цилюрника вище за нього поставила. Ось як воно буває, коли душа людини ще в сповиточку. Глядіть же мені! Як виб'єтесь в люди, то не дружіться сліпо... Шукайте собі дружину з усякого роду, але щоб вона шляхетна людина була.
Чуючи, що червонію від сорому, казав: "Я, бабусю, ще й не думаю такого. Мені вчиться треба, працювати, а не таке думати".
Вона пильно подивилась на мене, посміхнулась якось про себе, і знову заговорила:
— Люди з хистом, як ви його маєте, мусять любити. Отже, будете любити і ви. Може, й не раз. Але пам'ятайте, що більше, то гірше. Можете заблудити нарешті, а як прийде справжня любов, тоді вам горе буде. Справжня любов приходить сама і завжди несподівано. Я безперим птахом була. Сиділа й нічого собі в гадці не мала. Враз з'являється Куліш і з'являється все з ним. Іноді не знаєш людини особисто, а душа вже давно її відчуває. Справжня любов не говорить багато. Вона, як і смерть, приходить мовчки. Вона—тайна вічности. Було, моя дружина пригорне мене до себе, й так годину-другу сидимо собі. Сидимо й мовчимо, а сами все, що думаємо, чуємо. Без слів розуміли себе.
Мені, як то кажуть, жовторотому юнакові ніяково було слухати таке, тим більше, що вона, говорячи, часто брала мене за руку і цим остаточно бентежила мене.
— Ось це все ви й згадаєте колись, що вам ваша літературна бабуся говорила,—закінчила вона свою розмову з минулого.
Мені ніби легше стало.